Волонтерам, які ризикували власним життям та вивозили з-під обстрілів мирних мешканців Маріуполя, загрожує тривале ув’язнення. Понад два місяці їх утримують в Оленівці — колонії в непідконтрольній Києву частині Донецької області, де нещодавно також ув’язнили бійців «Азовсталі». 25 чоловіків звинувачують у «тероризмі», але їхні рідні запевняють: ті лише намагалися врятувати маріупольців. Спеціально для Заборони журналістка Надія Швадчак поспілкувалася з близькими волонтерів і дізналася, в яких умовах перебувають ув’язнені та які строки можуть на них чекати.
Віталій Ситніков, 34 роки
«Віталік казав: «Я фартовий, у мене все буде ок», — розповідає про свого друга Алевтина Швецова.
Ціни на таксі в Маріуполі з початком повномасштабної війни зросли інколи в десять разів. Але Віталій продовжував вивозити людей з найнебезпечніших районів за звичайними тарифами, а іноді взагалі безплатно.
«Він не просто погоджувався туди їхати, але й міг довго вмовляти людину, [яка мешкає в Маріуполі], що це потрібно. Через це він затримувався і повертався під обстрілами», — каже Алевтина.
«Було, що бабусю він разом з її рідними не зміг переконати, — пригадує в розмові з Забороною мама Віталія Світлана. — А за кілька днів прийшов і каже: «Фух, нарешті бабушку вивезли».
17 березня, коли Віталій з сім’єю покидали Маріуполь, вони бачили, як до міста рухаються пусті мікроавтобуси з написами «діти», білими пов’язками та червоними хрестами. «Було зрозуміло, що це їдуть волонтери. Думаю, на Віталіка це справило враження», — пригадує його мама. Через дев’ять днів він вирішив повернутися, щоб рятувати людей.
«Віталік дуже хотів бути корисним і допомагати, — додає Алевтина. — Він чув історії про те, що в Маріуполі бракує їжі, залишаються жінки з дітьми, люди тікають з міста пішки, зелених коридорів немає. Саме тоді, у 20-х числах березня, в Запоріжжі почали гуртуватися волонтери та збирати кошти на буси. Але була проблема: знайти водія. Людина з іншого міста не могла поїхати в Маріуполь і одразу знайти потрібний підвал, щоб забрати людей. Водій мав бути маріупольцем, і Віталік вирішив поїхати».
Віталій виїхав з Запоріжжя 26 березня, а наступного дня зв’язок з ним пропав. Невдовзі родичі дізналися від волонтерів, що він в колонії в Оленівці.
«Я досі сподіваюся, що його відпустять, — каже мама Віталія. — І дуже боюся за його життя».
Євген Малярчук, 35 років
«Авіабомби, артилерія, міномети — Маріуполь обстрілювали, гинули люди. Женя сказав, що треба допомогти їм вибратися», — каже Альбіна про свого хлопця.
Євген поїхав з Запоріжжя до рідного міста рятувати людей 26 або 27 березня у колоні з трьох бусів. Це була його перша волонтерська поїздка. Йому вдалося привезти гумдопомогу і забрати з бомбосховища біля драмтеатру близько двадцяти людей.
Що відбувалося з Євгеном далі, Альбіна знає від очевидців, яким вдалося повернутися: на виїзді з міста волонтерів зупинили військові РФ або підконтрольні їм днрівці. Їх допитали та обшукали в Нікольському, що за 25 км від Маріуполя. У Євгена знайшли гроші та звинуватили в тому, що він заробляє на евакуації.
«А він принципово не брав грошей», — пояснює Альбіна Забороні. Люди в бусику це підтвердили, але їм не повірили. Євгену і ще кільком волонтерам-водіям замотали очі скотчем, зв’язали руки та повезли в Старобешеве — селище в тимчасово непідконтрольній Україні частині Донецької області. День чи два тривали допити. Деякі люди, яких відпустили, каже Альбіна, свідчать про тортури. Звідти хлопців повезли в Донецьк. Когось з водіїв-волонетрів відпустили, а когось повезли в колонію в Оленівці.
Євген там вже понад два місяці.
«Там є камери-«ями», — розповідає Альбіна. — Так називають камери без умов, які розраховані на вісім людей, а утримують там двадцять. Люди сплять по черзі. Поки хтось з родичів не передав гроші, принтер чи ноутбук [як хабар вартовим], годували кашею на воді. Тепер дозволили отримувати їжу від рідних і готувати самим».
