Поки уряд у Росії декларує підтримку сімейних цінностей й агітує за підвищення народжуваності, в психоневрологічних інтернатах жінкам роблять примусові аборти та стерилізують. Публікуємо матеріал CodaStory.
«Ви самі як дебіли, і дебілів народжуватимете», – сказала психіатр Уктуського пансіонату Валентина Петрівна Маргариті Конєвій в 2016 році, викликавши її до свого кабінету. Маргарита не була вагітна, але на той момент уже почала жити з іншим клієнтом пансіонату – Миколою. Лікарка поставила 25-річну дівчину перед вибором: або вона погоджується на операцію зі стерилізації, або її відправляють до психоневрологічного інтернату (ПНІ). «Я розуміла, що це значить, тому довелося погодитися, – згадує Маргарита. – Я дуже не хотіла в ПНІ».
Жителі пансіонату можуть залишати його територію та витрачати свою пенсію самостійно (щоправда 75% вони віддають за проживання), а з психоневрологічного інтернату вийти майже неможливо.
Маргариту в той-таки день відвезли в міську лікарню № 20 Єкатеринбурга – вона навіть не встигла попередити свого хлопця. Як стверджує дівчина, документи на згоду про проведення операції підписали за неї, хоча вона дієздатна: «Я просто ревіла, я розуміла, що зі мною відбувається і що це на все життя».
Через день її повернули до пансіонату. Микола побачив кохану і зрозумів, що з нею сталося: аналогічну операцію – перев’язку фаллопієвих труб, після якої жінка не може мати дітей – тоді провели вже десятьом мешканкам пансіонату. Але ніхто за його стінами про це не знав: «А кому ми поскаржимося? – каже Маргарита. – Це, так би мовити, з усіма у нас таке в пансіонаті було». Їй було боляче після операції, але ніхто з персоналу до неї так і не підійшов. У пансіонаті є штатний психолог – але поговорити з ним дівчині теж не запропонували.
У 2019 Маргарита з боєм і судами змогла отримати квартиру, щоб вийти на волю. Вони розписалися з Миколою і тепер живуть разом: «Що сумувати, життя триває. Нікуди не дінешся. Але прикро до сліз, цей біль у душі в мені на все життя».
Жінки заговорили
Згідно із законом, стерилізацію можна проводити тільки жінкам, які є старшими за 35 років або вже мають двох дітей, і лише за їхньою письмовою згодою – або за медичними показаннями. Серед останніх, перерахованих у переліку МОЗ, наприклад, туберкульоз, злоякісні пухлини, важкі хронічні психічні розлади. Якщо людина позбавлена дієздатності, операція має проводитися за рішенням суду і за згодою опікуна, яким майже завжди є директор інтернату.
«Ми з вами бачимо, в абсолютно здорових пар з’являються діти з важкими хворобами або відхиленнями у розвитку. Так і навпаки, у людей з психічними розладами народжуються здорові діти, – пояснює клінічна психологиня Марія Сіснева, організаторка руху «STOP ПНІ». – Тобто є генетично зумовлені захворювання (наприклад, гемофілія). Але гена, що відповідає за шизофренію або розумову відсталість, немає. Ми можемо лише говорити про вищу схильність до захворювання. Але те саме стосується, наприклад, діабету, серцево-судинних захворювань або онкології. Їм теж усім тепер не народжувати?»
У середині вересня одна з мешканок Уктуського пансіонату, що зазнала стерилізації, заговорила: відео з Людмилою Гусєвою опублікувало міське видання «Лампа Єкатеринбург». Після цього в телеграм-каналі Baza з’явилися ще кілька роликів з іншими мешканками пансіонату, які, за їхніми словами, зазнали тієї ж операції.
Директор пансіонату Ірина Верхоланцева заявила, що з 2006 року стерилізацію пройшли 15 мешканок пансіонату, чотири з яких були недієздатними. Верхоланцева каже, що операції були добровільними й всі жінки давали письмову згоду. Але мешканки пансіонату, як і Маргарита, стверджують, що зробили це під тиском – у разі відмови їх обіцяли відправити у психоневрологічний інтернат.
