Читаєте зараз
29 років тому був заснований ЄС. Як він скасував націоналізм та як буде боротися з ренаціоналізацією? Колонка Даниила Леховіцера

29 років тому був заснований ЄС. Як він скасував націоналізм та як буде боротися з ренаціоналізацією? Колонка Даниила Леховіцера

Daniel Lekhovitser

Євросоюзу — 29 років. 1 листопада 1993 року набрав чинності Маастрихтський договір щодо політичного і економічного союзу європейських країн. Цей крок став, зокрема, відповіддю на низку трагедій — особистих і державних, — що спричинили масштабні кровопролитні війни на території Європи. За майже 30-річну історію Європейський союз зміг вибудувати зрозумілу й важливу схему державного устрою, яка за цей час неодноразово стикалася зі складними викликами. І сьогоднішня війна в Україні, без перебільшення, найважчий з них. Спеціально до річниці створення ЄС випусковий редактор Заборони Даниил Леховіцер розмірковує про те, як європейський проєкт скасував націоналізм, при чому тут Голокост і як в Європу знов повернулися праві націоналістичні течії. 


Перша та Друга світові війни показали, що ідея національних держав економічно та політично недієздатна. Щобільше, з дуже високою ймовірністю рано чи пізно ці рейки ведуть до великих історичних катастроф. Генеалогічна нитка національної риторики проходить від німецьких антинаполеонівських війн та Бісмарка до Гітлера й Голокосту; від сербського посткомуністичного єднання до різанини в Сребрениці. Концентрат націоналізму нерідко призводить до протилежних своєму цілепокладанню (культивування міфу домінації, економічне поглинання, культурна експансія і, нарешті, розв’язування воєн) результатів: військових чи економічних поразок та ганьби.

У цьому відношенні Європейський союз проводить політику національної стриманості, хоч і не завжди результативну. ЄС — це своєрідний жандарм, що стежить не стільки за викоріненням національної ідеї та національного уявного, скільки за зменшенням їхньої радикальності. ЄС уможливив становлення постнаціональних держав або, як це назвав історик Карл Дітрих-Брахер, постнаціональних демократій, що утворюють третю найбільшу економіку світу.

Європейський проєкт заклав кілька важливих критеріїв сучасного устрою:

  • заміну мілітаристського нарощування однією країною партнерським військовим співробітництвом;
  • вимивання персоналістських режимів та диктатур;
  • загальну меморіальну культуру та політику, що об’єднані континентальною катастрофою Другої світової війни.

Саме Друга світова війна та Голокост стали каталізаторами так званого національного аскетизму — скасування радикальних національних символів, що незмінно призводять до зрушення вправо та кровопролиття; роботи над загальною меморіальною політикою та постнаціональною ідентичністю. Багато в чому замковий камінь устрою ЄС заснований на тому, що політолог і антифашист Дольф Штернбергер називає конституційним патріотизмом. Він ґрунтується на мультикультурності та мультинаціональності, в рамках яких громадяни ототожнюють себе з країною свого проживання не за національною ознакою, а за прихильністю до принципів демократії та законів. Власне, це те, що, принаймні на словах та папері, відбиває континентальну спільність країн ЄС і НАТО.

Можливий лише після 1945 року європейський проєкт тривалий час тримався на меморіальній культурі неповторення: війн, геноцидів, утисків етнічних меншин. Саме послаблення меморіальної культури ЄС та забуття трагічної історії (адже історія завжди забувається) призвело до нового сплеску націоналізму. 

Ймовірно, канонічну фразу «ніколи знову», вимовлену після Голокосту, сьогодні слід писати через слеш — ніколи/знову. Цей розділовий знак наче передбачає режим перемикання між двома різними станами. У 2010-х роках, з їхньою поляризацією думок, маятник схилявся в бік «знову». 

В Австрії та Польщі відбулося зростання націоналізму, ультраправі політики на кшталт клану Ле Пен знову заговорили про вихід Франції з ЄС та важливість національної ідентичності. Ренаціоналізація торкнулася і найсильнішого гравця ЄС — Німеччини, де також множилася ідея нового ізоляціонізму, який мав би побудувати німецький антиєвропейський проєкт.

У книзі «Європейська мрія» дослідниця меморіальної культури Алейда Ассман пише, що демонтовані після Другої світової війни націоналістичні символи та віртуальні концепції зазнають спроб реабілітації. Зрозуміло, що все це було актуальним до краху архітектури безпеки Європи — повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Не буде перебільшенням сказати, що ЄС сьогодні об’єднаний як ніколи — і саме обєднання з Україною проти найбільшої країни світу доводить необхідність подібних альянсів. 

Здається, маятник знову схиляється до слова «ніколи».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій