Жінки у більшості видів спорту заробляють менше за чоловіків, мають менше доступу до тренувань та регулярно стикаються з перешкодами, які не дають їм побудувати кар’єру. Це найбільше стосується популярних видів спорту на кшталт футболу — тих, де крутиться найбільше грошей та слави. Журналістка Заборони Альона Вишницька розповідає, чому у 2021 році жінки часто не можуть стати професійними спортсменками, навіть якщо мають для цього всі дані.
«Займись чимось нормальним»
У сім років Анна Слюсаренко прийшла до батьків з чітким бажанням: хочу займатися футболом. Вона постійно ганяла м’яч у дворі з хлопцями, і з усіх можливих гуртків, на які її пропонували віддати, дівчинку цікавив лише футбол.
«Ми жили в Києві, і навіть тут виявилося, що не так і просто віддати дитину на футбол, — розповідає дівчина. — На все місто було лише дві секції, і ті в інших районах. А ще про футболісток серед дорослих ходили такі упередження, ніби вони всі брудні, смердючі, матюкаються і лесбійки. Тому віддавати мене на футбол навіть боялися».
Щоб Аня переключилася та забула про футбол, її записали на іншу спортивну секцію. Спершу це був гандбол, потім теніс, легка атлетика, дзюдо, карате та кілька інших — за вісім років дівчинка змінила щонайменше сім секцій з різних видів спорту. Так, як футбол, не сподобався жоден.
«У восьмому класі я не витримала і сказала батькам: усе, з мене досить, набридло. Якщо не хочете футбол, буду грати на барабанах. Тоді тато змирився: мовляв, окей, хай уже краще футбол», — згадує Анна.
Її нарешті записали на одну з двох секцій, які були відкриті для дівчат у Києві — і далі тут могла б бути історія про те, як Анна побудувала кар’єру, влаштувалася в престижний клуб, грала на міжнародних змаганнях і заробляла мільйони. Але кар’єрна драбина для жінок у футболі була більш подібна на скелю, куди треба залізти без спорядження.
Анна закінчила школу і вступила на журналістику у Львів, тому що там було більше можливостей для жіночого футболу, кілька місцевих команд і шанс брати участь у змаганнях. Обрала журналістику, бо вже було зрозуміло: побудувати хорошу кар’єру у футболі, коли ти жінка, шансів майже немає.
«Пам’ятаю, як у дитинстві мої друзі-хлопці міняли команди щороку, ходили на тренування в різні клуби. Для мене це завжди було дуже дивно: тут хоч би один клуб для себе знайти», — каже дівчина.
Ти класна, але таких багато
Омріяне місце роботи для футболісток в Україні — це жіноча збірна України:
«Це єдина серйозно організована команда, — пояснює дівчина. — Для чоловіків натомість ця збірна сто років не треба, там і не так багато платять. Якщо ти хлопець, то можеш піти грати в клуби — цього буде достатньо. Якщо граєш класно, йдеш у «Динамо» й заробляєш мільйон. Гірше — в умовну «Зорю», отримуєш пів мільйона. А для жінок такого немає, є лише два клуби в Харкові та Львові, і конкурс там велетенський. Пік кар’єри — це збірна. Ти можеш грати як завгодно класно, але вас таких класних багато, а місце одне».
Через те, що дівчатам ніде грати, пояснює Анна, конкурс у жіночу збірну України майже втричі вищий, ніж у чоловічу — приблизно 300 людей на місце.
Під час навчання в університеті Анна продовжувала грати за місцеву команду у Львівському інституті фізкультури, брала участь у всеукраїнських змаганнях та тренувалась майже щодня після навчання й роботи.
Фото надані Анною Слюсаренко
Фото надані Анною Слюсаренко
На змаганнях суддями завжди були чоловіки:
«Зазвичай суддя просто ходив, дивився у вікно та не зважав на порушення, коли вони були. Жінки, мовляв, усе одно чортзна-що грають, можна навіть не дивитися. Це дуже відрізнялося від чоловічих матчів. До суддівства чоловічих матчів він уже ставився серйозно — як до роботи, яку треба виконувати».
