«Прикро, що не можна просто відібрати громадянство у Щегеля і віддати мені»: Юлія Юріна про життя після Росії, шлях від YUKO до ЮЮ та шароварщину

Нещодавно у соцмережах почали жвавіше обговорювати розквіт шароварщини серед українських попзірок. Олії у вогонь підлив допис української співачки Юлії Юріної, яка розкритикувала колег за поверхневе ставлення до автентичної культури. Колишня учасниця гурту YUKO, а нині обличчя проєкту «ЮЮ», Юріна за фахом фольклористка, просуває усвідомлену популяризацію традиційної музики і навчає цього інших. Утім, раніше і сама вона стикнулася з хвилею критики через творчі експерименти. Журналістка Заборони Поліна Вернигор поговорила з Юріною про розпад YUKO, пошук власного стилю під час боротьби з депресією та спроби отримати українське громадянство в умовах війни.

Ти народилася в Росії. Звідки у тебе взялося захоплення українським фольклором?

Я співаю з трьох років. Батьки це помітили і віддали мене в народний ансамбль козачої пісні «Соловейко» — так я почала вивчати українські народні пісні. Першими піснями, які я вивчила, були «Ішла дівча лучками», «Три дубки наліво, три дубки направо» і «Ой, на горі ярмарок».

До 18 років я співала в тому ансамблі. Мене помітили на концерті у 2010 році, коли ми з колективом приїжджали виступати на Хрещатик на День Святого Миколая. Тоді мені запропонували вчитися в консерваторії. Але я була дуже мала, тому ми почекали, коли мені виповниться 18 років. Я оформила всі документи для переїзду і поступила в Київський національний університет культури та мистецтв на кафедру фольклору, у фольклорний ансамбль «Кралиця». Це той ансамбль, звідки пішов весь жіночий склад гурту «ДахаБраха», Dakh Daughters, а [солістка гурту GoA] Катя Павленко зі мною вчилася на два курси старше.

Я в дитинстві теж співала в народному хорі, але, якщо чесно, трохи соромилася цього. Тоді все українське сприймалося як сільське, шароварне. Взагалі важко уявити, як до цього ставилися однолітки на Кубані, бо Росія тривалий час дискредитувала і намагалася знищити українську ідентичність.

Коли я була мала, існувало багато кубанських козачих ансамблів, але в той час це було не дуже круто — і мене трошки це чіпляло, бо я була своєрідним аутсайдером. 

Вже студенткою, коли приїжджала досліджувати українців на Кубані, я виявила, що там дуже багато людей, які зросли на українській творчості, але вони не ідентифікували себе як українців. Український фольклор сильно перемішували з Кубанню. Так виникла своєрідна кубанська говірка і кубанська творчість.

Коли писала дипломну роботу, я записувала як фольклористка й етнографиня співи людей старшого покоління. Вони співали «Реве та стогне Дніпр широкий», «Ішли воли з-под дуброви», вони співали веснянки, колядки, щедрівки. Там немає русальних пісень, весільна обрядовість була знищена, а от коляда, щедрування, засівання, весняна культура, лірична культура, родинно-обрядові пісні деякі там збереглися.

Ти їздила в такі експедиції Україною?

Вже з фольклорним ансамблем «Кралиця». Ми їздили селами, фестивалями української творчості та культури. Там вже знайомилася з бабами й дідами, які співають саме автентичний фольклор на фестивалях. 

В Україні, коли мені треба було писати дипломну роботу на п’ятому курсі, я їздила на Почайну до однієї бабусі з Чорнобиля, яка гарно співала. Їй тоді було 92 роки, вона продавала хустинки, колготки і шкарпетки, і постійно співала. Я подумала: навіщо їхати кудись далеко, якщо є носії цієї культури, яких ми просто можемо не помічати, а вони ось біля нас ходять?

Як сім’я та друзі ставилися до цього захоплення українською культурою?

Вони самі мене до цього привчили. Коли я була мала, вони дуже сильно пишалися. Та 2014 року, коли захопили Крим, в Росії почалася сильна інформаційна атака. Тоді ми стали сваритися.

