«Здоров, брате! А давай навкулачки!» Заборона розповідає історію українських бійок — від дохристиянських часів і до наших днів

Кулачний бій став частиною олімпійських змагань 688 року до н.е. Арбітрів Олімпіади тоді вмовив мешканець іонійського міста Смірна Ономаст. Він стверджував, що отримав правила проведення змагань від героя давньогрецьких міфів Геракла. Хоча кулачні бої були відомі й до того часу, XXIII Олімпійські ігри можна вважати їхньою презентацією широкій аудиторії. В Україні кулачні бої були популярні ще з дохристиянських часів і відбувалися майже до середини XX століття. Заборона розповідає про історію та традиції українського кулачного бою та пояснює, чому бійка і зараз залишається для багатьох єдиним способом розв’язання конфліктів.

Від дітей до старих з кулаками наголо: звідки в Україні традиція кулачних боїв?

Розв’язання суперечок за допомогою змагань — картина для стародавніх слов’ян звичайна. Це могли бути як змагання сам на сам, так і командні. Найчастіше їх проводили під час календарно-обрядових свят, але могли влаштувати і для розв’язання побутових проблем. Це могла буди стрільба з лука або метання списа, боротьба або кулачний бій, кінні перегони або двобій на конях, що закінчувався боротьбою та бійкою вже на землі.

Кулачні бої проводили під час обрядів ініціації, а також під час поминок. До X століття тризна (фінальна частина поховального обряду) включала жертвоприношення, військово-спортивні змагання і банкет на честь померлого. На тризну, зокрема, змагалися у всім відому гру «цар гори», коли гравець має зайняти вершину гори або іншу височину та не пускати туди суперників. З великою долею впевненості можна сказати, що вона була зовсім не дитячою.

З приходом християнства кулачні бої, на відміну від деяких інших традиції, як-от жертвоприношення чи змагання під час поховання, нікуди не ділися. Їх продовжували проводити зазвичай на релігійні свята, зокрема взимку — від Водохреща і до Масляної. У великих містах кулачні бої могли проводити під час світських свят і навіть просто на вихідних. Участь у таких боях брали чоловіки всіх вікових категорій — від малих хлопчиків до сивобородих дідів. 

Пантелеймон Куліш у своїх «Записках про Південну Русь» писав: «Бувало оце такий старий чоловік буде, як я, — то бороду в зуби та й пішов гуляти з кулаками; та часом старий б’ється ще ліпше молодого».

Не бити лежачого: якими правилами керувалися бійці в давній Україні?

В українській традиції можна виділити три основні різновиди кулачного бою, кожен з яких мав свої правила, особливості організації поєдинків і тактичні прийоми: 

Сам на сам

Охочий випробувати свою силу мав викликати супротивника на бій. Виклики були двох видів: звичайні та ритуальні. Звичайні використовували у буденному житті й рідко траплялися під час святкових забав. Безпосередньо бійці часто передувало підбурення суперника образами. Нерідко достатньо було скинути шапку з голови того, кому був адресований виклик. Для українських чоловіків головний убір тоді був ознакою соціального статусу, його не знімали в будь-яку пору року.

Все в тих же «Записках» Куліш описував це так: 

«– Здоров, брате! 

  – Здоров! 

  – А давай навкулачки! 

  – Давай! (і в ту ж мить — авт.) той того в груди, а той того».

У ритуальному виклику елемент імпровізації зводився до мінімуму. Слова, рухи, а деколи навіть і міміка мали чітко регламентований характер. Частиною ритуального виклику на поєдинок могли бути танцювальні рухи, благословіння з боку літньої людини, дівчини, парубоцької громади, родини тощо.

Відповідно до місцевих традицій бійці перед початком сутички хрестилися, цілували землю, цілували один одного, ручкалися або обіймалися. В деяких громадах словʼянських народів кулачний бій був іспитом для вступу в парубоцьку спільноту.

Спільними для різних регіонів України були правила, що забороняли бити лежачого, нападати зі спини, бити нижче пояса, по ногах, в шию та обличчя. Били зазвичай по ребрах і в живіт. В деяких регіонах билися до трьох падінь, в деяких — «до руди» або «до мазки», тобто до першої крові. В обох випадках бій могли закінчити й раніше, якщо один із суперників визнавав себе переможеним. 

Іноді дотримуватися якихось правил було неможливо — це коли билися «на темні очі», тобто наосліп. Такі бої траплялися між парубками за отаманство у своїй громаді, через дівчину, а то й просто через надмірний гонор. У таких випадках бійці вночі зачинялися удвох у неосвітленій хаті або корчмі чи йшли у ліс і там виловлювали один одного, щоб як слід вдарити.

