Робота вдома часто супроводжується перепрацюванням — про це неодноразово йшлося в дослідженнях, що проводилися під час карантину. За додаткові години роботи зазвичай не доплачують, а деякі люди, найчастіше жінки, мусять поєднувати роботу з цілодобовим доглядом і навчанням дітей. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає, чи реально обстояти свої права, коли начальник вимагає бути на зв’язку цілодобово, а також чи можна через суд домогтися компенсації за їх порушення.
Нема комп’ютера — нема роботи
У Марини Чабан із Мелітополя троє дітей та чоловік з інвалідністю. Усі діти — школярі, і двоє з них мають хронічні проблеми зі здоров’ям. Коли почався карантин, Марина лишилася без роботи. Благодійний фонд, у якому вона працювала, закрили через коронавірусну кризу, а з новими пропозиціями навесні було негусто. Школу перевели на дистанційку, за квартиру треба було платити — і на Марину посипалися проблеми.
«У якийсь момент я зрозуміла, що в мене немає десяти гривень, щоби піти й купити хліб. Я хапалася за всі шанси заробити: мила комусь підлогу, сиділа з чужими дітьми», — розповідає вона. На більшість із низькокваліфікованих робіт був конкурс. Марина приходила на співбесіду, потенційний роботодавець дивувався, чому вона з таким досвідом та спеціалізацією проситься прибиральницею, — жінка відповідала, що в неї троє дітей. Після інтерв’ю їй не передзвонювали.
Марина пробувала підпрацьовувати дистанційно, але цей план провалився ще на етапі зародження. У неї з попередньої роботи лишився комп’ютер, але дітям не було з чого вчитися. У трьох дітей уроки йшли одночасно, а час виконання шкільних завдань на онлайн-ресурсах був лімітований, — це робило почергове навчання неможливим. Щоби бодай якось організувати навчальний процес, Марина віддала свій комп’ютер дітям і лишилася без єдиного інструменту, необхідного для дистанційної роботи.
Влітку вдалося знайти роботу промоутеркою: «Я йду зранку і приходжу ввечері, діти лишаються самі, наймолодшому дев’ять, у нього дисграфія (нездатність опанувати навички письма) та дислексія (навички читання). Йому потрібно постійно допомагати з уроками, інакше толку з них не буде. І от я в замкненому колі: або звільнятися й допомагати дітям із навчанням, але не мати, чим їх нагодувати, — або працювати, але діти будуть ненавчені», — каже Марина.
На розмір її зарплати перепрацювання не впливають, пояснює вона, і на цьому фоні роботодавець вирішив запровадити робочі неоплачувані вихідні:
«У мене й зараз вихідні в понеділок-вівторок, а тепер на роботі сказали, що ми будемо працювати взагалі без вихідних. І я не те щоби не хочу — у мене просто троє дітей. Найстаршій дитині 14 років, це підліток, і я не можу всі домашні справи перекласти на неї, і ще щоби вона доглядала двох молодших», — говорить вона.
Зарплати в приблизно 6 тисяч гривень вистачає на те, щоби заплатити за оренду квартири. На їжу назбирається із зарплати чоловіка — у нього теж інвалідність, він діабетик на інсуліні, працює далекобійником і майже не буває вдома. Марина була б рада кинути цю роботу, але знайти іншу в Мелітополі під час карантину шансів мало.
«Мені всі кажуть: скажи спасибі, що у тебе взагалі є робота. Багато людей попали під скорочення або були звільнені, тому я хапаюсь навіть за таку. І коли приходить зарплата, думаю, заплатити за комуналку чи купити пару взуття комусь із дітей», — розповідає Марина.
Вона збирається порушити питання про наднормову роботу, але каже, що навіть серед її знайомих є багато охочих на таке місце. Тому найімовірніше її попросять піти, якщо вона не погодиться на нові умови.
«Мене можуть у будь-який момент звільнити попри те, що в мене дитина та чоловік з інвалідністю. Якщо так дійсно буде, я хочу відстоювати свої права. Але я добре пам’ятаю весну, коли в кишені навіть десяти гривень не було. Це дуже страшно. Я б, може, і судилася, бо це правильно, але найімовірніше просто хапатимусь за будь-яку іншу роботу, аби ми з дітьми вижили».
Робота після роботи
Під час криз, якою стала і пандемія коронавірусної хвороби, найбільше страждають вразливі групи людей — зокрема ті, хто працює, але має низький дохід. Ще у квітні український уряд підрахував, що на карантині понад два мільйони людей лишилися без роботи. Тоді чиновники пообіцяли створити нові робочі місця, але далі заяв справа не пішла.
Кількість людей, які перейшли на дистанційну роботу, зросла, але такий формат був доступний не для всіх. За даними аналітичного центру Cedos, до пандемії у світі в середньому дистанційно працювали лише до 8 відсотків людей — найбільше у Європі таких було в Нідерландах, Фінляндії, Люксембурзі та Австрії, а найменше — у Болгарії, Румунії, Угорщині та на Кіпрі. Даних про те, наскільки дистанційна робота була поширена до карантину в Україні, немає: в українському законодавстві до 2020 року взагалі не було такого поняття.
