Звуки та пози Донбасу. Театральний проєкт «Місто з собою» розповідає про життя школярів із прифронтових міст
Театральний проєкт «Місто з собою» досліджує Донбас вже другий рік поспіль, звертаючись до нього з різних сторін: дворових поз, вуличних звуків, підліткових розповідей. Далі це перетворюється на документальні спектаклі, музичні інсталяції та фільми. Цього разу головними героями та творцями «Міста з собою» стали школярі шести донбаських міст — Комишувахи, Лимана, Райгородка, Бахмута, Попасної та Миколаївки. Для Заборони Поліна Ліміна поспілкувалася з організаторами проєкту Георгом Жено та Деном Гуменним і розповідає, як театр показує Донбас Україні, а Україну — Донбасу.
Куди піти, коли літають міни?
Невеликі міста та села Донбасу почали приваблювати театралів майже одразу після початку війни. Тоді вперше до Миколаївки в Донецькій області приїхав німецький режисер Георг Жено, тоді відомий своїми постановками в московських «Театр.doc» та Театрі імені Йозефа Бойса, а в майбутньому — засновник українського «Театру переселенця». Свій перший театральний проєкт в Україні Георг реалізував ще в 2002 році та, за його словами, почував себе у пострадянських країнах більше вдома, аніж у Німеччині. Але про Донбас знав мало — перше знайомство відбулося якраз наприкінці 2014-го в складі волонтерської групи. Вони почали спілкуватися з місцевими школярами, і це швидко перетворилося на ідею для документальних п’єс і фільмів у подальші роки.
Головними дійовими особами стали підлітки з їхньою щоденною рутиною, у якій подеколи був чутен вибух «Граду» або проминав спогад про побачену смерть. Медіуми для цих історій обирали різні: від постановки «Моя Миколаївка» спільно з Наталією Ворожбит до фільму «Школа №3» у тандемі з Єлизаветою Сміт. У кінострічці тоді знялися 13 миколаївських школярів, частина з них незабаром вперше змогла виїхати за межі міста — на кінофестиваль у Берліні, отримувати гран-прі.
У іншій школі, вже в місті Попасна Луганської області, до дітей з Києва приїхали PostPlayТеатр та його арт-директор Ден Гуменний. Поштовхом стала пропозиція попрацювати з дітьми зі східної України від полтавського Театру Сучасного Діалогу, ініціативу також підтримав фонд «Відродження»
З вікна школи в Попасній можна побачити останній український блокпост, а частина будівлі була зруйнована снарядами в 2015 році. Коли театральна команда вперше приїхала до міста, то спитала в підлітків, чого їм не вистачає у рідному місті. «Після шостої вечора нема куди піти», — відповіли вони, а навколо ще літали міни. Так з’явилася авангардна постановка «Що робити в Попасній після шостої вечора?», де шкільне життя виверталося таким чином, що кинутий зіжмаканий папірець викликав прямі асоціації з падаючим снарядом.
Ден розповідає, що коли в 2017 році вони випускали цей проєкт безпосередньо в Попасній, то думали приблизно так: «Ці глядачі ніколи не бачили сучасного театру, дивляться серіали в себе ввечері по телевізору. Хто там прийде, тільки мами та тати дітей». Спектакль розпочався в актовій залі школи, а потім мав переміститися до бомбосховища, де організатори поставили 30 стільців. Але коли до актової зали натовпилося більше трьох сотень людей, то промах став очевидним. За 15 хвилин до початку стільці та лави зносили з усією школи. «Більш чіпкого та чуйного глядача, аніж тоді в бомбосховищі Попасної, я не бачив досі», — каже Гуменний.
«У мене є стійке відчуття, що нову Україну неможливо побудувати в Києві», — ділиться Ден. — «Якщо не спрацювало за шість років після Майдану, то не спрацює й далі. Досягнути цього можливо тільки через малі міста».
«Якась хуйня за кутом»
За шість років війни багато що змінилося, запевняє Георг Жено. Коли вони тільки приїхали до Миколаївки, то школярі мали віру, що все можна змінити на краще, підлітки охоче йшли на контакт. «Зараз я б не сказав, що довіри до нас [команди проєкту] стало менше — але впала довіра в цілому до світу». Особливо змінилися хлопці: вони значно рідше погоджуються брати участь у театральних проєктах та показувати свої емоції перед публікою. Швидше за все, бояться виглядати слабкими, тоді як війна зобов’язує зовсім до іншого.
У 2014 та 2015 роках дітям було важливо просто висловитися та бути почутими — більшого вимагати, як каже Георг, було цинічно. Учасники виступів розповідали свої історії про перші закоханності, мрії, образи, дитинство та школу, тримаючи при цьому в руках особисті речі, що дарували їм впевненість. Це була свого роду терапія, коли з позиції жертви обставин людина переходила до ролі героя власної історії. Яку вона могла повністю контролювати: від виступу школярі могли відмовитися хоч за п’ять хвилин до початку.