Лава на лаву

Бої лава на лаву, також відомі як штурхобочні бої, в основному проходили на релігійно-обрядові свята, частіше взимку. Їх проводили на вкритих льодом річках і озерах, а якщо поруч не було водойм — то в полях або на майданах.

Участь у таких боях брали в середньому від 25 до 50 осіб у кожній лаві, але іноді кількість бійців доходила до кількох тисяч. Якою б вона не була, лави завжди йшли в бій під головуванням отаманів, які заздалегідь розроблювали тактику і стратегію проведення бою. 

У сільській місцевості сходилися село на село або кілька сіл проти такої ж кількості. У великих селах чи містах билися район на район, вулиця на вулицю, мешканці центру проти жителів передмість. Розподіл міг бути й за етнічним принципом, соціально-класовим, віковим або ж ідеологічним.

Дослідник лицарської культури та автор історичних праць Тарас Каляндрук у своїй книзі «Таємниці бойових мистецтв України» писав: «Мій дідусь Степан Йосипович Прима, львів’янин 1912 року народження, розповідав мені, що в часи його молодості кулачні бої відбувалися як у Львові, так і по навколишніх селах та містечках. У Львові на Кайзервальді мешканці Личакова кулачилися з жителями Галицького передмістя та Підзамча, замарстинівці билися зі збоїщанами на берегах Полтви, молоді хлопці з Білогорщі змагалися з парубками з Кульпаркова».

Бійки проходили у два способи: спонтанний та організований. Спонтанний бій починався без попередньої домовленості, коли групи, що ворогували, випадково зустрічалися на вулиці або спеціально вистежували одна одну, щоби влаштувати бійку. Такі бої не мали чітких правил і були схожі на масові побоїща. Сутичка могла виникнути у будь-який момент і в будь-якому місці.

«Іноді “вуличні партії” сходилися і в “позаурочний” час, наприклад, за весільним столом. У таких випадках бійку починали у дворі, а потім вона вихлюпувалася на вулицю, де сусіди поспішали підтримати своїх. Чумаків гнали на їхні вулиці, там вони, своєю чергою, діставали підкріплення, видирали коли з огорож, після чого починалося уже неабияке побоїще», — пише дослідник Анатолій Макаров у «Малій енциклопедії Київської старовини». 

Організовані бої виключали будь-які елементи спонтанності, що сприяло меншій кількості травм і вбивств серед учасників. Такі бої влаштовували на свята та проводили під знаком ритуальних дійств. Як і в боях сам на сам, перед бійкою супротивники роздражнювали один одного за допомогою лайки або пісень. У деяких регіонах для цього могли запросити музикантів або сварливу жінку. Нерідко бійка супроводжувалась або чергувалась із танцями та співами. 

Щоб розлютитися як слід, використовували не тільки музику й танці, але й алкогольні напої — пиво, горілку, вино, брагу. Часто суперники купували їх один одному або ж молоді хлопці збирали по селу кошти, щоб купити горілки для бійців. Іноді алкоголь бійцям видавала уся сільська громада.

«Є в деяких селах особливі любителі кулачного бою; вони зазвичай купують два-три відра горілки одній зі сторін і тоді бій іде з особливим азартом», — писав етнограф Микола Сумцов.

Музику, танці та алкоголь використовували ще й для того, аби ввести бійців у так званий бойовий транс, коли вони втрачали страх, не відчували болю і не жаліли ні себе, ні інших.

Дуже полюбляли бої навкулачки запорізькі козаки, коли верхні курені билися з нижніми. Ввечері вони збиралися на січовій площі і влаштовували бій лава на лаву. В таких бійках козаки нерідко завдавали один одному суттєвих каліцтв, доходило навіть до убивств.

Проте подібні бійки мали також і важливе військово-тренувальне значення. Під час сутичок козаки навчалися тримати бойовий стрій, взаємодіяти у ньому, чітко виконувати команди. У бою лава на лаву кожен учасник мав добре розуміти положення власної команди і діяти відповідно командній ситуації, а не керуючись власними бажаннями.

Футбол, ковід, релігія: чому масові бійки відбуваються і в сучасній Україні?