Говорили, що краще б я співала в кубанському козацькому хорі, що треба все кидати [в Україні] та переїжджати назад. У моїх родичів дуже багато було насадженого щодо націоналізму, нацистів, фашистів. У 2015 році, коли я виходила заміж, на весілля приїхали мама з бабусею і привезли величезні торби з їжею, бо вони думали, що тут нема що їсти. Коли вони приїхали, я першим ділом їх повела по всіх магазинах, супермаркетах, щоб вони подивилися і зрозуміли, що все окей.

На проєкті «Голос країни» Іван Дорн обʼєднав вас зі Стасом Корольовим в дует YUKO. Ти відразу погодилася, чи були сумніви?

Ваня Дорн йшов на «Голос» з конкретною метою: він збирався відкривати лейбл Masterskaya і хотів знайти собі артистів. Поки ми готувалися до прямих етерів, він спочатку об’єднав Стаса Корольова і Влада Каращука. Вони співали-співали, намагалися створити дует, але в них не вийшло: не було такої хімії. Тоді я сказала Дорну, що теж пишу і співаю не тільки фольклор, і показала йому свої пісні. Він запропонував мені спробувати поспівати зі Стасом. 

До «Голосу країни» я, в принципі, не вміла співати по-іншому. Вже там мене кидали в різні стилі, я виходила з зони комфорту і співала взагалі те, що мені не притаманно. 

Зі Стасом [в гурті YUKO] ми одразу почали робити тільки фольклор, бо я крім нього нічого не знала. Тому мені навіть не спадало на думку, що це буде якийсь інакший стиль.

Ви випустили два альбоми, багато синглів, реміксів. Ці пісні створені з тих композицій, що ти привозила зі своїх експедицій?

Не всі. Я знаю понад 150 українських традиційних пісень. У мене є айпад, на якому всі ці пісні записані текстом. І ми зі Стасом починали джемити: він щось грає, я наспівую, дивлюся в зошит, який текст по ритму може підійти, і з цього вже випливали якісь пісні. Це така дуже прикольна і крута синергія.

Це був перспективний проєкт, у вас було багато концертів. Чому в результаті гурт розпався?

Ми з самого початку зі Стасом були дуже різними емоційно: у кожного свої травми, своя поламана психіка. У нас різна база знань, різні погляди на те, як треба будувати свій творчий шлях. Тому між нами постійно виникали суперечки під час створення музики, релізів, фотографій, відеоконтенту. 

Через 3 чи 4 роки ми ніби й впевнено стояли на ногах як гурт, але коли заходили разом в одне приміщення, нас настільки тригерила присутність одне одного, що ми не могли нормально спілкуватися, творити. І в такій нездоровій атмосфері в нас не виходило нічого робити. 

У серпні 2021 року на Забороні вийшло моє інтервʼю зі Стасом, в якому він говорив, що абʼюзив тебе.

Ну якщо він так говорив… Був, був аб’юз з його боку. Я не хочу наговорювати і підіймати старі історії. Скажімо так: він був неправий, і я була неправа. Я не вмію відстоювати свої кордони, а Стас не міг бачити моїх кордонів. І тому між нами були такі стосунки, в яких кожен страждав.

Masterskaya намагалася в це втручатися. Ми робили збори, на яких ми всі обговорювали наші зі Стасом стосунки, намагалися встановити певні правила і межі: що можна, що не можна робити, що можна казати, як можна діяти, як не можна діяти. Але це не сильно працювало. І тому моєю ініціативою було прийти і сказати, що я більше не можу і не хочу. 

Після розпаду гурту ти записувала історії в Інстаграм про те, що лікуєшся від депресії. Розкажи про той період.

Я три місяці просто не могла встати з ліжка. Були дуже серйозні суїцидальні думки. Моя менеджерка і чоловік переживали, радили піти до психіатра. Я довго заперечувала, що зі мною щось не так. Але коли стало нестерпно, я пішла до психіаторки. Вона поставила діагноз «затяжна депресія другого ступеня важкості». Ми почали лікування. Я просиділа на антидепресантах півтора року, і от зараз намагаюся злізти — це складно. Пішла до іншого психіатра, він поставив інший діагноз — межовий розлад особистості.