Про те, аби дівчата отримували гроші за участь у змаганнях і роботу в команді, не йшлося:
«Ми знали, що займаємося футболом, бо не можемо не займатися. Але несподівано для нас знайшовся спонсор, який зацікавився у фінансуванні команди. Ми отримували зарплату в 3 тисячі гривень і це трохи допомагало. Але за рік закінчилось навіть це: спонсор сказав, що йому невигідно нас підтримувати».
Команда перестала брати участь у змаганнях та розпалася. Дві дівчини пройшли в збірну України, а решта не знайшли команди, де б їм платили, і пішли зі спорту. Кільком вдалося піти в суддівство.
Фото надане Анною Слюсаренко Нагороди Анни Слюсаренко
«Суддівство — це поки найреальніша сфера, куди можна піти, якщо ти не реалізувалася в спорті. Але жінки й там менш авторитетні. Арбітр-жінка сприймається колегами-чоловіками, як жінка за кермом. Мовляв, навіть якщо ти професіоналка, то це вийшло випадково», — каже Анна.
На матчах, пояснює, рідко хто оцінює професійні вміння. Зазвичай із залу чутно викрики на кшталт «Ото красуня молодець», а якщо щось не вдається — наприклад, попасти по воротах, — то в кращому випадку долетить «Зате вона гарна».
Сексистські зауваження долітають не лише із залу, а часто й від колег:
«Суддя може сказати щось типу: «Ти занадто гостро реагуєш на зауваження. У тебе що, місячні?». Зараз Анні 23 і вона продовжує займатися футболом, але на рівні хобі. Грає з хлопцями, тому що жіноча команда розпалася, і паралельно працює на кількох роботах.
«Зараз для дівчат більше можливостей, ніж було в моєму дитинстві. Мені інколи через це прикро, бо я знаю, що вже не зможу зробити професією те, що мені найбільше подобається», — пояснює дівчина.
Щоби заявити про себе у футболі, треба показати себе в багатьох командах, і грати в кожній щонайменше рік-два. А грати, додає, ніде.
«Я думаю про те, в якій ще професії себе знайти, але поки не можу придумати. Здавалося б, те, чого мені найбільше хочеться, — під носом, але вже мені недоступно», — каже Аня.
Справа часу
Футбол залишається одним із найбільш гендерно нерівних популярних видів спорту у світі, пояснює спортивна дослідниця Катерина Макаревська, і це зокрема пов’язано з тим, як давно жінок узагалі допустили до занять спортом.
Футбол був закритий для жінок фактично все 20 століття — саме тоді стрімко розвивався чоловічий футбол:
«Це те саме, що порівнювати великі корпорації, які існують сто років, із тими, що лише зараз відкривають свій бізнес. Наздогнати їх дуже складно без сторонньої допомоги або збігу обставин».
Згідно з даними дослідження від компанії Sportintelligence, у 2017 році професійних футболісток було у 106 разів менше, ніж футболістів — приблизно 1300 проти 137 тисяч. Для порівняння, навіть у космонавтиці цей розвив менший. За даними NASA, з 550 людей, які побували в космосі, 11% — жінки.
Різниця у зарплатах футболістів і футболісток подібна. За даними дослідження, в середньому футболіст в Англійській Прем’єр-лізі заробляє 2,64 мільйона фунтів на рік — це майже у сто разів більше, ніж у Жіночій суперлізі (аналогічний найвищий дивізіон жіночих футбольних ліг Англії).
В Україні середня зарплатня гравчині національної збірної — приблизно 10 тисяч гривень, а футболіста — 10-15 тисяч доларів за таку ж роботу. Це поглиблює прірву: «Зазвичай ті ж футболістки мають додатково десь заробляти гроші й не можуть повноцінно займатися спортом як професією, на відміну від чоловіків», — пояснює Катерина Макаревська.
Доходи професійних футбольних клубів залежать зокрема і від популярності — від кількості проданих квитків та абонементів на матчі, продажу прав на телетрансляцію, реклами та іншого.
Оскільки чоловіча ліга існує довше, вона вже має свою аудиторію, слоти на телебаченні та інші переваги:
«Натомість жінкам треба постійно доводити, що їх цікаво дивитися, що вони заслуговують на спонсорів, на те, щоб їх показували по телебаченню і так далі», — каже експертка.
Матчі за участі жіночих команд, на відміну від чоловічих, не транслюють загальнодоступні всеукраїнські канали. Амбасадорка жіночої Ліги чемпіонів Ія Андрущак пояснює:
«Щоби транслювати, потрібен високий рівень футболу, який було би цікаво дивитися людям. Щоби був такий рівень, потрібні сильні гравці. А для цього потрібні гроші й жіночі клуби. Багато українських футболісток, які зробили б сильнішим наш чемпіонат, їдуть за кордон, тому що там вони можуть хоча б щось заробити й тренуватися в нормальних умовах, на хороших полях».
З українського середовища суддів час від часу з’являються новини про те, що жінок не допускають до суддівства. У 2011 році тодішній тренер донецького «Шахтаря» Мірча Луческу заявив, що не довірив би суддівство футбольних матчів жінкам, тому що ті «сентиментальні». А торік спортивний директор клубу «Кривий Ріг» Тарас Стретович натякнув на те, що для жінок у футболі місце є, але швидше декоративне: «Усі ми знаємо, що футбол — чоловіча гра. Велика частина нашої аудиторії сьогодні — чоловіча частина населення… На футбольному полі глядачам хочеться бачити й симпатичні обличчя дівчат, які розбавлять чоловічі емоції… Хотілося б, щоби дівчата теж розуміли, що для них є місце у футболі», — пояснював він.
Один зі способів змінити ситуацію — квоти для жінок, фінансова підтримка та створення на базі великих клубів жіночих команд. Зараз на вимогу Федерації футболу на базі популярних клубів на кшталт «Шахтаря» розвивають жіночі юнацькі команди: з’явилося трохи більше місць для занять жіночим футболом.
Замкнене коло
Нерівність та дискримінація зараз наявні майже в кожному виді спорту, пояснюють експертки. Про рівність поки не йдеться, але деякі країни рухаються в цьому напряму швидше за інші. Наприклад, жіноча та чоловіча збірні з футболу Данії підписали меморандум про однакові зарплати.
Водночас чоловіки все ще тримають монополію на тренерських посадах в більшості видів спорту. Згідно з дослідженням 2016 року, на Олімпіаді в Ріо акредитованих жінок-коучів було майже вдесятеро менше за чоловіків.
Оскільки різниця в зарплатах щонайменше в кілька разів існує в більшості видів спорту, хокеїстки, боксерки та інші спортсменки переважно працюють на інших роботах, аби мати змогу продовжувати спортивну кар’єру, додає Макаревська.
Докластися до змін можуть інформаційні кампанії та популяризація спорту серед дівчат — зокрема, тих видів, які були недоступні для жінок раніше. І тут важливі також рольові моделі, додає Катерина. Так, скажімо, у популярності тенісу у світі велику роль зіграли Серена Вільямс і Біллі Джин Кінг, а серед українок такою була Еліна Світоліна.
«Менеджери можуть дуже добре розпіаритись на, наприклад, тому, що «у нас перша жінка-боксерка». Але річ у тім, що менеджери в популярних видах спорту — це часто чоловіки, які не розглядають жінок серйозно. Деякі навіть не заморочуються придумувати, що це принесе мало грошей, а кажуть прямо: мовляв, жінки не мають займатися боксом».
«Це створює замкнене коло, — каже експертка. — Якщо не вкладатися в людину, яка може стати популярною рольовою моделлю, то не з’являться діти, які захочуть бути, як вона».
Одна з причин недопуску жінок в силові види спорту, зокрема бокс, — вкорінений стереотип, що такий спорт робить жінок маскулінними і менш жіночними, додає Жанар Секербаєва, спортивна експертка по Центральній Азії. Вона займається паверліфтингом з 2003 року, а прийшла в цей вид спорту із командного карате:
«Я зрозуміла, що хочу сама бути відповідальною за власні тренування, і щоби лише від моїх зусиль залежав результат. Я колись хотіла грати в хокей. Але знала від колег, що там величезний розрив у правах з чоловіками. Це було видно навіть по призах: якщо чоловіки отримували за перемоги в змаганнях машини і квартири, то жінки переважно лишалися ні з чим».
У більшості країн Центральної Азії, пояснює вона, зараз ситуація із правами жінок у спорті теж не райдужна:
«Попри те, що в країнах різні економічні стратегії, гендерна політика все ще формує з жінок саме матерів, які оточені чоловіком, домом і дітьми. Залишається гетеронормативний образ жінки. Не знаю, як у таких умовах можуть з’явитися дивовижні спортсменки».