Хлопці змогли передати рідним, що ті мають робити все можливе, щоб їх визволити, бо їм загрожує від 10 до 20 років ув’язнення.
«Ми вимушені кричати, що волонтери — не терористи, — каже Альбіна. — І ми сподіваємося на обмін. Але це неможливо, поки та сторона не підтвердить, що у неї є наші люди».
Юрій Лега, 59 років
«Сказав: всі повертаються і я вернусь. І поїхав», — каже Ольга про свого чоловіка. 26 березня Юрій Лега виїхав разом з колоною волонтерів з Запоріжжя, щоб врятувати з Маріуполя сестру та її родину. «Він єдиний, хто наважився», — каже Забороні Вікторія, племінниця Юрія. Вона писала у різні волонтерські групи, але ніхто не погодився їхати в район, де жила її мама.
Через п’ять днів після від’їзду стало зрозуміло, що Юрія Легу затримали на блокпосту в Нікольському. Тепер він ув’язнений в колонії в Оленівці.
«Мені зателефонував чоловік, який щойно звідти вийшов. Не представився. У мене руки тремтять, сльози, питаю: «Чоловік живий?». «Живий», — відповідає. «Які умови?» — «Як в тюрмі». Пред’являють їм статтю про тероризм», — розповідає Забороні Ольга.
Голос у слухавці сказав жінці видалити номер і ніколи йому не телефонувати.
Олег Приходько, 29 років
«Це була наша друга поїздка. Ми везли гуманітарну допомогу з Запоріжжя в Маріуполь. Я взагалі не поїхала б, — каже Забороні Юлія, мама Олега. — Просто мій син вважає, що створений для великих цілей. Він хотів рятувати людей. А я боялася його залишити, тому поїхала з ним. У нього ж навіть прав немає. Їхав з водієм. Коли ми розвантажили гуманітарку, вони поїхали забирати людей з-під обстрілів».
Виїжджаючи разом з колоною автобусів з Маріуполя, на останньому блокпосту авто, в якому їхав Олег, взяли під конвой і повезли в комендатуру у Нікольському. Юлія, перебуваючи в іншому авто, поїхала слідом. Запитала, чому затримують. Сказали: «Ми і ваші документи перевіримо».
«Документи ніхто не перевіряв, нас одразу поставили обличчям до стіни: руки за спину, ноги на ширині плечей. Божевільний тиск і агресія. Кричали, що ми знімаємо їхні позиції, — пригадує Юлія. — Кинули у мавпятник. За півтори доби туди набилося до 24 людей: Запоріжжя, Дніпро, Кривий Ріг — волонтери, які їхали за знайомими та рідними. Яка ця камера? Якщо 24 людини стояли, то не було куди крок ступити. Як на мітингу чи концерті. Ночували стоячи. Воду нам давали у п’ятилітрових баклажках, і в такі ж хлопці поруч мочилися. Мене і ще одну жінку водили в туалет».
Через півтори доби ув’язнених повезли в Старобешеве (Донецька область, близько 130 км від Маріуполя). Там були окремі камери для чоловіків і жінок. Юля потрапила до камери, де були жінки, подруги і сестри військових, дівчата, які переховували у себе українських військових. У двомісній камері було до двадцяти людей. Спали на полицях і під полицями. Так жінка прожила чотири доби.
«Коли мене викликали на допит, розмова тривала дві хвилини, — розповідає Юлія. — «Не хочу слухати, розкажете в Донецьку». Нам усім зав’язали скотчем руки і очі та посадили в автозак. Мій син теж там був, я чула його прізвище».
В Донецьку в затриманих взяли відбитки пальців, сфотографували і повели на допит. Там вони провели весь день. Юлія чула крізь прочинені двері, як син розказував комусь, починаючи з дитинства, історію свого життя. Потім розповідала вона. Ввечері повідомили, що жінка вільна, а сина забирають в Оленівку.
Через півтора чи два тижні Юлія приїхала в Оленівку, щоб передати Олегу продукти. Вона була «фільтрована» і вирішила, що вдруге її не посадять.
«Вони настільки тиснуть, що ти впадаєш в прострацію: «Ви тут до кінця війни», «ми захопимо всю Україну», «Запоріжжя вже взяли, куди ви поїдете?» — пригадує мама Олега. — Я б пішла і вирвала його звідти, але розумію, що так не вийде. Як вийде — поки не знаю, але впевнена, що скоро дізнаюсь».
