Європейські пацифісти пропонують зупинити війну — все частіше це звучить як «припиніть допомогу Україні». Розповідаємо, з чого складається псевдопацифізм

Європейські пацифісти — як правило, з Німеччини, Франції та Австрії, — призивають якомога швидше припинити війну, при цьому не допомагаючи Україні зброєю. На прохання Заборони соціологиня Олена Слободьян розповідає, чому псевдопацифізм продиктований інтересами глобального капіталу і чому Західній Європі вигідна підтримка України як політично слабкої країни, а не як тріумфатора у війні з РФ. 

Чому західний пацифізм нагадує боягузтво?

Чи не з перших днів вторгнення РФ в Україну європейська риторика схиляється до пацифістської позиції якнайшвидшого припинення війни. Інтуїтивно вона може здатися правильною — мало хто хоче жити в умовах війни. Проте з часом кристалізувалися пацифістські позиції, які поверхнево і без розуміння причин, значення та характеру цієї війни закликають до її завершення за будь-яку ціну — в тому числі ціну здачі окупованих територій та псевдомиру на умовах Росії.

Пацифізм — широке поняття, яке може бути пов’язане з ширшою концепцією ненасилля (nonviolence), релігійними та філософськими течіями, різними формами антиколоніального спротиву та емансипативних рухів. Історично ідеї пацифізму відіграли значну роль в створенні міжнародних організацій, які мали служити запобіжниками війн та конфліктів. 

Емблематична робота, на прикладі якої можна розібрати основні конфлікти навколо пацифізму, — «Пацифізм: анатомія підкореного знання» професора Національного центру досліджень миру і конфліктів (NCPACS) Річарда Джексона. Це метадослідження (академічна стаття, що аналізує інші статті, дослідження та інтерв’ю), яке показує, що пацифізм — маргіналізована течія. Його ідеї не сприймаються серйозно, а серед науковців мало хто хоче відкрито називати себе пацифістом. 

На думку Джексона, пацифізм — пасивна та наївна традиція, яка все ж таки продовжує існувати в різних гуманітарних і соціальних дисциплінах. Це, зокрема, доводить наявність великої кількості традицій пацифізму: від колективістського та епістемологічного до технологічного й екологічного (вони детально описані в роботах Дуана Кейді та Роберта Хоумса).

Описуючи самі ідеї пацифізму (а не їхнього викривлення залежно від політичної орієнтації), Джексон пише, що традицію «…краще сприймати як теоретичну основу для аналізу політики (з власною соціальною теорією та набором аналітичних категорій), а також як політичну філософію, що ґрунтується на реалістичній оцінці природи насильства та нерозв’язних конфліктів, етиці рівності, гідності та відповідальності перед іншими…»

Однак пацифістські пропозиції щодо війни в Україні важко схарактеризувати як пропозиції «проти насильства» і, судячи з заяв європейських пацифістів, буде перебільшенням назвати їх такими, що «ґрунтуються на реалістичній оцінці». 

Один із прикладів західного пацифізму — німецький «Маніфест за мир» лівої політикині Сари Вагенкнехт та феміністки Аліс Шварцер. У маніфесті вони стверджують, що Україна може виграти лише окремі битви, що Зеленський хоче ескалації (бо постійно просить зброї), і що перемовини — це не капітуляція, а «досягнення компромісу з обох сторін». Вони позиціюють себе як представниць «половини населення Німеччини», що хоче уникнути ядерної Третьої світової, яка, на їхню думку, має початись після нападу на Крим. Один з аргументів маніфесту — безпека біженців, проте авторки не аналізують, як компроміс з РФ зруйнує перспективи повернення до мирного життя мільйонів переміщених осіб. 

Представники німецьких Die Linke, окрім маніфестів, регулярно голосують проти інтересів України — наприклад, проти постачання зброї та підтримки України (в Бундестазі), або проти створення трибуналу для російських злочинів (в Європарламенті). Такі думки висловлюють багато лівих та правих сил в країнах Західної Європи — наприклад, права партія «Альтернатива для Німеччини», а також подібна їй «Австрійська партія свободи», члени якої звинувачували Зеленського у підбурюванні до війни. У Франції також є низка сил зі схожими позиціями: радикальні праві (як відома Марін Ле Пен) та помірні праві, різні ліві сили, включно з кандидатом в президенти Меланшоном та, власне, «рухи за мир». Чому позиції «за мир» постійно пов’язані зі звинуваченням жертви та абстрактними закликами до діалогу замість реальних рішень — незрозуміло.

Пацифізм — це заклики глобального капіталу й урядів, які опікуються власним комфортом?

Російсько-українська війна — той випадок, коли глобальний капітал та політичні сили прикривають пацифізмом байдужість. Пацифізм перетворюється на реакціонізм, який хоче зберегти наявний і зручний устрій незалежно від кількості жертв українського суспільства. 

Однак активістів з пацифістською аргументацією цікавить насамперед повернення до статус-кво — назвемо їх «Партією 23 лютого», в якої немає зацікавлення у встановленні справжнього довгострокового миру. Інших конструктивних ідей для встановлення довгострокового миру пацифісти не пропонують: серед пропозицій лише компроміси на умовах Росії та дипломатія, яка вже майже завжди контрпродуктивна у випадку взаємодії з фашистськими режимами. 

Хоча дослідники пацифізму й адвокують перевагу ненасилля, вони розуміють, що потрібен аналіз кожного випадку. Про це пише Тодд Мей у «Філософському вступі до ненасильницького спротиву» та Еріка Ченовет з Марією Стефан у книзі «Чому працює громадянський спротив. Стратегічна логіка ненасильницького конфлікту». Ця оптика мала б привести до висновку, що для встановлення миру потрібна підтримка України, поразка та деколонізація Росії.

