Latest Posts

Сорі, це все

Stay in Touch With Us

Odio dignissim qui blandit praesent luptatum zzril delenit augue duis dolore.

Email
magazine@example.com

Phone
+32 458 623 874

Addresse
302 2nd St
Brooklyn, NY 11215, USA
40.674386 – 73.984783

Follow us on social

(c) 2018  ГО “Крос Медіа” – Усі права захищено

Як зрозуміти український Схід: Розповідають учасники кінофеcтивалю «86»

9 травня у Ставутичі стартує щорічний фестиваль кіно та урбаністики «86». Цього разу його спеціальна програма My Street Films присвячена темі українського Сходу та спробам його зрозуміти. Вона поєднала у собі історії з Донецької, Луганської, Запорізької та Дніпропетровської областей, що розповідають про старі чи нові кінотеатри, музеї, бібліотеки, театри та інші місця, де людина може реалізувати свою соціальну природу.

«Намагаючись зрозуміти Схід, ми зрозуміли, що його не існує. Існує багато малих і великих міст, робочих і закинутих заводів, різних людей, яких ніхто раніше не слухав і яким є що розповісти. Але є дещо спільне: місця, де розмова могла б відбуватися. Погана новина: на Сході їх недостатньо, а подекуди катастрофічно бракує. Гарна новина: вони виникають, і ними займаються фантастичні люди», – йдеться в описі програми на сайті фестивалю.

Автори кращих робіт з My Street Films розповіли Zaborona.com про свої картини та про те, як за допомогою кіно зрозуміти український Схід.

 

Ліза Герман

«Порцеляна»

Фільм розповідає про моє власне захоплення радянським фарфором і спроби дізнатися більше про історію останнього фарфоровогу заводу в Україні. Під час подорожі до міста Дружківка я шукала подробиці про актуальний стан справ на цьому заводі. 

У багатьох людей старшого віку в сервантах стояли або досі стоять фарфорові фігурки і великі сервізи, з яких ніколи не пили чай, хіба на свята. Ці речі за радянських часів символізували певну статусність, добробут, достаток. Сьогодні усі ці чашки й чайники, фігурки дітей з голубами і порцелянові кумедні звірята опинилися на вуличних ринках. Разом з ними пішли у небуття й минулі уявлення про цінності, адже наступному поколінню ці речі вже не потрібні. Паралельно з цим згортається й ціла, колись потужна індустрія фарфорового виробництва у країні. Але не все так просто й однозначно. На зміну старому приходить дещо нове – і у житті заводу, і у житті причетних до нього людей. Що є кращим, старе чи нове – відкрите питання до глядачів.

Я сама маю невелику колекцію радянських порцелянових фігурок, а також чашок і всякого дріб’язку. Обожнюю ходити на блошині базари і щось там викопувати – вважаю, що це окрема субкультура поза часом. 

Фільм складається з декількох коротких епізодів, у центрі яких – окремі герої. Це мій тато, від якого я, певно, і «заразилася» збиранням радянського фарфору. Також це декілька мешканців Дружківки, життя яких так чи інакше пов’язане з фарфоровим заводом. Але головними дійовими особами фільму є не вони, а порцелянові мешканці моєї полиці.

Я хотіла б детальніше дослідити радянський фарфор, торкнутися цієї теми на своїх наступних кураторських проектах. Також я хочу відвідати інші колишні або досі діючи центри фарфорового виробництва, музей Слов’янська та завод у Полонному на Хмельниччині. Мені вже радять зробити серіал про життя моїх порцелянових фігурок – я подумаю.

 

Ольховникова Полина 

«Дихає»

 

Фильм про наблюдение, созерцание города. В какой-то момент мой родной город Запорожье, в котором я больше не живу, стал для меня отдушиной, местом силы, куда я приезжаю собраться с мыслями и понаблюдать. Он про детство, которое я прожила тут, и кажется, оставила, но оно меня нет. Для кого фильм? Наверное почти для всех, кому приятна инфантильность, и для «тех, кто верит в волшебство» как я и говорила в фильме.