Мені й мати казала, що в мене немає крайнощів: є або погане, або хороше, або істеричне, або суперспокійне. Якщо аналізувати зараз повністю все моє життя, то, напевно, я з цим живу вже дуже давно. Просто тоді інформаційно я не могла ніде ніяк про це прочитати й дізнатися. В мене є подруга-феміністка Юля Лютий-Мороз. Від неї я дізналася і про депресивні стани, і про аб’юз, і про мої жіночі права, і як боротися за них, як відстоювати. 

Після YUKO у мене почався період жорсткого протесту. Мене муляло і кидало в різні боки. Зʼявилося бажання довести собі і всім, що я гідна, сподобатися всім. Я не могла визначитися, хто я.

Саме на цей період і припав твій новий сольний проєкт ЮЮ?

Так, це дітище мого протесту, який я почала виносити на люди. В YUKO мені довго щось забороняли, казали, що я там щось не вмію, що мої тексти аматорські, що я не вмію писати, не вмію щось робити. Навіть торкалися зовнішності: як мені одягатися, як фарбуватися, де я гарно виглядаю, де негарно. Це все накопичилось настільки, що на початку 2021 року мої комплекси вирвалися в співачку ЮЮ. 

Тоді я ще не розмовляла українською, в моєму колі було багато російськомовних і мені було складно думати українською — я не створювала пісень українською, бо майже весь матеріал гурту YUKO заснований на фольклорних текстах. Я тоді писала в стіл, у мене був пул текстів російською, бо в мені сиділо набагато більше російських рим, слів. 

Я довго сиділа, крутила, і вирішила, що треба зіграти на шкандалі. Коли закінчила з гуртом YUKO, пішла танцювати. Записалась на тверк — короткі шорти, короткий топ. Я ховалася за колонами, бо не могла на себе дивитися. 

Цей період я розглядаю більше як роботу над собою, над розумінням свого тіла, прийняттям себе. На танцях зазвичай кожна дивиться сама на себе, бо кожна бореться зі своїми демонами, страхами. І коли я побачила, що є різні дупи, різні ноги, різний целюліт і жирові відкладення, або навпаки хтось сильно худий, для мене стало великим викликом не соромитися вийти на сцену в трусах. 

В кліпі на пісню «Молоко», який зрежисувала Юля Лютий-Мороз, ми хотіли зіграти на іронії. Надихалися Doja Cat, Cardi B — великими попастими дівчатами, які крутять своїм тілом і кажуть: «Я виглядаю так, як хочу! Хочу пухнасті труси? Вони в мене будуть. Я хочу показати себе, і це моє право!» 

Ми це розглядали з боку свободи, подолання своїх комплексів — хотіли, щоби це було комічно. Але потім я сильно почала втручатися в сценарій, бо знову комплексувала і не хотіла бути смішною. Та я вдячна цьому періоду. Після того я себе більше полюбила, і якби не зробила такий кліп, то напевно жалкувала б. Бо після тридцяти мені буде соромно роздягатися до трусів і крутити дупою. А коли я буду стара, вмикатиму собі цей кліп і згадуватиму, яка я була молода.

Після виходу цього кліпу на тебе полилося багато хейту. Тебе порівнювали з російською Інстасамкою й активно критикували. Як ти це переживала?

Я була готова до хейту. Я знала, що аудиторія може не зрозуміти, але тоді в мене був такий підйом — як манія, напевно. Я захоплювалася цим хейтом, я хотіла викликати той негатив. Але мене сильно поламало, коли мій батько написав дуже неприємний коментар на фейсбуці. Після того всі ці коментарі я почала сприймати особисто. 

У мене було відчуття несправедливості. Чого всі так люблять американських співачок, які вдягають на сцену навіть не труси, а ниточки, чого всі ними так надихаються, кажуть, що вони про свободу, про жіночу силу, а мене звинувачують у вульгарності? Можливо, я просто підібрала неправильну форму і не змогла відстояти себе, бо в мене не вистачало на це сили.