Міністерство соціальної політики Свердловської області почало перевірку. Депутат Держдуми та заступниця голови комітету з питань сім’ї, жінок і дітей Оксана Пушкіна також звернулася до Генпрокуратури з проханням перевірити пансіонат. Омбудсмен Свердловської області Тетяна Мерзлякова підтвердила, що такі випадки були, але востаннє, за її словами, жінку з Уктуського пансіонату стерилізували в 2016 році.
Зараз ситуацію в пансіонаті перевіряють.
У всій Росії
Творець «Лампи», журналіст Андрій Казанцев на минулий Новий рік влаштував у пабліку у «Вконтакте» конкурс – розігрували машину. Переможцем виявився один із підписників, Андрій Богданов. Він одразу сказав, що хоче передати автомобіль до інтернату, де він ріс. «Ми подумали: хотіли зробити добру справу, а він її ще далі продовжив. Так і почали спілкуватися», – згадує Казанцев.
У березні Богданов подзвонив своєму тезці-журналісту в паніці: його дружину поклали в лікарню з гострими болями на тлі менструації, після уколу їй стало погано. Персонал лікарні на стан жінки ніяк не відреагував – тільки переклали в коридор біля туалету, щоб не заважала своїми криками. Коли Андрій Казанцев доїхав до лікарні, він побачив Богданова з дружиною на руках, яка помирала.
Розповідаючи про померлу дружину, Богданов поділився, що вони планували ЕКО. «Її стерилізували», – розповів чоловік, запевнивши, що це «нормальна практика» в Уктуському пансіонаті. «І я почав говорити з жінками: одна, друга, третя… – розповідає Казанцев. – Вони своїми словами розповідали різні історії зі спільним змістом – вони пережили стерилізацію. Я особисто поговорив із сімома з них».
Ситуацію в Уктуському пансіонаті вже тиждень обговорюють федеральні ЗМІ. Але це не перший подібний випадок – примусові стерилізації проводять у всій Росії.
У 2009 році після перевірок кількох психоневрологічних інтернатів в Пермському краї з’ясувалося, що з 2004 року недієздатним жінкам там робили примусові аборти. Під час цієї операції без їхнього відома їх стерилізували. У 2010 році директора Озерського ПНІ, де стерилізації зазнали 14 жінок, засудили на два роки умовно за перевищення посадових повноважень (частина 1 статті 286 КК РФ).
У 2011 році жінка з Волгограда дізналася, що її стерилізували під час перебування в ПНІ. Минуло вже сім років після її виходу з установи, вони з чоловіком безуспішно намагалися завести дитину. Їй присудили 500 тисяч рублів компенсації в суді, але нікого з причетних до операції не покарали.
В Уфі у 2015-му лікарка провела стерилізацію недієздатній жінці на прохання опікуна, але без рішення суду. Через два роки проти неї порушили кримінальну справу про халатність. У 2016 році «Коммерсантъ» також писав про те, що жінкам у підмосковних ПНІ проводять стерилізацію під час примусових абортів.
Розрізали, зашили
У 32 роки Зульфія Баязидова з Астрахані закохалася. З Миколою Юріковим вони росли в одному інтернаті для дітей-інвалідів. Микола зізнається, що Зуля ще тоді йому подобалася. Але в 21 рік вони потрапили в різні психоневрологічні інтернати та загубилися. Зуля опинилася в Старо-Волзькому, Микола – в Нариманівському, де він незабаром почав поновлювати дієздатність. Спочатку написав матері, яку ще в його дитинстві позбавили батьківських прав, щоб вона його забрала. Потім, вже живучи разом із нею в Астрахані, зміг поновити свою дієздатність через суд (поставлений раніше діагноз «шизофренія», за його словами, не підтвердився), і став у чергу на квартиру. Одного разу він приїхав до Старо-Волзького ПНІ та побачив Зулю. Взяв її номер, почали листуватися. Незабаром Микола отримав квартиру й запропонував їй жити разом.
Незважаючи на те, що Зуля, за його словами, дієздатна, та мала право розірвати договір із ПНІ, відпускати її не хотіли. Тоді опікун Віра Дробинська, яка допомагає мешканцям інтернатів в Астрахані, порадила їм одружитися.