Тема мечтаний, самокопаний и прочей интроспективной штуки не считается чем-то важным и остроциальным в наше время в обществе. Но мне кажется, что в моем кино, каждый увидит, что-то нужное для него именно в этот момент, если конечно будет готов. Во взрослом мире почти не остаётся места для пауз, рефлексии и наивности, а они нужны. Пусть их станет хотя бы на 10 минут больше

Я говорю о взаимодействии, о своеобразном танце, визуально-музыкальном, о тонких материях, о внимательности при наблюдении, о умении слушать. Определенные места пробуждают определенные мысли, и так же мысли появляясь зовут в места для них предназначенные. Город – медитация. Это что-то повисшее в воздухе, и затерявшееся в проводах, что-то между строк и пауза между пауз.

 

Євген Нікіфоров

“Гирі мої гирі”

Мій фільм – про компанію хлопців і дівчат, які мешкають у селі Половинкине на Луганщині і займаються гирьовим спортом у самоорганізованому спортивному клубі “Адамант”.  Декілька разів на тиждень вони тренуються у імпровізованому і дещо примітивному спортивному залі у приміщенні будинку культури. У кожного з учасників клубу  своя життєва історія і мотивація займатися цим важким спортом. У фільмі я хочу показати, як важкі фізичні вправи, а також зворушливий братерський і сестринський дух стосунків у клубі допомагають цій компанії віднайти себе, впоратися з життєвими труднощами, фізичними вадами і, врешті, з одноманітністю провінційного життя.

Чого я остерігався, то це скотитися в “соціалку” і викликати жалість до моїх героїв. Так, цей гурток і спільні небезпечні для здоров’я заняття є, можливо, головним, що є зараз в їхньому житті, єдиним їхнім “стержнем”. Але ці хлопці і дівчата точно не виглядають безпомічними і загубленими. Безумовно, цей фільм торкається теми психологічної безпритульності і безперспективності життя молодих людей поза великими містами України.

Початково я зацікавився селом Половинкине як одним з так званих експериментально-показових сіл України. Наприкінці 1960-х в УРСР відбувався урбаністичний експеримент: окремі сели з високими сільськогосподарськими показниками розбудовували за експериментальними зразками, аби потім відтворювати в інших регіонах успішну модель “зразкового” села. Я запланував великий дослідницький і фотографічний проект про такі села в різних куточках України. А чергова програма MyStreetFilms і цьогорічна тема “Спільні міста” видалася гарним приводом розпочати роботу. 

Я планував, що головним “героєм” фільму буде саме місце – село Половинкине. Проте хлопці з клубу гирьового спорту виявилися настільки цікавими і об’ємними особистостями, що швидко стало зрозуміло – треба концентруватися на них і їхній спільній історії.

Тепер я планую повернутися у Половинкине влітку, провести там трохи більше часу, зробити повноцінний фото-нарис про село, його минуле і сьогодення. А потім планую поїхати в інші експерементально-показові села. І хтозна, які цікаві і дивні ініціативи існують у цих місцях сьогодні.

 

Михайло Корольов

“День сміху”

Про що може бути фільм з такою назвою? Та чи можна судити по ній? В моєму фільмі лише частково, бо він розповідає про підліткове становлення, коли молода людина вже може починати робити щось серйозне, але не може обрати що саме. Але фільм не для підлітків, бо, як мені здається, зрозуміти його можна лише переживши те, що пережив герой.

Якщо казати про діалог «на важливі теми», то подібне кіно може їх підняти. Тема підлітків завжди була актуальною, бо кожен через це проходить і у кожного є що розповісти.

Цю тему я не шукав та не обирав, бо сам тільки переходжу з підліткового віку у доросле життя (мені 19 років). Знімав про свої переживання та, можна сказати, про свою ж проблему. Але це ліричний відступ, давайте далі.

Про героя можна сказати, що це нетиповий молодий хлопець, який співає у панк-гурті. Все добре, хлопці дуркують та готуються до першого виступу. Та згодом все змінюється, бо треба сказати про місце, де все відбувається. Це дім культури у селищі поблизу Словʼянська, який теж грає свою роль. Це роль антагоніста.

