«Подивіться, в документі написано, що я хороша людина»: проукраїнських білорусів і росіян незаконно висилають з України

Нещодавно на сайті офіційного представництва президента України з’явилася петиція про надання посвідки на тимчасове і постійне проживання громадянам Білорусі та РФ, які мешкали в Україні до війни. Це реакція на рішення Державної міграційної служби примусити деяких білорусів і росіян покинути країну, яке часто не відповідає закону. Заборона поговорила з активісткою з Білорусі, що допомагала розбирати завали в Бучі, і росіянином, який живе в Україні з 2005 року та відмовився давати хабаря співробітнику ДМС, — обоє планують оскаржувати рішення Міграційної служби. Також ми поспілкувалися з правозахисницею та адвокатом і запитали їх, що робити іноземцям, які бажають залишитися в Україні. 

В грудні 2021 року в білоруському Солігорську дільничний детально оглянув кімнату Карини Потьомкіної. Самої Потьомкіної не було вдома, тому двері відчинила хазяйка квартири. Дівчина зрозуміла, що людина була з міліції, коли хазяйка переказала їй слова гостя: «Передайте їй, щоб перестала писати про владу».

До цього Потьомкіна, менеджерка з продажу меблів, помічала за собою «хвіст» з міліціонерів. Пропагандистські медіа розповсюджували про неї дискредитуючу інформацію через її листування з політв’язнями, критику влади у соцмережах та участь у мітингах. У нашій розмові вона каже, що має про це говорити, «щоб підтримувати зв’язок: у Білорусі пів країни сидить, а інша половина — надзирає».

Після візиту дільничного знайомі правозахисники і активісти сказали, що в Карини є 1–2 дні. Один додав: «Викидай сім-карту і тікай». Декілька друзів були впевнені, що її можуть заарештувати. Як і багато білорусів до неї, Потьомкіна покинула країну через Росію, а потім пішки перейшла кордон з Україною. Там її підібрав водій, який їхав до Придністров’я через Київ. 

Незадовго до початку війни Потьомкіна з сімома білорусами переїхала у квартиру в Бучі. «В перший місяць війни я побачила оголошення про те, що Бучанська міська рада шукає волонтерів в колцентр. Я сказала, що з Білорусі», — розповідає Карина. «Нам все одно, звідки ти, якщо ти готова допомагати», — відповіли там. На день Карина приймала декілька десятків, а інколи й сотню дзвінків: українці з Європи дзвонили дізнатися, чи живі їхні родичі, бучанці питали, як потрібно світломаскуватись та інколи зверталися скоріше по психологічну допомогу — наприклад, розповідали, що бояться кадировців. «Вночі, під час вибухів, я виходила з підвалу зловити зв’язок, щоб відповісти на дзвінки».

Про волонтерську допомогу Потьомкіної написано безліч матеріалів українських та закордонних медіа. Вона була однією з найактивніших організаторок розбирання завалів. Карина пригадує багато бучанців — живих і мертвих — на ім’я та по батькові. Складається враження, що вона знайома з мешканцями декількох вулиць, і що всі знають її. За діяльність дівчина отримала рекомендації та грамоти Бучанської ради, Студентського товариства Львівщини та платформи гуманітарної допомоги «Співдія», що співпрацює з Офісом президента. Але за кілька місяців Карина отримає ще один документ і штамп у паспорті — обидва означатимуть, що білоруска має покинути Україну. 

***

Білоруси мають право перебувати в Україні 180 днів. Якщо вони планують продовжити перебування, то мають звернутися до Державної міграційної служби (ДМС) задля отримання посвідки на тимчасове (а через три роки — на постійне) проживання, або, якщо в першій опції буде відмовлено, задля отримання статусу політичного біженця. Також білоруси можуть отримати статус особи, яка потребує додаткового захисту — цим займається фонд «Право на захист», але, за словами Потьомкіної, коли вона приїхала, він вже не працював.