У сучасній історії України прикладом таких бойових взаємодій можна вважати події «Кривавого вівторка» в Києві, коли 18 липня 1995 року представники партії УНА-УНСО вступили у протистояння з бійцями спецпідрозділу «Беркут» та представниками внутрішніх військ ВМС України. В той день у столиці хоронили патріарха УПЦ КП Володимира, якого планували поховати на території Софіївського собору, однак тодішня влада України відмовила. Коли «Беркут» застосував кийки та сльозогінний газ, почалася бійка, однак представникам УНА-УНСО вдалося тримати бій протягом декількох годин.

Інша варіація протистоянь лава на лаву — це сутички між футбольними фанатами, і не лише спортивні, а й ідеологічні. Нерідко вони переростали в криваве побоїще. Так, 22 липня 2012 року десятки фанатів столичних клубів «Динамо» та «Арсенал» влаштували бійку біля станції метро «Лукʼянівська» в Києві. В хід ішли газові балони, металеві труби й травматичні пістолети, внаслідок чого десятки людей отримали гематоми, двоє — поранення гумовими кулями, а один хлопець у критичному стані потрапив до реанімації. 

Так само за часів незалежності продовжувалось протистояння районів у містах. Наймасовішого характеру такі протистояння набули в Чернігові та Кривому Розі, де проіснували до кінця 1990-х. Бійки «бігунів» (так називали банди підлітків, які використовували біг як тактику — Заборона детально розповідала про них тут) у Кривому Розі були найкривавішими і наймасовішими. У війнах цих кримінальних угруповань малолітніх загинуло близько 30 і було поранено близько 1500 підлітків. Кожне угруповання мало чітку структуру, свої закони, атрибутику і форму. Це була повноцінна субкультура.

У Чернігові такий вид протистояння називався «районщиною» — місто поділили на кілька районів ще в дореволюційні часи. Спочатку билися між собою мешканці прилеглих до міста сіл і поселень, а коли вони стали частиною міста, протистояння продовжилось. Як і в Кривому Розі, учасниками таких бійок були переважно підлітки.

Найбільша та найвідоміша бійка у Чернігові відбулася 20 квітня 1982 року і отримала назву «Льодове побоїще», оскільки проходила на вкритій льодом та снігом низинці біля озерця на Лісковиці. Билися селище ТЕЦ та Лісковиця проти Шерстянки. З кожного боку було по 50–60 осіб. 

Криза 1990-х і різка зміна соціальних статусів майже повністю викорінили «районщину» та «бігунів». Зрештою деякі найактивніші учасники цих рухів стали частиною організованої злочинності. 

Більш кримінальний характер мало протистояння так званих гопників із представниками інших субкультур — панками, готами, рейверами, реперами — яких узагальнено називали «неформалами» або «ніферами». Гопники нерідко влаштовували бійки просто так, хоча іноді все ж грабували своїх жертв.

Цей історичний спадок «культу насилля» впливає на життя українців і зараз. Під час пандемії COVID-19 в Україні фіксували спалахи домашнього насильства; з кулаками йшли і проти тих, хто ніс потенційну загрозу захворіти на коронавірус. Показовим проявом страху перед новою хворобою були сутички місцевих жителів із поліцією в селищі Нові Санжари на Полтавщині в лютому 2020 року, коли до місцевого санаторію почали звозити громадян України, евакуйованих з китайського Вуханю (місто, що стало тоді епіцентром розповсюдження коронавірусу).

Страх завжди був і залишається основною причиною влаштування бійок — як масових, так і сам на сам. Страх — показник загрози, тригер до захисту себе, власних кордонів, майна, а в сучасному світі — репутації та політичних поглядів. Саме страх спровокував хвилю шпигуноманії та полювання на журналістів як з боку правоохоронних органів, так і з боку пересічних громадян на початку повномасштабної війни в Україні. 

В основі бійки як найдоступнішого способу насилля лежить виключення. Виключення будь-яких відмінностей, мета якого — домінування. Натомість включення, тобто інклюзія, працює на улагодження відносин між людьми, але воно передбачає, що кожна сторона має поважати точку зору іншої.

Професор історії Бард-коледжу в Нью-Йорку, США Геннадій Шкляревський так описує цей процес: «Відмінності збагачують наше спільне знання. Саме в результаті включення різних відмінностей утворюється нове і більш потужне бачення світу. Щоби включити іншу людину, ми маємо визнати її автономію». 

Можна скільки завгодно розбиратися в історії та культурі традиційних українських бійок. Але, хай там як, п’яну бійку в барі, оклик «ти з якого району?» або масове побоїще футбольних фанатів передбачити вкрай важко. Залишається тільки одне: бути готовим, що в якийсь момент із тебе зіб’ють шапку і ввічливо, а може, й ні, запропонують: «Здоров, брате! А давай навкулачки!»