«Він був людиною виживання». Александр Вінербергер — один з небагатьох фотографів Голодомору. Заборона поспілкувалася з його правнучкою Самарою Пірс, яка теж досліджує голод в Україні

На ім’я Александра Вінербергера гарантовано можна натрапити майже в кожній книзі про Голодомор — він був одним з небагатьох фотографів, яким вдалося не тільки задокументувати Голодомор, а й відправити світлини контрабандною поштою в Австрію, де їх оприлюднили на весь світ. Іван Чернічкін поспілкувався із правнучкою Вінербергера Самарою Пірс про її прадіда, те, як він тікав від розстрілу та як його світлини сформували її як дослідницю Голодомору. 

«Це було у вересні. Я сидів у спальному вагоні швидкісного поїзда Москва — Харків, який віз мене до нової роботи. Стражденна земля вдень виглядала ще страшніше, ніж уночі. На кожній станції стояла незліченна кількість вагонів, набитих селянами та їхніми родинами. Їх охороняли вартові, щоб відправити далеко на північ, до білої смерті. Поля були необробленими, незібране зерно гнило під осінніми зливами. Я не бачив ні худоби, ні навіть гусей. Тільки ніким не доглянуті курчата притискалися один до одного біля закинутих хатин». Так згадував свою подорож Україною 1932 року австрійський інженер-хімік Александр Вінербергер. 

Александр народився 1891 року у Відні у чесько-єврейській родині, під час Першої світової війни був мобілізований в австрійську армію, брав участь у боях проти російської армії і в 1915 році потрапив у полон. В період індустріалізації радянська влада використовувала мобілізовану працю військовополонених, і навички хіміка були затребувані. У 1933 році його переводять працювати з Москви до Харкова, де на камеру Leica інженер зробив одні з небагатьох відомих фотографій-свідоцтв Голодомору. 

Світлини Вінербергера разом з роботами Джеймса Еббе, Вайтінга Вільямса та Миколи Боканя є неспростовними доказами штучного голодомору українського народу, влаштованого сталінським режимом. 

«У 2012 році я дізналася, що у мого дідуся був фотоапарат Leica, — розповідає Самара Пірс, правнучка Вінербергера. — Камера завжди зберігалась у його будинку, але мені ніколи про неї не розповідали. Я звернулася до свого дядька, а він сказав: “Візьми камеру і поговори зі своєю бабусею”. Вона розповіла мені історію Голодомору, розповіла про те, як у віці 2 років жила в Харкові з батьком під час Голодомору. Про те, що вона бачила і пережила. У той час я навчалася на факультеті образотворчого мистецтва, і на основі отриманої інформації створила власну роботу. Вона називалася Masks of Holodomor (“Маски Голодомору”) — у 2013 році я повернулася до Харкова, щоб спробувати знайти інформацію про райони, сфотографовані Алексом [щоб потім сфотографувати ці місця і порівняти сучасні фотографії зі світлинами діда]. 

Тож тепер більшу частину своєї роботи я проводжу в Україні. Зараз я працюю над проєктом The Long Fight (“Довга Боротьба”), який стосується Голодомору і того, що відбувається зараз в Україні, — він про схожість репресій з боку Росії». 

Бабуся Пірс Лілі розповіла, що після того як Вінербергера звільнили з полону, він вирішив залишитись в Москві й налагоджував бізнес з виробництва лаків та фарб. В СРСР його часто заарештовували за шпигунство, він багато часу провів у радянських тюрмах. Одного разу його спіймали із сімома фотоапаратами.

Через нестачу інгредієнтів на виробництві Вінербергер організував продаж солі на чорному ринку. Продавати маленьким партіями було невигідно, тож він налагодив процес оптового продажу. Одного разу брезент, під яким була схована сіль, здуло вітром. Її побачили селяни, яких це дуже схвилювало, і доповіли про це в органи. Частину групи Вінербергера заарештували і засудили на розстріл. Завдяки зв’язкам Александр дізнався протокол розстрілів і передав записку ув’язненим, в якій написав, що коли вантажівка заїжджатиме на територію заводу, де їх планують розстріляти, вони мають вигукнути свої прізвища і їх врятують. Потім, підкупивши декількох радянських чиновників, зі складу зброї часів Першої світової війни він дістав вибухівку і кілька одиниць зброї. У ніч розстрілу Александр із друзями підірвали вантажівку, де утримувались полонені. Водій і пасажир вантажівки загинули — таким чином їм вдалось врятувати своїх друзів. Невдовзі всі, хто брав участь у цій операції, втекли з Радянського Союзу.

Бабуся називала свого батька тим, хто виживав за будь-яких умов, чим би він не займався і в якій ситуації не опинився б.

