Російське вторгнення в Україну — найбільш задокументована війна всіх часів. Тисячі фотографій, зроблених міжнародними кореспондентами та українцями, циркулюють у друкованих виданнях та онлайн. Вони показують те, що українці переживають щодня, від окупації до ракетних ударів — але як це змінило наші стосунки з фотографією? Що ми можемо дізнатися про фотографію і фотографів з російського вторгнення в Україну?
З 24 лютого українські журналісти, фотографи та документалісти отримали нову місію — фіксувати воєнні злочини Росії, скоєні проти свого народу. Для багатьох це стало найбільшим викликом у житті.
Напередодні повномасштабного вторгнення Росії в Україну український фотограф Євген Малолєтка разом з колегами з агенції АР вирішував, куди краще поїхати знімати. Вирішувати було непросто. В той час як посольства іноземних країн вже виїхали з Києва, українська влада стверджувала, що боятися нема чого. Тож Малолєтка вирішив поїхати до Маріуполя — міста на Азовському морі на південь від Донецька. Він багато знімав там раніше, добре знав місцевість та жителів. Після того як Росія оточила Маріуполь, команда AP залишилася єдиною незалежною групою журналістів, які висвітлювали жахіття, що розгорталися там.
Фотографії Євгена Малолєтки показали, як російська армія скинула бомбу на пологовий будинок, в результаті чого загинула жінка, яка мала народити; як помирали діти й дорослі; як величезне промислове місто в мить обернулося полем, усіяним мертвими людьми. Фотограф каже, що не очікував цього. Він зміг вибратися з оточеного Маріуполя, але досі переживає травму побаченого. Його фотографії привернули до себе величезну увагу світу, тому він майже щодня виступає з ними публічно в різних країнах і змушений часто переглядати свої фотороботи. Сьогодні в Маріуполі немає незалежних журналістів, які можуть показати, що відбувається в місті під російською окупацією. Це пов’язано з тим, що Росія також воює з незалежною пресою — особливо з камерами, які викривають її брехню. Будь-які фотографії Маріуполя, що з’явилися в пресі з квітня 2022 року, належать фотографам російських пропагандистських ЗМІ або фотографам, які знімали з дозволу та під наглядом російських військових.
Еміне Зіятдінова, яка займається наповненням Фотографічного архіву війни в Україні (WArchive), збирає знімки від фотографів у різних куточках країни з перших днів російського вторгнення. За її словами, те, що сталося з фотографією в Україні, є безпрецедентним і дуже відрізняється від того, що відбувалося під час воєн у Сирії чи Афганістані, де здебільшого працювали фотографи з інших країн, міжнародні журналісти та документалісти. В Україні великий пул місцевих фотографів сформувався з початком Революції Гідності та війни на Донбасі у 2014 році. Багато з цих фотографів подорослішали під час революції та війни, формуючи свої мистецькі підходи протягом останніх восьми років. Тепер локальні українські перспективи вийшли на міжнародну аудиторію.
Навесні 2022 року The New York Times Magazine присвятив цілий випуск портретам, які фотограф Олександр Чекменьов зробив в Києві під час перших тижнів вторгнення. Проєкт здобув велике схвалення публіки, й потім Чекменьов зробив кілька успішних виставок.
«Ти бачиш, що це місцевий фотограф — він живе в тій самій реальності, що і його герої, і на нього ця ситуація впливає так само. Тому це відгукується глядачам на глибшому рівні, — каже Еміне Зіятдінова. — Так само і з Малолєткою в Маріуполі: він поїхав туди, бо у нього є зв’язки з місцевими мешканцями і він міг домовитись з людьми там в тому числі для того, щоб і самому вижити. Він так само ризикував життям як український фотограф, який знімав воєнні злочини Росії, коли російська пропаганда оголосила полювання на нього».
