Щороку в світі вбивають і переслідують журналістів, які порушують незручні теми, проводять розслідування та просто добре роблять свою справу. Однак навіть у цій небезпечній професії є ті, кому доводиться важче, ніж іншим. Це жінки. Незважаючи на фемінізм і емансипацію, вони, як і раніше, дістають більше погроз, ніж чоловіки. Заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька написала для міжнародного журналу PenOPP про те, з якими труднощами в Україні стикаються журналістки – Заборона публікує цей матеріал.
У липні головна редакторка українського видання Заборона Катерина Сергацкова разом із чоловіком і двома маленькими дітьми змушена була виїхати з України. Причиною стали масові погрози, які Катерина отримувала в соціальних мережах. «Ми зрозуміли, що навіть за межами Києва не відчуваємо себе в безпеці, – згадує Катерина. – Адже люди залишилися ті самі, вони точно так само читають соцмережі, можуть впізнати мене на вулиці».
Її колишній колега, журналіст, – хоча правильніше було б сказати шоумен – Роман Скрипін написав пост у фейсбуці, де образливо відгукувався про неї. Роман пройшовся по зовнішності Катерини і прикріпив до посту фотографію її дитини, наділивши це недоречними подробицями особистого життя журналістки. Facebook оперативно видалив публікацію через масові скарги користувачів. Але хвилю було вже неможливо зупинити.
У коментарях Катерину ображали та погрожували її вбити. Писали, щоб вона «забиралася геть до Росії» (до 2015 року у Сергацкової було російське громадянство, хоча з 2008-го вона постійно живе в Україні), деякі також опублікували її домашню адресу. Пост лайкали зокрема журналісти та журналістки. Роман Скрипін продовжив публікувати образливі пости. Після того як найпершу публікацію видалила соцмережа, він заявив, що на один пост у нього «знайдеться ще десять». За три тижні після скандалу, Катерина продовжувала отримувати погрози.
Ця історія, на жаль, типова для України. Жінки-журналістки продовжують стикатися з насильством, харассментом і сексизмом.
Ультраправа проблема, яку не бачать
Роман Скрипін написав свій пост не просто так. За кілька днів до цього видання Заборона опублікувало матеріал про зв’язки фактчекінгової організації StopFake з ультраправими і навіть неонацистами. Нещодавно StopFake став учасником програми Facebook із протидії фейкам – організація перевіряє пости і маркує недостовірні.
Заборона написала, що Марко Супрун, англомовний спікер StopFake і чоловік ексміністерки охорони здоров’я Уляни Супрун, дружить із лідером українського гурту «Сокира Перуна». В їхніх піснях заперечується Голокост, а на концерт приходять люди з прапорами Третього рейху, зігують і прославляють «білу расу». Заборону й особисто Катерину звинуватили в маніпуляціях і брехні. Так часто відбувається, коли українські журналісти висвітлюють незручну для країни тему ультраправих, яку заведено замовчувати.
Щоб зрозуміти, чому неонацистська загроза стала реальною для України, потрібно повернутися в 2013-й. У кінці листопада того року невелика група людей вийшла на головну площу країни, протестуючи через рішення проросійського президента Віктора Януковича відмовитися від асоціації з Євросоюзом. Протести назвали Євромайданом. За кілька днів міліція жорстко розігнала тих, хто залишався на площі. Акції за інтеграцію з ЄС переросли в протести проти міліцейського свавілля, корупції і проросійського порядку денного. Суспільство прагнуло до європейських стандартів – йшлося не тільки про відповідний рівень життя (у 2013 році в Україні кожен десятий жив за межею бідності), а й про європейські цінності, як-от права людини та рівність.
Паралельно з цим у протест вливалися ультраправі, в яких було своє бачення ситуації. Їх більше цікавила націоналістична складова і вихід із зони впливу Росії. Організація з промовистою назвою «Правий сектор», яку російська пропаганда потім активно використовувала як страшилку, фактично народилася на Майдані. Уже тоді боязко заговорили про те, що в Україні зростають праві, радикальні настрої.