Але є в історії Александра і брудні сторінки. Хоч він сам був австрійським євреєм, у своїй книзі Hart auf hart. 15 Jahre Ingenieur in Sowjetrußland («Важка праця. 15 років інженером в Радянській Росії»), яка вийшла у 1939 році, коли він вже повернувся до Австрії, Вінербергер висловлював антисемітські думки. Самара вважає, що це було зумовлено бажанням Александра врятувати власних дітей від фашистів. Вона багато спілкувалась про це з бабусею та іншими членами родини. Після цієї публікації жодних доказів того, що Вінербергер був антисемітом, їй знайти не вдалося. Доказом того, що це був вимушений крок, слугує і те, що після аншлюсу Австрії родині Александра було дозволено залишитись. Його донька не отримала арійського паспорта, але продовжила навчання у школі і до кінця війни жила в Австрії. «Кожна сім’я має приховані скелети в шафі. Ми всі не ідеальні, — каже Пірс. — Але наголошую: він був людиною виживання». 

Після закінчення Другої світової війни американські військові звинувачували Вінербергера у шпигунстві через те, що він вільно володів і російською, і німецькою мовами. Тоді, щоб його відпустили, йому довелося симулювати психічну хворобу. Він казав, що тільки Бог знає і вказує йому, що він має робити. Його визнали божевільним і відпустили. 

Вінербергер — один з небагатьох фотографів, кому вдалося сфотографувати реальність Голодомору і відправити світлини в Європу, де завдяки архієпископу Відня Теодору Інницеру, який отримав світлини поштою, вони були опубліковані. Ім’я Вінербегера згадується майже в кожній книзі про Голодомор в Україні, проте у сім’ї Пірсів про світлини ніхто не говорив. Старші родичі іноді ніби жартома, ніби серйозно казали, що він став «диким» у Радянському Союзі. Згадували історію, як Вінербергер стріляв з пістолета по ялинкових свічках на Різдво. І якби не розмови з бабусею та фотоапарат, який Пірс віддав її дядько, вона і сама б, напевно, ніколи не побачила «Червоний альбом». 

На основі цього альбому Самара випустила свою книгу «Маски Голодомору», де її власні фотографії з Харкова накладаються на знімки Вінербергера. Ця робота актуалізувала питання Голодомору в британському суспільстві. Але, як каже Самара, ще треба зробити дуже багато речей, щоб Великобританія визнала Голодомор геноцидом українського народу. Вона впевнена, що саме зараз найкращий час для британських політиків прийняти таке рішення. Так само як і найкращий час вперше наживо показати українцям фотографії Вінербергера та камеру, якою вони були зроблені. «Я розумію, що перебуваю в дуже привілейованій позиції, бо можу про це говорити з Англії. Я думаю, довкола Голодомору дуже багато пропаганди, багато опозиції, багато російської брехні. І той факт, що я — британка, сприяє тому, що люди до мене дослухаються. Не росіяни, звичайно, але інші люди: британці, люди в Америці, Австралії. Складніше ігнорувати мене, бо у мене немає жодного прихованого мотиву, я від цього нічого не виграю. У мене є докази, і разом з доказами у мене також є обов’язок розказати правду. Тому я відчуваю велику честь бути частиною цього», — каже Самара. 

З 2014 року Пірс знімає проєкт «Довга боротьба», у якому використовує свої фотографії та фотографії українських військових з передової, так само накладаючи їх на світлини Голодомору, які зробив її прадід. Вона зазначає, що зараз працювати над проєктом стало набагато важче і болючіше. Він буде завершений лише тоді, коли закінчиться війна. Головна мета проєкту — показати підступні репресії Росії на окупованих територіях, які відбуваються із 2014 року, порівняти їх з Голодомором та простежити візуальну схожість між ними. Друга мета роботи — продовжити володіння авторським правом на фотографії Вінербергера. Самара розповідає, що російські інтернет-аукціони, які продають антикваріат за кордон, активно використовують фотографії Александра для дискредитації Вінербергера й самого факту Голодомору. На різних аукціонах із різним зазначенням автора та з різними підписами з’являються одні й ті самі фотографії. І коли хтось хоче впевнитись в оригінальності світлини, знайти оригінальний підпис, йому складніше віднайти правдиву інформацію. Тому єдиний спосіб захистити ім’я прадіда і, найголовніше, мати змогу відстоювати правду у суді — це бути правовласником світлин. 

Вклад Александра Вінербергера у визнання Голодомору геноцидом українського народу є фундаментальним. Ризикуючи власним життям, він зробив понад 100 знімків голодуючого Харкова 1933 року. Використовуючи своє положення директора хімічного виробництва, через австрійських дипломатів він зміг вивезти ці негативи в Австрію. А після повернення до Австрії у 1934 році одним із перших опублікував книгу, присвячену Голодомору.

«Тим часом трагедія продовжувалася. Сотні й тисячі голодних селян приходили здалеку до міста по допомогу, хліб, роботу та розраду. Вони збиралися зграями на вулицях і площах, у міських садах і подвір’ях будинків. Їх ніхто не виганяв, але й не допомагав їм», — згадував Вінербергер Харків 1933 року.