Зараз багато білорусів стикаються з так званою «Пасткою-22» — комплексом правил, які суперечать одне одному. Під час повномасштабної війни — ймовірно, з політичних міркувань, — багатьом білорусам відмовлено в тимчасовому проживанні. В такому разі вони мають право податися на біженство як громадяни країні з авторитарним режимом і репресивними соціальними механізмами. Наразі документи на біженство перестали приймати. У такому випадку гарантом їхніх прав має бути країна походження — та сама, з якої вони були змушені тікати. 

З цією ж проблемою стикнулася й Потьомкіна. Вона вирішила звернутися до служби в перші тижні перебування в Україні, але знайомі повідомили, що ДМС не буде займатися її справою через те, що вона громадянка країни-агресора. Почалася війна, ДМС припинила працювати, і за цей час в багатьох білорусів добіг кінця строк перебування в країні. 

В повідомленні в соцмережах від 14 квітня Державна міграційна служба повідомила, що громадяни Білорусі, які не встигли легалізувати перебування в Україні або не оновили посвідку про тимчасове перебування, не нестимуть адміністративної відповідальності за неможливість продовжити строк перебування — служба бере до уваги призупинення роботи в перші місяці війни. 

1 червня ДМС розпочало приймати документи громадян Білорусі. «Я чула, що почнуть приймати документи. 6 червня я відправила запит на статус опрацювання моїх документів щодо легалізації перебування — відповідь не прийшла», — розповідає Потьомкіна. 

Через декілька днів вона пішла до ДМС на Богдана Хмельницького, 10 та Ольгінській, 3. В одному з відділів співробітник забрав документи, але проігнорував пакет з рекомендаціями і грамотами про волонтерську діяльність, що свідчать про проукраїнську позицію Потьомкіної. В службі повідомили, що за паспортом і деякими іншими паперами треба повернутися через два дні. Повернувшись, Потьомкіна побачила в паспорті штамп про примусове повернення до країни походження або будь-якої третьої країни до 15 липня. 

«Ми бігали за цим робітником по всьому ДМС, — розповідає Карина. — Казали: “Візьміть, візьміть, подивіться [документи про волонтерську діяльність і рекомендації Бучанської ради]. Тут все. Вони свідчать, що я не ворог вашої країни. Тут написано, що я хороша людина”». 

***

Анісія Казлюк, білоруська активістка та правозахисниця, перебуває в Україні з серпня 2021 року. 14 липня — важлива для неї дата. Це річниця затримання білоруською міліцією співробітників правозахисного центру «Весна», де працювала дівчина. «Я покинула країну, бо слідчі зацікавилися моєю діяльністю у цій організації».

У січні Казлюк зібрала документи для легалізації в Міграційній службі. Паспорт з продовженням строку перебування до квітня активістка отримала за день до війни. У березні вона знов звернулася до Міграційної служби, але їй повідомили, що через відсутність доступу до реєстрів наразі у білоруських і російських громадян не приймають документи. Потім їх не приймали без якихось на те причин або посилань на зміни в нормативних актах через війну.

Зараз Казлюк активно спостерігає за кейсами примусового повернення білорусів. За її даними, чимало білорусів виявили в паспортах такий самий штамп. А 1 липня працівники ДМС повідомили, що іноземці мають сплатити штраф за прострочення перебування, що суперечить повідомленню служби від квітня, згідно з яким орган знімає з них адміністративну відповідальність. 

Після сплати штрафу ДМС збирає документи, після чого повертає проштамповані паспорти. «В міграційних службах діють за довоєнними правилами, — пояснює Казлюк. — Прострочення перебування потребує штампу, що свідчить про потребу покинути Україну». Потьомкіна наводить приклад Дениса Дащинського — одного з 43 білорусів, які примусово покинули Україну з початку року через штамп: «Прикордонники повідомили йому, що штамп дорівнює депортації. Можеш спробувати повернутися за 90 днів. Не факт, що тебе пустять». 

Анісія каже, що в її правозахисній практиці вже є один позитивний кейс запобігання примусовому поверненню. Аби не отримати штамп, треба прийти в Міграційну службу з представником громадської організації, що внесена в реєстр організацій, які можуть приймати іноземних волонтерів. «Ви отримаєте два штрафи: на організацію за те, що вона співпрацювала з нелегалом, і на себе — людину, яка нелегально перебуває в країні».