На хвилі ейфорії члени «Правого сектору» стали героями. Втім, саме тоді про них мало хто думав. Дуже швидко сформувався новий уряд, який декларував помірні і проєвропейські погляди. Здавалося, в України з’явився шанс стати Європою не тільки географічно. Але в гру вступила Росія. Відбулася анексія Криму та почалася війна на Донбасі, яка триває досі.
Країна до неї не була готова. Поспіхом створювалися добровольчі батальйони, в які часто брали кого завгодно – аби вони були готові «захищати Україну». Так у добробатах з’явилися люди ультраправих і навіть неонацистських поглядів. Багато з них приїхали з-за кордону. Хтось пішов на війну, ховаючись від правосуддя в рідній країні, хтось – за пригодами, хтось – заради наживи. Але оскільки всі вони воювали на боці української армії, більша частина суспільства вважала їх героями.
Склався парадокс – з одного боку, уряд декларував підтримку європейських цінностей, ухвалювалися, нехай і з труднощами, антидискримінаційні закони. А з іншого – радикали зривали ЛГБТ-прайди і нападали на марші за права жінок. Члени ультраправої організації С14, яка має всі ознаки неонацистської, патрулюють Київ у складі муніципальних загонів, спонсорованих київською владою. Андрій Білецький, лідер колишнього батальйону «Азов», відомого своїми ультраправими поглядами, п’ять років був депутатом українського парламенту.
Але в Україні не заведено говорити про ультраправу загрозу. Вважається, що неонацисти – це міф, створений російською пропагандою. З 2014 року Росія справді активно просуває ідею, що в Україні процвітає «фашизм», застосовуючи цей термін до всіх незгодних із проросійським порядком денним. Дуже зручно звинуватити тих, хто висвітлює цю тему, в роботі на Кремль. Із цим зіткнулася і Катерина Сергацкова. А через те, що вона жінка, до звинувачень додалися сексизм і лукізм.
«Ось навіть якщо подивитися пост Скрипіна. У ньому ж нічого не говорилося про мої професійні якості, не було дискусії про саму статтю, – міркує Катерина Сергацкова. – У коментарі прийшли люди, які почали обговорювати мою зовнішність. Я жодного разу не бачила, щоб у такій самій ситуації обговорювали зовнішність чоловіка».
Війна та жінки в ній
Українська журналістка Настя Станко працює на війні з першого дня. Її репортажі з Донбасу неодноразово ставали призерами українських і міжнародних премій для журналістів. У 2014 році Настя разом зі своїм оператором Іллею Безкоровайним потрапила в полон проросійських сепаратистів у Луганській області. За три дні їх звільнили. А вже в 2016 році трапився скандал після чергової поїздки Насті на передову. Міністерство оборони звинуватило журналістку в тому, що в своєму репортажі вона показала секретну інформацію і порушила правила роботи на війні. Пізніше спеціальна комісія провела розслідування, яке підтвердило, що порушень не було. Але проти Насті вже почалася хвиля цькування в соціальних мережах.
«Крім погроз, мені писали, що краще б я варила борщі, навіщо я взагалі полізла на війну, це не жіноча справа, – згадує Настя. – Писали це як чоловіки, так і жінки. Найчастіше такі звинувачення звучали від чоловіків-журналістів, які самі жодного разу не були на війні, але вважають, що ведуть інформаційну війну за Україну на дивані».
Війна на Донбасі залишається однією з найболючіших тем для українського суспільства. Активна фаза була в 2014 і 2015 роках, але досі на передовій продовжують гинути українські військові та мирні громадяни. За шість років у суспільстві і окремо серед журналістів сформувалося певне бачення, як треба висвітлювати війну. Журналісти часто вдаються до самоцензури, замовчуючи злочини українських військових, щоб не зашкодити іміджу країни і не підігрувати Росії. Ті, хто йдуть проти цього, стикаються зі звинуваченнями.
«А потім все скочується до того, що ти жінка і тому шкодиш країні, – додає Настя Станко. – Дехто вважає, що ти робиш це несвідомо, просто тому, що ти «тупа квочка». А інші думають, що свідомо, оскільки у тебе стокгольмський синдром після полону. Мене ніколи не звинувачували в тому, що я кажу неправду. А тільки в тому, що про цю правду поки не варто говорити».