15 грудня 2015 року Микола написав Дробінській: «Віро, все, я забрав Зулю назовсім, усі документи забрали, нам все підписали, я радий».
Пара дуже хотіла дитину, але Баязидова ніяк не могла завагітніти. Микола повіз її до санаторію. Коли жінці зробили повне обстеження, виявилося, що у неї немає матки. Зуля про це не знала.
«Примусовий аборт їй зробили в 2005 році в Старо-Волзькому ПНІ, – розповідає Микола. – У нашому дитячому будинку Разночіновському взагалі всім дівчаткам, які завагітніли, роблять аборт і стерилізацію. З усіма так чинять, тому що вони всі там недієздатні».
Зуля дуже хотіла дитину і знала, що в ПНІ це неможливо. За словами Дробінської, якій Зуля докладно розповідала про те, що трапилося, щоб приховати вагітність, вона втекла до тітки, але та швидко здала її назад до інтернату. Це повторювалося кілька разів. Коли в інтернаті дізналися про вагітність, дівчину відправили на аборт. Зуля згадувала, що спочатку лікар робив якісь маніпуляції в самому інтернаті, але зрештою відвіз її в Олександрівську лікарню, де їй поставили наркоз і зробили кесарів розтин. Коли дівчина отямилася, дитини вже не було.
«Їм навіть не спало на думку, що їй треба щось пояснювати. Просто розрізали, зашили, і все. Як собаку», – обурюється Дробинська.
Віра Дробинська каже, що медичну карту Баязидової вилучив Слідчий комітет, після чого в порушенні справи відмовили за відсутністю складу злочину – операцію нібито провели за медичними показаннями. Хоча Зуля стверджувала, що термін був уже великий, близько семи місяців, і дитина всередині неї вже ворушилася. Медичну карту вона не бачила, тому незрозуміло, за якими медичними показаннями зробили аборт і видалили матку та на якому терміні це сталося.
Микола й Зуля хотіли усиновити дитину, але не пройшли медичну комісію – Микола каже, що психіатр відмовив їм через те, що майбутні батьки ще за рік до цього проживали в ПНІ.
Дробінській часто телефонують з інтернатів і просять про допомогу. Вона каже, що примусові аборти відбуваються там постійно. Але якщо про аборт жінка хоча б знає, то про стерилізацію може не відати роками.
«Стерилізувати їх легко, а дізнатися про це практично неможливо. Якщо перев’язують маткові труби, то просто на УЗД це не побачиш. Жінки цього, звісно, бояться, а директори і раді були б всім зробити стерилізацію, але для цього потрібен свій гінеколог, з яким буде домовленість», – пояснює Дробинська.
У самому ПНІ операції не проводять, дівчину треба везти до лікарні, і якщо аборт проводиться з порушеннями – наприклад, на пізньому терміні, без медичних показань або без згоди дівчини – має бути знайомий лікар, який на це піде.
«Ми ж дівчата, нас природа створила, щоб народжувати»
Багато з мешканців ПНІ потрапляють туди відразу з ДБІ, дитячих будинків для дітей-інвалідів. Із ними ніхто не веде розмов ані про контрацепцію, ані про сексуальну освіту загалом.
«У них повністю відсутня сексуальна освіта, вони не мають жодного уявлення про репродуктивне здоров’я, зокрема про контрацепцію», – розповідає координаторка програм фонду «Безпечний дім» Вероніка Антимонік. «Безпечний дім» допомагає постраждалим від трафікінгу й експлуатації, а також превентивно працює з уразливими групами, з-поміж яких підопічні та випускники інтернатів. «Серед них поширено дуже багато міфів: що можна протерти голівку члена спиртовим розчином, щоб не завагітніти, засунути мило, лимон, аспірин після статевого акту, пити розчини, парити ноги, стрибати… Я зустрічала з-поміж наших підопічних тих, хто пив настій лаврового листа , щоб спровокувати викидень».
Без достатніх знань про сексуальне і репродуктивне здоров’я дівчата і жінки в закритих установах не можуть прийняти усвідомлене рішення про аборт або стерилізацію: персонал часто тисне або вводить їх в оману – і вони підписують згоду.