За даними дослідження соціологічної групи «Рейтинг», приблизно 29% дорослих в Україні на початку карантину, у березні, працювали віддалено. Крім переваг на кшталт економії часу на дорогу, дистанційна робота у більшості випадків супроводжувалася перепрацюванням — дослідження Mental Health Foundation, пише Cedos, виявило, що компанії почали більше контролювати працівників та вимагати бути на зв’язку в позаробочий час.
«Багато роботодавців вважають, що можуть вимагати від працівника все й у будь-який час. Тому працівники скаржаться на те, що їх можуть потурбувати мейлом, по вайберу, чи подзвонити в будь-який час. Ніде не прописане так зване «право на відключення». Фактично дистанційна праця не регулюється, а право на відпочинок не гарантується», — пояснює юрист із трудового права Віталій Дудін.
Удосконалення
Восени 2020 року у Верховній раді зареєстрували законопроєкт 4051, який нібито регулює процес віддаленої роботи. Зараз він чекає на друге читання. Проте ухвалення цього законопроєкту позбавить працівників значної частини тих прав, які б у них були під час роботи в офісі, переконані експерти.
Згідно з новим законом, аналізує журнал Спільне, працівники самі відповідатимуть за безпечність та нешкідливість умов своєї праці, а працювати віддалено дозволятиметься лише тим, хто має потрібні житлово-комунальні умови. Відповідно до закону, їх має обстежувати профспілка та представники роботодавця, а за потребою — санітарний і пожежний нагляд.
Ці норми суттєво відрізняються від аналогічних норм у європейському законодавстві. Наприклад, у Болгарії роботодавець сам має забезпечити віддалені місця роботи відповідними умовами та нести за це відповідальність. У частині європейських країн за порушення прав дистанційних працівників роботодавці змушені платити штраф — наприклад, у Румунії він може сягати 2 тисяч євро.
Відтак, в Україні нардепи хочуть звести до мінімуму контроль за роботодавцями, переклавши відповідальність на працівників.
«Коли нас перевели на дистанційну роботу, ніхто не потурбувався, як ми будемо працювати, — пояснює Вікторія Булавицька, викладачка української мови в професійно-технічному ліцеї в Одеській області. — Ми живемо в місці, де нас із трьох сторін оточує Молдова і зв’язку майже немає. У деяких селах працювати і вчитися дистанційно можна, лише якщо вийти на гору і випадково зловити інтернет з-за кордону. Тоді можна отримати завдання у вайбер».
Відповідно, додає викладачка, вимогу працювати та вчитися дистанційно запровадили, але умов для цього ніхто не створив. Крім того, за її власними оцінками, вона стала працювати вполовину довше:
«У мене троє дітей: у четвертому, у восьмому класі та в коледжі. Кожному треба ноутбук, щоби вчитися. Я змогла забрати комп’ютер з роботи, але віддала його дитині. Коли діти закінчують вчитися, я сідаю за роботу — це може бути пізно ввечері або вночі. Крім того, студенти просять перевіряти домашні завдання навіть серед ночі, і це теж часто доводиться робити, бо більше немає коли», — додає жінка.
«По-хорошому на дистанційних працівників мають поширюватися ті ж самі норми, що й на інших. На підставі цих норм можна навіть добиватися компенсації за електроенергію чи комунальні послуги. Але в українських обставинах це майже нереально», — додає Віталій Дудін.
Проблема не лише у відсутності санкцій, а й передусім у тому, що працівники не без причин бояться звільнення:
«Коли працівник опиняється сам на сам із роботодавцем, дуже складно сказати якесь слово на свій захист. Рідко знайдеться сміливець, який набере свого боса і скаже: знаєте, я витрачаю значні ресурси на організацію своєї роботи, у мене старий ноутбук, хочу новіший, і взагалі мені потрібно компенсувати витрати на електроенергію, і ще я хочу отримувати таку ж зарплату, як і до дистанційки. Якщо хтось і озвучить такі претензії, то реакція роботодавця буде передбачуваною: у кращому випадку знайдуться гроші на щось одне зі списку, а в гіршому — людину попросять піти», — пояснює Віталій Дудін.
За словами юриста, людина дійсно має повне право вимагати комп’ютер чи інший ґаджет — а якщо роботодавці відмовлять, то оформити скаргу. Проте краще це робити від імені профспілки, а якщо скарга не спрацює, то подати в суд. Щоправда, українське законодавство не передбачає санкцій проти роботодавців за порушення прав дистанційних працівників: «Теоретично на роботодавця можуть накласти штраф у розмірі мінімальної зарплати (6 тисяч гривень), але це не за порушення безпосередньо прав віддалених працівників, а за «інші порушення». Проте в Україні навіть це рідкість».
Ухвалення законопроєкту замість розроблення нового трудового кодексу ще більше погіршить ситуацію з профспілковим та судовим захистом працівників, уточнює юрист, а дистанційні працівники будуть позбавлені навіть мінімальних прав.