Жінок-журналісток, які працюють у зоні бойових дій на Донбасі, звинувачують у тому, що вони їдуть на війну «за гострими відчуттями» або в «пошуках чоловіків». А на самій війні жінки часто стикаються зі стереотипами від військових. Настя Станко згадує, як одного разу командир одного з підрозділів вигнав її з бліндажа на мороз. «Ми приїхали до знайомих військових, які нас добре знали, – каже Настя. – Але прийшов їхній командир, який почав мене відчитувати і лаяти при всіх. Поруч стояли чоловіки-оператори, які мовчали і не заступилися за мене. Зрештою командир сказав нам забиратися з бліндажа, тому що жінка на війні – до нещастя».
Патріархальне суспільство
Було б неправильно говорити, що всі проблеми в Україні через війну. Звісно, та напруга, в якій країна живе останні шість років, загострила багато проблем. Але не створила їх. Як і в багатьох пострадянських країнах, українське суспільство залишається патріархальним і стереотипним.
Настя Станко згадує, як у 2008 році прийшла працювати на телеканал «Перший національний». «Тоді шеф-редактор новин сказав мені: «Ось, треба буде, щоб ти поїхала до Чорнобиля, а ти скажеш, що там радіація, я вагітна, у мене маленька дитина і я не поїду», – розповідає Настя. – Я просто не знала, що сказати, і була в шоці, що таке питання взагалі може прозвучати. Я їздила в Чорнобиль після цього багато разів. Жодного разу не відмовлялася від якихось особливих зйомок, а навпаки завжди була за них».
Українська медіаекспертка Ірина Земляна пояснює, що в ЗМІ більшість ключових посад обіймають чоловіки, а не жінки. Крім того, жінки частіше стикаються з фізичним перешкоджанням роботі. Річ у тому, що набагато простіше відштовхнути жінку, ніж чоловіка. Також жінки частіше стають об’єктами кібербулінгу і сексизму.
У 2018 році українські соціологи провели одне дуже показове опитування. Вони досліджували, як чоловіки ставляться до стереотипів про жінок. 70 % опитаних сказали, що головна роль жінки – це вести домашнє господарство. Ідеальна дружина, на їхню думку, має поступатися чоловікові в суперечках і «згладжувати конфлікти». Кожен другий вважає, що чоловік може бути кращим лідером, ніж жінка.
Природно, вся ця ситуація відбивається і на жінках-журналістках. Про що говорити, якщо зневажливо висловлюватися на їхню адресу дозволяють собі вищі особи країни. У 2018 році колишній президент України Петро Порошенко, відповідаючи на питання журналістки на пресконференції, звернувся до неї «дорогенька моя». Медійниці у відповідь влаштували флешмоб, запустивши кампанію #ятобінедорогенька. Нинішній президент країни Володимир Зеленський якось на нараді сказав одному з чоловіків: «Ви ж не жінка, ви людина серйозна». Колишній очільник адміністрації Зеленського Андрій Богдан дозволяв собі обіймати журналісток, які ставили йому запитання.
Українські жінки, як в журналістиці, так і в інших сферах, намагаються не мовчати і вимагають рівних прав. Створюються спеціальні групи підтримки саме для жінок, де вони можуть отримати психологічну або юридичну допомогу. Але Україна, наприклад, досі не ратифікувала Стамбульську конвенцію, яка спрямована на боротьбу з насильством щодо жінок та дискримінацією. Проти цієї конвенції виступає українське духовенство, і депутати не хочуть сваритися з ним.
Роман Скрипін, який організував цькування Катерини Сергацкової, наразивши на небезпеку її та її сім’ю, продовжує працювати в журналістиці. Його дії засудили міжнародні та правозахисні організації, однак навряд чи це якось позначиться на його роботі або репутації. Катерина Сергацкова каже, що поки не має наміру повертатися в Україну і повернеться лише тоді, коли знову відчує себе в безпеці. Тим часом українська поліція досі не відкрила кримінальне провадження за фактом погроз на її адресу.