«В інтернатах може бути багато сексуального насильства – і з боку підопічних чоловічої статі, і з боку співробітників, – пояснює Антімоник. – Ніхто не говорить про це, зате дівчат звинувачують у разі вагітності. Зводять це до проблем їхньої моралі, називають розпущеними. Але нікого зазвичай не цікавить, чи могла вона використовувати контрацепцію, чи знала взагалі про таку можливість, чи могла звернутися за порадою або допомогою, чи була вона взагалі згодна».
Ользі Л., яка потрапила в московський ПНІ № 20 з дитячого будинку, протизаплідні таблетки, як і іншим дівчатам в інтернаті, призначав лікар. Якийсь час вона їх пила, а потім перестала зі своєї волі – через «гормональний збій». В інтернаті чоловіки та жінки живуть разом, і, за словами Олі, насильство там відбувається регулярно.
«Того дня я була втомлена, після коледжу, і мені не хотілося спілкуватися. Пішла на вечерю з усіма. Хлопчик мене побачив, узяв і потягнув нагору. Не питав у мене нічого», – згадує події більш ніж дворічної давнини двадцятидев’ятирічна Оля Л. «Хлопчик», про якого вона каже, проживав у тому ж інтернаті, і до цього вони були знайомі, але не спілкувалися.
«Персонал сказав, що нас непокоїш ти, а не він. Вони не розбиралися. Сказали: ти винна, бери на себе відповідальність». Оля сидить на підлозі в дитячій кімнаті кризового центру «Будинок для мами». Навколо неї бігає дочка Євдокія та розкидає кубики. Оля збирає їх назад.
Оля дізналася, що вагітна, тільки на четвертому місяці, коли прийшла в жіночу консультацію до гінеколога, який постійно працює з мешканками цього ПНІ.
«Вона дуже сильно лаялася. Сказала, що «я тебе зараз вб’ю». Я говорила, що на четвертому місяці робити аборт небезпечно, я можу померти, але вони відповідали, що це маячня», – згадує Оля.
За її словами, щойно персонал ПНІ дізнавався, що дівчина вагітна, її примушували робити аборт. Аргумент був завжди один – в інтернаті ніде жити з дитиною, і після народження її все одно заберуть до будинку маляти.
«Мене довго намагалися змусити зробити аборт. Термін був великий, тиждень до п’ятого місяця дали подумати. Але я сказала, що народжуватиму», – розповідає Оля. «Вони кажуть: «На тебе всі дивитимуться й теж захочуть». А я відповідала: «Ми ж дівчата, нас природа створила, щоб народжувати», – згадує Оля.
«Я хотіла дитину, але не від цієї людини. Але я все одно тішуся, що не зробила аборт», – каже дівчина. Підходить Євдокія, забирається на маму й обіймає її. Якби не Дуся, Оля, найпевніше, досі жила б в інтернаті. Її залишили там практично до пологів, а вже з пологового будинку, в червні 2019 року, вона потрапила в кризовий центр «Будинок для мами» при православній службі «Милосердя», де живуть й інші жінки з дітьми. У центр приходять жінки, які опинилися в кризовій ситуації, але все одно хочуть зберегти дитину. Іноді волонтери центру зустрічають таких дівчат у лікарнях, куди їх, зокрема з ПНІ, примусово везуть на аборт.
Тепер у Олі з дочкою затишна кімната, яку вони ділять ще з двома мамами. Оля відкладає свою пенсію, хоче піти працювати художницею-оформлювачкою і жити разом із дочкою у своїй квартирі, яку вона вже півтора року намагається отримати від держави.
«У випускників дитячих будинків-інтернатів, яким по 18 років, знання про секс на рівні п’ятирічних дітей, – розповідає Марія Сіснева. – Я питала в однієї дівчини, чи знає вона, що таке безпечний секс. Вона відповіла, що чоловік про це подбає. А зрозуміє вона, що це той самий чоловік, якщо він їй не здається придурком. Для неї гарна людина, не придурок – той, хто їй подобається. Коли я хлопця запитала, він сказав, безпечний секс – це щоб ніхто не побачив, чим ми займаємося».