Кожному цьому моєму артвиходу треба дуже багато контексту, щоби люди це зрозуміли. Бо якщо ти не знаєш, що я за людина і який в мене рівень переживань, ти ніколи не зрозумієш. Просто подивишся і скажеш: «Оце ти, дура, канєшно, наробила».

Нещодавно ті старі хейтери знову про себе нагадали, коли ти опублікувала в Інстаграмі допис, де критикуєш відомих зірок попсцени за шароварщину. Чому ти вирішила написати про це саме зараз?

Ще з часів гурту YUKO я не дуже сильно любила артистів, які загравали з народною творчістю. Які на цьому не розумілися і хотіли просто походити по верхівках, по всіх знайомих піснях, просто щоби попасти в чарти і зіграти на культурній свідомості. 

І зараз я побачила, наскільки багато неякісного продукту на сцені, наскільки це поверхнево, наскільки це продовжує стереотип, який нав’язувала ще Російська імперія та СРСР, що українці — це горілочка, сальце й гопак. Мені дуже хотілося ще з гурту YUKO показувати, що українську традиційну музику можна робити гарно, якісно, і вона буде на часі. 

Люди не будуть асоціювати себе з цим пластом шароварної культури, бо люди не хочуть слухати те, що їх принижує як націю. Купа артистів зараз заходять на цю стежку, починають робити ті ж самі «Несе Галя воду», «Ти пив, а я пила, ти казав, а я носила» — і для мене це такий удар як для фольклористки, для людини, яка знає, наскільки це багатший і глибший матеріал, ніж ті пісні.

Я написала цей текст, склепала ці картинки, виклала, пішла проводити урок з вокалу. Через півтори години відкриваю телефон: там ТСН, УНІАН, ще якісь сайти. В мене менеджмент розривається, починають дзвонити менеджери [Олі] Полякової, мені пише Юля [Лущинська], яка «танцює гопака», пише Леся Нікітюк. 

Думаю, якби я не надавила на болюче, якби в них не було якихось сумнівів щодо себе, в них би так сильно це не зрезонувало. Якщо люди настільки це прийняли до себе, то, напевно, їм десь всередині воно відгукнулося, і я вдарила по болючому. 

У тебе був ефір на «Суспільне. Культура», куди покликали і Юлію Лущинську. В дискусії про шароварщину вона апелювала до тези про вільну країну, де музикант може робити те, що захоче. Як думаєш, де ця межа між свободою і відповідальністю за пропагування несмаку?

В нас не працював інститут репутації, і зараз якраз він починає створюватись. В нас дійсно вільна країна, ти дійсно можеш робити все що завгодно. Але якщо ти зіткнулася з таким великим невдоволенням суспільства, то не треба їм потім відписувати й казати, що ви самі гімно. 

Вільна країна працює не лише в один бік. Якщо ти зробила те, що хочеш, люди теж зроблять те, що хочуть. Вони хочуть це захейтити, вони хочуть сказати, що це несмак, вони хочуть зробити зауваження — просто сприймай це.

Треба казати, якщо щось не подобається, інакше ми просто будемо купатися в теплій ванні, казати одне одному, які ми класні, красиві, безмежні, і робимо тільки творчість. Творчість буває різна, і творчість засновується на твоїх попередніх знаннях. Якщо вони невеликі і в тебе немає накопичення якісного контенту, музики, відеоматеріалів, ти не знаєш танців, не знаєш культури, то треба просто повивчати, подивитися, що тобі кажуть, і зробити щось нове. 

Чи можна сказати, що цей самий принцип, виходить, спрацював і з першим образом ЮЮ? Чи аудиторія вплинула на формування того, якою ЮЮ є зараз?

Так, звичайно. Я була готова, я побачила думку людей, я побачила, що люди готові від мене сприймати, а що ні. Я спробувала — отримала реакцію аудиторії. Ми співпрацюємо як єдиний організм, бо я артистка, яка хоче давати концерти, мати відгуки, свою армію прихильників, і тому немає сенсу робити те, що викликає в них негатив. 