Європейський псевдопацифізм виглядає як спроба зберегти свій комфорт і як прояв глибокої психологічної неспроможності зрозуміти, що світ вже перебуває на порозі того, що італійський філософ Антоніо Ґрамші назвав органічною кризою — нашарування однієї глобальної кризи на іншу, і так декілька десятиліть. Кризи потребують активності, а не пасивної позиції. Замість того, щоб удатися в складніше питання «як виходити з глобальної безпекової кризи», пацифісти перебувають в невротичному стані і шукають способу швидше повернутися до звичного життя. 

Чому псевдопацифізм насправді продиктований зневагою до «другорядних» країн?

Пацифізм Заходу є не просто нігілізмом, а ще й комбінацією імперського ставлення до України та власної пасивності. Схожі шовіністичні по своїй суті аргументи, які відпускаються на адресу України, лунали як мінімум в Німеччині відносно Сирії, де Die Linke розповідали, як насправді інтервенції західних країн спричинили катастрофічну ситуацію затяжної війни. На їхню думку, Росія та Іран хоча б можуть посилатися на прохання про втручання у Сирію президента Башара аль-Асада, що дає їхнім діям певну легітимність, на відміну від західних країн.

Окрім ігнорування суб’єктності України в контексті війни, зневажливе ставлення проявлялось і раніше: укорінився образ України як джерела дешевої робочої сили, яка може використовуватись для потреб західних суспільств. Саме біженці можуть «закрити» нестачу східноєвропейських працівників в італійському сільськогосподарському секторі. Також в Німеччині публічно лунають побоювання, що новоприбулі українці будуть «використані» для розв’язання проблем із середнім медичним персоналом, які стали видимими під час пандемії. 

При цьому навіть після кінця війни складно очікувати значних покращень в самій Україні — прогрес євроінтеграції не гарантований, а корупційні ризики в контексті відбудови дадуть аргументи тим силам в Європі, яким вигідно, щоб Україна залишалась у периферійному статусі. Крім того, посилення України невигідне країнам так званої Старої Європи — Австрії, Німеччині, Франції й Італії, — тим самим, де псевдопацифістські лозунги лунають найчастіше. Геополітична еволюція (і перемога) України як частини Нової Європи (Чехія, Словаччина, Румунія, Польща та країни Балтії) зменшує вплив Західної Європи, тому так важливо підтримувати статус-кво — Україну в анабіозі.

Пацифізм сприяє створенню інституцій з урегулювання конфліктів та архітектури безпеки. Але чому вони не працюють?

Один з аргументів про змістовність пацифізму — притаманна йому ідея про створення суспільних умов, які запобігають війні. Для цього необхідна рефлексія: що саме приводить до війн у сучасних суспільствах? За Джексоном, це велика кількість аспектів: еліти, які монополізують ресурси й активно лобіюють свої інтереси серед політиків, але також і сама культура сучасних суспільств, де війна часто героїзується. Тобто ціль пацифіста — слідкувати і за можливості регулювати ці аспекти.

Проте пацифісти, що намагаються боротися з війною, часто ігнорують її предиктори. Проводячи паралель з війною проти України, можна вказати на ігнорування російського імперіалізму світовою спільнотою, адже до вторгнення в Україну були й чеченські війни, і вторгнення до Грузії, і катастрофічна участь Росії у сирійській війні. Проте дискусії щодо ігнорування агресивної російської політики, потрібні для формування більш адекватного розуміння пострадянського регіону та ролі Росії, будуть відігравати практичну роль хіба що після кінця війни, коли постане питання майбутнього Росії та світової архітектури безпеки. 

Пацифісти, які вказують на суспільні контексти країн-учасниць війни, рідко критикують Росію. Багато західних пацифістів вважають, що можна ігнорувати процеси всередині російського суспільства, які чітко вказували на його мілітаризацію. Вони очевидні як в соціально-культурній площині (дивний еклектичний культ сакралізації Другої світової), так і в ресурсній (зміцнення силового апарату та військового комплексу). Як показують опитування, пострадянська проблематика невідома значному прошарку європейського суспільства; серед ЄС є й ті, хто вважає, що війна сталася через НАТО, США або саму Україну.

Тож пацифізм — красива інфантильна ідея, яка не працює? Не завжди

Джексон стверджує, що пацифізм не завжди є таким, і наводить історичні приклади, коли ненасильство спрацювало. Окрім очевидних прикладів Махатми Ґанді та Мартіна Лютера Кінга, він згадує демонтаж комуністичних режимів у Східній Європі, повалення персоналістського режиму Фердінанда Маркоса на Філіппінах, Арабську весну і, що найбільш цікаво, кольорові революції. Кольоровими революціями початково називали зміни влади в Україні, Грузії та Киргизстані у 2000-х роках, однак пізніше поняття отримало негативну конотацію і почало вживатись як синонім зоркестрованих зовнішніми силами переворотів (навіть попри те, що протести були стихійними, а не організованими). 

Хоча мирні протести 2004 року і змогли досягнути цілі, майбутнє показало, що аналогічні масові маніфестації в одночасно схожих (за імпульсом протесту) і несхожих (за типом влади) ситуаціях вже не спрацювали. Найяскравіші приклади цього — Білорусь і Казахстан. В цих випадках державні апарати діяли жорстоко і підтримувались Росією. Уваги західних пацифістів до цих подій не було як до вторгнення 2022 року, так і після нього.