Без права на інтимні стосунки
Навіть якщо дитина народилася, її батьки, швидше за все, будуть позбавлені права її виховувати. Психоневрологічні інтернати не розраховані на перебування там разом із дітьми. Для випускників дитячих будинків передбачена житлоплоща, якщо вони не мають своєї, але домогтися її, потрапивши в психоневрологічний інтернат, складно, практично неможливо. Дитину, що з’явилася у жінки в інтернаті, забирають до будинку маляти, потім у дитбудинок. Якщо таку дитину усиновлять, зустрітися з ним у біологічних, але позбавлених прав батьків, шансів немає. Винятки з цього правила рідкісні та вимагають дуже великих зусиль.
Уже вісім років Наталя Сергєєва та Віталій Кочеров із Санкт-Петербурга виховують свою дочку Анну. Для цього їм довелося дійти до Європейського суду з прав людини. Ані зараз 13 років, але перші п’ять із них дівчинка провела в дитбудинку.
Свою першу дитину Наталя втратила, оскільки її змусили зробити аборт в інтернаті. Другу дитину після народження відібрали та віддали на усиновлення. Після невдалих вагітностей Наталя потрапила в ПНІ № 1 Санкт-Петербурга й була визнана недієздатною. Саме там вона познайомилася з Віталієм. У 2007 році у них народилася дочка. Коли Наталю поклали в лікарню через інфекцію, якою вона заразилася під час пологів, немовля відправили до будинку маляти, а Віталія батьком не визнали.
«Людям з інтернатів в принципі забороняється любити одне одного і встановлювати сімейні стосунки в інтернатах, для цього використовується багато різних способів», – каже Дмитро Бартенєв, адвокат, що захищає права мешканців ПНІ.
У 2011 році Віталію вдалося домогтися отримання квартири. Через рік він зумів витягнути дружину і повернути їй дієздатність. Вони нарешті зареєстрували шлюб – і спробували забрати дочку з дитячого будинку, де її всі ці роки регулярно відвідував батько. Але суд вирішив по-іншому: через тривале проживання в інтернаті та ментальні особливості батько нібито не міг забезпечити розвиток дівчинки.
«Із чим стикаються такі батьки за замовчуванням – це стигматизація і дискримінація, – пояснює Бартенєв. – У них не бачать права на інтимні стосунки, тим паче, коли йдеться про реальну можливість народити і виховувати дитину, їм відмовляють у цьому праві тільки тому, що вони самі виросли в інтернаті».
Коли всі можливості повернути дочку були вичерпані, сім’я звернулася до ЄСПЛ за допомогою адвоката Бартенєва. Він згадує цю справу як «багаторічні позови на різних фронтах». «Щоб захистити їх права, довести можливість бути батьками, потрібно звернути гори», – каже зараз Бартенєв.
У 2012 році ЄСПЛ виніс рішення у справі Кочерова і Сергєєвої проти Росії. Європейський суд визнав, що Росія порушила право на повагу до приватного і сімейного життя та зобов’язана виплатити близько 24 тисяч євро позивачам. Суддя Гелен Геллер, що представляє Швейцарію, виступила з окремою думкою, в якій наголосила, що ставлення представників російської держави до позивача було упередженим саме через його ментальні особливості. Аня повернулася до батьків.
Адвокат Бартенєв каже, що в Росії є всі закони, щоб дотримуватися прав мешканців ПНІ, які хочуть стати батьками, але сила стереотипів сильніша за юридичну.
«Закон допускає обмеження сімейних прав, якщо за психічним станом батько небезпечний для своєї дитини, – каже Бартенєв. – Багато батьків із інвалідністю дієздатні, але всіх гребуть під одну гребінку. На практиці стосовно людей з психічними розладами є величезні упередження, пов’язані з багатьма факторами – і з історією радянської психіатрії, і з тим, що існують ці закриті установи, з тим, що психіатрична допомога ізольована й виконує в державі поліцейські функції, тому люди бояться, неначе це тавро».
Завдання закону в тому, щоб гарантувати людям з інвалідністю права, пов’язані не тільки з матеріальним добробутом, а й з тим, що ми в повсякденному житті навіть не розглядаємо як права – спілкуванням, стосунками, дружбою. «Але для них це привілей, за який вони мусять боротися», – наголошує Бартенєв.