Художник Саша Курмаз у своїй мистецькій практиці використовує передусім документальну фотографію. Він звертався до теми війни ще з 2014 року, але тоді не було таких масштабів, які світ побачив у 2022-му. Коли Росія вторглася в Україну, каже митець, його ніби паралізувало. Перші тижні він не міг взяти камеру до рук. А потім повернувся до своєї основної теми — публічного простору — і почав фіксувати те, як війна змінює спільний людський простір.
«Я документую все, що бачу навколо, і їжджу туди, куди можу доїхати, — розповідає Саша Курмаз. — Я стараюсь уникати журналістського підходу і скоріше фіксую загальний план: як під впливом війни змінився ландшафт чи довкілля. Але масштаби неймовірні: щодня відбуваються страшні історії і все це просто неможливо зафіксувати».
Саша вважає, що українські фотографи мають можливість документувати різні аспекти війни, на відміну від міжнародників, які приїжджають час від часу та не мають емоційного зв’язку з країною і такого доступу, який є в місцевих. Постійна присутність фотографа у своїй країні дає можливість зробити глибшу історію, зробити довготривалу серію. Але водночас, додає Курмаз, доводиться піклуватися про фізичне виживання.
Жорстока реальність української фотографії сьогодні полягає в тому, що фотографи знову і знову повертаються до одних і тих самих сюжетів воєнного часу. Відкрийте онлайн-галереї міжнародних агентств на кшталт Getty Images або Associated Press і ви побачите, що більшість фотографів в Україні знімають залишки ракет, руйнування, трупи та похорони. Війна змусила весільних фотографів знімати похоронні процесії, а фешн-фотографів — фотографувати солдатів в окопах. Подружжя фотографів Костянтина та Влади Ліберових раніше було відоме своїми романтичними, гламурними портретами. З початку вторгнення вони знімають портрети цивільних та поранених війною солдат.
Михайло Палінчак ніколи не працював воєнним кореспондентом. З 2014 року він знімав вуличні протести й людські історії, пов’язані з самоідентифікацією і політикою, а потім почав працювати в адміністрації президента як фотограф тодішнього президента Петра Порошенка. У 2015 році він розпочав фотосерію «Переговорні кімнати», в якій зафіксував війну в дипломатичному вимірі. Вторгнення у лютому 2022-го Палінчак зустрів у Києві.
Коли російська армія втекла з Київщини, Михайло Палінчак став одним з перших фотографів, хто потрапив на звільнені території. Він побачив десятки тіл вбитих цивільних прямо на вулицях розбомблених міст і зробив багато сильних знімків, які миттєво розповсюдили фотоагенції та міжнародні ЗМІ. Фотограф був абсолютно приголомшений тим, що побачив. На той час ніхто не знав, що російські військові вбивають цивільних на вулицях — це було важким відкриттям для нього і для всього світу.
«Але найважче було після публікації, — розповідає Палінчак. — До мене звернулися люди з проханням прислати додаткові фотографії, бо, можливо, це був їхній родич. Вони попросили надати знімок номерного знака машини, і номер підтвердився. В цей момент ти не знаєш, що казати людині. У мене раніше не було таких ситуацій. Вони персоніфікують ті тіла, що ти щойно сфотографував».
У книзі «Дивлячись на чужі страждання» Сьюзен Зонтаґ писала, що інтенсивність вдивляння у фотографії жертв війни з часом стирає межі між зображенням і реальністю, наче ми всі спостерігаємо за нескінченним true crime. Рано чи пізно ми звикаємо і німіємо від графічного контенту. Це саме те, з чим зараз доводиться стикатися багатьом фотографам в Україні: інтенсивність російських обстрілів та кількість російських воєнних злочинів, які щодня скоюються в Україні, змушують їх показувати все більше і більше страждань. Тим часом вони побоюються, що світ вже звик до зображень смерті. Лише зображення, наповнені життям, можуть повернути фокус уваги до реальності, але в умовах постійних загроз існуванню України це майже неможливо.
Оригінал тексту був опублікований в журналі Apofenie англійською. Переклад українською авторський.