Але бувають випадки, коли людина отримує відмову в продовженні посвідки на перебування. «Відмова частіше усна, — говорить Анісія. — Ви маєте подати письмову заяву про надання відмови у письмовому вигляді, але її інколи просто не хочуть приймати. Або ти маєш запитати письмову відповідь, яка б засвідчувала, що у вас відмовилися прийняти заяву, — це буде приводом для звернення до суду». 

За досвідом Казлюк, єдиний доступний механізм, який може допомогти білорусам у разі отримання штампа, — це суд. Під час розгляду процес повернення призупиняється до моменту прийняття рішення, яке можуть виносити до двох років, враховуючи апеляції.

Багато білорусів побоюються йти до Міграційної служби, адже переживають, що замість легалізації їм поставлять штамп. Є й ті, хто боїться звертатися до суду і їде з країни. «Українські юристи стверджують, що у 90% випадків суди з Міграційною службою виграються на користь заявника, — говорить Казлюк. — Але треба розуміти, що білоруси не довіряють судовим органам через винищення Лукашенком державних інституцій, і бояться туди звертатися навіть в Україні, де вони все ж працюють». За день до розмови з Анісією редактор Заборони спілкувався з Потьомкіною, яка, по суті, ілюструє коментар Казлюк. Потьомкіна каже, що не хоче судитися: «Ваша країна воює. Мені соромно».

Не всі білоруси наважуються говорити про утиски в ДМС. Але Казлюк наголошує, що це треба робити, бо в Україні працюють громадянські інститути, а настрої людей і резонанс можуть впливати на ухвалення рішень владою. Анісія також прострочила своє перебування в Україні через припинення роботи ДМС, але активно писала про свій кейс у соцмережах. На думку Анісії, її випадок — можливо, перший в Києві, коли громадянину Білорусі не поставили штамп та не виписали штраф за прострочення перебування на організацію, що приймає, через великий резонанс в соцмережах.

Анісія додає, що для білорусів Україна як ковток свіжого повітря: тут припиняють снитися кошмари, а робітник поліції не нагадує терориста (хоча потрібен час, аби звикнути до того, що він не збирається вас бити за демонстрацію з плакатом). «Але коли тут білоруси знову стикаються з чимось тотожним репресіям, це відчувається як “привіт” із дому».

 ***

Колишній президент Янукович висить на мотузці. Окрім петлі на його шиї видно табличку з написом червоними літерами: «М’ясник». В обличчя та голову Путіна встромлено з десяток голок. Поряд написано: «Putin, go back to hell». Обидва плакати зробив росіянин Андрій Сидоркін. Перший — задля вшанування загибелі Небесної сотні, а другий — щоб засудити окупацію Росією Криму. З ними він вийшов на пікет у посольств РФ в Лаосі та В’єтнамі. 

Джаз-музикант Сидоркін живе в Україні з 2005 року. Він брав участь у Євромайдані, здавав кров для бійців АТО та їздив з гуманітарними місіями на Донбас. На початку повномасштабної війни Сидоркін намагався потрапити до тероборони та, як він стверджує, п’ять разів відвідував військкомат — усі рази марно. «Я намагався записатися до лав «Азова». Від Політехнічного інституту до Святошина я йшов пішки, бо метро було зачинене, — розповідає Сидоркін. — Там обіцяли передзвонити, але не передзвонили. Намагався вступити до батальйону «Сонечко Закарпаття». Але знайомі сказали, що через мій паспорт мобільність групи, де я міг би служити, впаде: на кожному блокпосту через мої документи нас би затримували для детальної перевірки — тому ніхто не хотів мене мобілізувати».

Перші десять років перебування в Україні, до 2014 року, раз на три місяці Сидоркін виїжджав до Гомеля, щоб оновити стан перебування — те, що називається visa run. Після війни на Донбасі це вже було неможливим. Сидоркін жив за дозволом на тимчасове перебування через шлюб. Перебуваючи два роки в шлюбі, він отримав посвідку на постійне проживання. Але втратив її разом з гаманцем у супермаркеті — музикант вважає, що речі вкрали.