Цей фільм — продовження моєї першої роботи «Шум Всесвіту» (2017). Мені подобається робити нерозривність історії, тому тема підліткового становлення поки що є в моєму пріорітеті.

 

Зоя Лактіонова і Тетяна Корнєєва

«Діорама»

 

Зоя: Це фільм про красу і небезпеку замінованого моря. Він для всіх чутливих до краси та співпереживання глядачів. Дуже хотілося б цим фільмом привернути увагу до теми розмінування акваторіі Азовського моря. Я народилась та зростала в Маріуполі, зараз там живуть мої батьки. Все, що там відбувається із початком бойових дій, має особистий і особливий вплив на мене.

Тетяна: Я вважаю, що в даному фільмі два герої – це місце та Зоя, адже фільм дуже особистий та відображає переживання та рефлексії Зої.

Зоя: Головний герой – це такий образ, це кожний та кожна хто має звя’зок з цим місцем, це рибак, який не може вийти в море порибалити на човні, так як раніше, це мати, яка боїться відпустити дитину з поля зору, бо міни після шторму викидає на узбережжя. Це ми з вами, для яких закритий доступ до орнітологічного заказнику Білосарайської коси, бо його теж заміновано.

 

Станіслава Доронченко

«Ідальго Сєвєроденцький»

Мій фільм про людей, які роблять мистецтво на периферії. Насамперед, він для людей, які так чи інакше пов’язані з мистецтвом. Але, сподіваюся, що і інші глядачі зможуть знайти в ньому для себе щось цікаве.

Будь-яке кіно, що підіймає важливі проблеми і говорить про них щиро, вже допомогає будувати діалог. Бо воно хоча б озвучує проблему, і особисте відношення автора до неї. Чи вийде з цього щось окрім діалогу – це вже інша справа.

Рік тому я познайомилася з головним героєм фільму, коли він привозив до Києва свою виставу. Я дізналася його історію, і вона мені не давала спокою. Я бачу в ній свої особисті прагнення і страхи, подумки порівнюю себе з  героями. Тому це історія, яку я створювала для себе, а вже потім – для глядачей.

Фільм, який буде представлений в Славутичі на фестивалі – це лише нарис. Далі плануються зйомки і розробка цієї ідеї.

 

Пьотр Армяновський 

«Народний музей Авдіївки»

Фільм «Народний музей Авдіївки» – про ентузіазм людей, їх бажання бути разом та чогось досягати.

Я почув, що в Авдіївці буде фестиваль мистецтв. Знайомі театральні режисери працювали із місцевими підлітками і планували показати вистави. Назва фестивалю «Авдіївка ФМ» подібна до одного веселого фільму. І я захотів дізнатися більше.

Театральні тренінги серед іншого відбувались в Авдіївському народному музеї. Він раніше був у іншій будівлі, але туди влучили снаряди. І цей оновлений музей – захопливе місце. Я взагалі не дуже люблю музеї, більшість мені здаються нудними. А тут вирує життя – наприклад вже кілька разів приїздив німецький художник Алан Мейер і допомагав всім бажаючим малювати свої картини. І вони цікаві, був навіть благодійний аукціон, де їх купували. Це і зустрічі з письменниками, волонтерами, музикантами, журналістами. І директорка музею, Тетяна Переверзева, розповіла, що раніше музей теж був не тільки місцем де зберігається пам’ять, але й місцем зустрічі, відкриттів. Авдіївські підлітки ходили разом з завідувачем музею на Кавказ, знаходили там сліди другої світової війни, знімали документальні фільми. І я вирішив зробити фільм про цю тяглість поколінь, пошуки вершин, незважаючи на труднощі, які є довкола.

 

 

 

Про автора

Випускова редакторка Zaborona.com. Раніше була редакторкою розділів "Культура" та "Стиль життя" у виданні Buro 24/7 Ukraine, а до цього – гостьовою редакторкою Hromadske.ua. Працювала у сфері PR з різними культурними проектами.