Тепер я роблю те, на що є попит в мене самої. Я боюся бути занудною, занадто розумною, розповідати всім, що правильно та неправильно. Це безглуздо, і треба пропрацьовувати свої комплекси, а потім вже щось давати людям.

Коли почалася повномасштабна війна, Masterskaya зайнялася волонтерством, ви їздили по людях, постраждалих від окупації. Так народився фольклорний курс «Ґвара». Розкажи, що це таке?

Спочатку він був своєрідним інструментом, щоби розслабитися після волонтерства. Серед нас були актори, співаки, режисери, театрали. Ми сідали і просто співали пісні. Була ідея навіть зробити якийсь фольклорний альбом. Ми записували відео в інстаграм і люди почали питати, як можна долучитися.

Влітку я запустила перший фольклорний курс «Ґвара». На нього прийшли 10 дівчат і один хлопець. Потім набрався другий курс, третій, і це стало вже більш системним. Якщо це курс ближче до зими, то ми вивчаємо колядки, щедрівки, зимову обрядовість, якщо до весни — весняну обрядовість. А восени я хочу, щоби ми вивчали весільну обрядовість. Зараз багато дівчат питають саме про весільні обрядові пісні, бо хочуть грати своє весілля у традиційному стилі. 

Була така собі «мініҐвара», яку підтримали в ЮНІСЕФ. Ми робили Різдво з дітьми — приходили і переселенці, і евакуйовані діти, і просто діти Києва. Ми вивчали щедрівки, колядки. Кілька разів, коли прилітало по Києву, ми спускалися в метро «Арсенальна» і там співали з ними.

Ти живеш в Україні вже одинадцять років. Що з громадянством?

Воно у мене російське — сподіваюся, тимчасово. У 2018 році я отримала посвідку на постійне проживання — вона дійсна до 2028 року. Відтоді намагаюся зробити українське громадянство. Перші місяці повномасштабного вторгнення я ходила по всіх відділах ДМС, але мені відмовляли — казали, що не приймають документи від росіян. 

Раніше мені треба було надати довідку від ФСБ про те, що в мене немає судимості, але зараз це неможливо. І навіть якби в Україні було якесь російське консульство і така можливість була, думаю, на мене накатали б якусь кримінальну справу, бо я вже наговорила собі на 20 років за ґратами в Росії. Ще раніше треба було їхати в Росію, писати відмову від російського громадянства. Це теж неможливо тепер.

Потім почали вводити тести для отримання громадянства. Я потрапила в першу хвилю, де треба було складати тільки мовний тест. Два тижні тому з’явився інший тест, де, крім питань про мову, ще є про закони, Конституцію, історію України. 

Я склала тест на 95 балів зі 100. 1 березня з’явився сертифікат від ДМС про те, що в мене володіння українською мовою вищого ступеня на середньому рівні. Тепер я подала всі документи і просто чекаю. 

Мені дуже прикро, що не можна просто відібрати громадянство у того ж Щегеля і віддати мені — я лише фотографію вставлю, затру ім’я, і ходитиму щаслива. Бо в Росію я ніколи не поїду.

Дуже типове питання для інтервʼю з артистами, але мушу спитати: які плани на найближчий час?

21 квітня вийшов сингл з кліпом «Куди ж ви, голубочки», де я намагаюся показати, як можна просувати український фольклор нешароварно. 19 травня буде мій перший великий сольний концерт в Малій опері в Києві — я назвала його «Ґвара». В ньому візьмуть участь мої учениці з фольклорного курсу, ми співатимемо фольклорні пісні, поєднані з електронікою. 

Далі буду творити, навчати людей фольклору, створювати пісні, робити концерти, знімати кліпи і просто робити свою творчість заради себе і слухачів. Я вже не мрію потрапити на якісь світові майданчики чи бути артисткою номер один. Я хочу бути артисткою номер один для тих, для кого це цінно. Я просто хочу спокійно жити. 

Найбільша мрія, як і у всіх українців, — щоби ця війна скінчилася, і скінчилася перемогою України, щоби повернулися всі території України, які були окуповані. І мені теж дуже важливо, щоб повернули Крим.