На початку квітня чоловік пішов відновлювати посвідку — до цього Міграційна служба не працювала. «Там в мене відбулося 10-хвилинне інтерв’ю з працівником СБУ, який наголосив, що жорстко пройдеться по моїй справі». За три тижні Сидоркін отримав усну відмову в проживанні. 4 червня на його пошту прийшло рішення про анулювання дозволу на еміграцію та посвідки. 

Адвокат Сидоркіна Артур Скрипник зачитує шапку документа, який прийшов росіянину поштою: «Документ називається “Рішення про відмову в оформленні видачі посвідки на постійне проживання”. У шапці, там, де має бути назва органу, вказано: “Управління з питань тимчасового та постійного проживання іноземців та осіб без громадянства ГО управління центрального і міжрегіонального управління державної міграційної служби Києва та Київській області”».

Скрипник додає: «Справа в тому, що такого управління немає. Є такий відділ. Перше, чому навчається співробітник державної служби, — як пишеться її назва; помилки бути не могло. Управління і відділ — це різні рівні повноважень. Навіть в назві є алогічність: повторення слова «управління». Тобто це управління при управлінні». Замість печатки була факсимільна копія. Скрипник пояснює, що на документах потрібно ставити гербову печатку. Не користуватися печаткою можуть тільки юридичні особи приватного права, але такий документ має бути засвідчений мокрою печаткою. 

Скрипник каже, що намагався оскаржити той документ, який в ДМС назвали «відмовою». «По факту, щоб не бути в майбутньому звинуваченими в фальшивомонетництві, — а підробка державних бланків і документів належить до цієї категорії, — вони зробили квазіофіційний папір відмови, — пояснює адвокат. — Цей документ — фарс».

Співробітник СБУ, який зауважив, що «жорстко» займатиметься справою Сидоркіна, намагався причепитися до того, що росіянин подав на посвідку на постійне проживання вже після розлучення. «Право на шлюб передбачає право на його розірвання. Андрій перебував у шлюбі більше потрібних 2 років. Закон не постановляє, що розірвання шлюбу скасовує право на еміграцію і постійне проживання. Це дискреційне рішення, рішення на свій розсуд, яке не має нічого спільного з правовою базою», — каже юрист. До того ж деяких білорусів і росіян примушують покинути країну попри те, що вони перебувають у шлюбі з українками і українцями, що суперечить законодавству.

Скрипник і Сидоркін впевнені, що в ДМС розраховували на хабар — сума була озвучена через третіх осіб. Андрій і його адвокат намагалися зробити усне адміністративне оскарження відмови на проживання через співробітника, який «навіть не захотів вислухати». Цим співробітником був високопосадовець Дмитро Лемеш — декілька тижнів тому його спіймали на хабарі.

Скрипник роз’яснює: якщо адміністративного оскарження недостатньо, єдиний вихід — звернутися до суду. Саме це збираються робити адвокат і його клієнт. «Люди залякані судами. Але іноземці мають розуміти, що правова база на їхньому боці», — запевняє Скрипник.

В Росії відомо, що в Сидоркіна є посвідка на проживання в Україні. Якщо він мусить примусово повернутися до Санкт-Петербурга, то в аеропорті швидко зрозуміють, звідки він прилетів, попри стикувальний рейс в іншій країні. «З великою ймовірністю на мене чекає бесіда з працівником ФСБ в аеропорту, яку я не пройду». Через проукраїнську позицію Андрія можуть засудити за статтею про дискредитацію російської армії та розповсюдження фейків.

Скрипник стверджує, що кейс Андрія для нього — справа особиста. «Я вважаю, що надалі будуть спроби видавити білорусів і росіян, але вони будуть невдалими, — додає адвокат. — Я думаю над тим, як об’єднатися з іншими адвокатами, щоб зробити конвеєр з оскарження подібних справ. Хотілося б, щоб у суду склалося враження, що на кожен подібний випадок буде реакція».