Потім драматурги почали шукати способи, як зробити театр не тільки безпечним простором для учасників, але й усім разом отримувати від нього кайф. До початку проєкту «Місто з собою» в 2019-му була навіть ідея зробити документальний рейв у бомбосховищах шкіл. Але коли команда приїхала та почала спілкуватися з підлітками, то одна дівчина принесла з дому запис розмови, де її бабуся раптово заспівала. Від ідеї рейву відмовилися та зосередилися саме на піснях, які звучать у донбаських будинках. Реальність виявилася важливішою за творчий задум.
У проєкті можна виділити дві цілі: створити для дітей безпечний простір для висловлювань та допомогти їм зрозуміти свої міста. В ідеалі — сприяти розвитку та зміненню Донбасу в майбутньому. І, як виходить із назви, носити свою малу батьківщину з собою, з усіма її шорсткістю та болем. Так «Місто з собою» став логічним продовженням попереднії проєктів Георга Жено та PostPlayТеатру, а особисті історії дітей стали перетворюватися на перформативні та музичні вислови.
Один із яскравих проявів дійсності команда знайшла, коли спостерігала за інстаграм-життям дітей. Художниця Анастасія Тарханова помітила, що на своїх сторінках школярі ніколи не вказували справжню геолокацію. Замість «Попасної» і них можна було знайти «Якусь хуйню за кутом» або «Двір моєї мрії». Так з’явилася ідея, що саме двори — це ідеальне місце, за допомогою якого можна розкривати донбаських підлітків.
Задача у учасників «Міста з собою» була наступна: піти туди, де вони почувають себе вільно та можуть зайняти позицію спостерігача. Це міг бути двір, закинута будівля, будь-яка вулиця чи пустир. Із такого місця потрібно було принести три документальних пози, у яких там існують люди. У когось це було характерне човгання бабусі, яка цілий день ходить півметри від лавочки та повертається назад. Інші приносили пози однолітків, що сиділи на пагорку в «своєму» стилі — підлітки з сусідньої вулиці сиділи вже інакше. А коли учасники поїхали виступати до Європи, то зібрали по ще одній позі з берлінських місць, що їм сподобалися. Так утворився метадвір, у якому було помітно: двори Донбасу мають самість та унікальність, але присутня й їхня універсальність.
Цього року «Місто з собою» прагне більше сконцентруватися на саундскейпі, звуковому пейзажі Донбасу. Для цього до проєкту приєднається берлінський музикант і композитор Юрій Гуржи. «Ключовими для нас будуть звуки дворів. Ми зафіксуємо історії школярів та їхню улюблену музику. Вивчимо, які аудіо зберігаються на їхніх телефонах, які касети залишилися в батьків. І запишемо, як звучать двори. З усього цього буде зібраний альбом,що буде називатися “Нова симфонія Донбасу”», — поділився планами Ден Гуменний до того, як команда проєкту знову поїхала на схід. У кожному з шести донбаських міст вони поставлять спектакль, а потім поїдуть далі: до Полтави, Києва та Гамбурга.
Надія на те, щоб стати великими
Чи можна зрозуміти війни за допомогою такого партисипативного театру як «Місто з собою»? У історіях школярів вона згадується рідко, але від цього хворобливість лише посилюється: війна перетворилася на таку ж буденну умову життя, як і підліткові проблеми соціалізації та нудьга, повсюдна в провінційних містечках. Коли війна починає звучати нестрашно — це стає, мабуть, найстрашнішим.
Театр приїжджає до міста, а згодом обов’язково залишає його. Тоді як діти-учасники як мінімум до завершення школи залишаються в своєму середовищі. «Іноді я бачу в людині дуже великий талант, але не маю права більше до її життя лізти. Тому що комусь щось навіювати небезпечно, адже та сама хороша освіта — це питання грошей», — визнає Георг один із проблематичних моментів.
Разом із тим, учасники проєктів отримують надію, що майбутнє у них є. Так вважає Ден: «Були історії наших хлопців і дівчат із малих міст, які після проєкту відчували в собі сили вступати до дуже хороших українських університетів. До цього вважали, що нікому там не потрібні, не зможуть та не потягнуть. А тут з’явився шанс спробувати. Якщо реально, що великі німецькі художники приїжджають до малих донбаських міст, значить реально, що й підлітки з маленьких донбаських міст стануть великими та важливими людьми».
На сцені цю впевненість глядач навряд чи побачить. Перед ним радше розгорнеться тест на рівень непробивності або відкритості складній і травматичній темі.
