Шпигуноманія на лінії фронту. Колонка-травелог Катерини Сергацкової

Нещодавно у Миколаєві, південному місті, яке найбільше потерпає від російських атак, оголосили охоту на колаборантів, що коригують ворожі постріли. Люди знімають на телефон тих, хто знімає щось ще, підозрюючи один одного в шпигунстві, та погрожують піти в поліцію, не завжди маючи на це причину — це особисто побачила головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова під час відрядження на Миколаївщину. Про те, як містяни живуть у стані постійної параної та чи є сенс у таких антишпигунських рейдах — читайте в її колонці. 

На українському півдні темрява настає раніше за комендантську годину: ліхтарі тут не вмикають «з міркувань безпеки». Вночі в Миколаєві темно, але не тихо: за дві-три години після опівночі починається канонада. Спочатку прилітають ракети та снаряди з боку окупованих Росією територій, потім чутно — а іноді й добре видно — як їм відповідають Збройні сили України. Кожен ранок починається з гасіння пожеж та розборів завалів там, де впали російські «прильоти». Кожен ранок приносить звістки про нові жертви. Місцева влада переконана, що навідники вогню — серед місцевих мешканців. 

У середині липня голова Миколаївської військово-цивільної адміністрації Віталій Кім оголосив масштабну операцію з упіймання колаборантів. Він пообіцяв дати сто доларів кожному, хто надасть інформацію про навідників у спеціальний чат — на противагу нагороді за передачу координат українських воєнних об’єктів росіянам, яку обіцяють російські телеграм-групи. «Шукайте, хлопці», — сказав Кім, а пізніше додав, що найближчим часом Миколаїв можуть закрити на в’їзд та виїзд для «нейтралізації колаборантів та зрадників». Ця пропозиція викликала багато критики, адже пошук зрадників руками «активних громадян» замість професійних спецслужб може легко призвести до полювання на відьом і підбадьорити тих, хто давно хотів розквитатися з ворогами. 

Ми зі знімальною командою Заборони опинились у Миколаєві невдовзі після цього анонсу — і несподівано стали свідками шпигуноманії.

З початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Служба безпеки регулярно звітує про арешти колаборантів та «навідників» у різних містах країни. Найчастіше ці арешти відбуваються у Києві, Харкові та на Донбасі, і здебільшого у звітах йдеться про простих громадян, які бажають приходу Росії та допомагають їй у цьому за винагороду. Таких людей, судячи з усього, досить багато, і вони, хоч і неохоче, визнають свою провину (наприклад, це можна побачити у репортажі Vice News).

Оголошена Віталієм Кімом операція з упіймання шпигунів активізувала і без того накручених постійними атаками жителів Миколаєва. Ми відчули це на собі: буквально кожен другий стрічний, який помічав, що ми знімаємо на вулиці, підходив та вимагав припинити зйомку. Перехожі, після того як дізнавалися, що ми журналісти і виконуємо свою роботу, відставали: хтось мовчки, а хтось погрожував викликати поліцію (але не викликав).

«Якщо зніматимете зраду, то ось, у нас є наказ Кіма, я тоді відразу дзвоню в комендатуру і вас приймають», — сказав нам охоронець лікарні, в яку «прилетіло» кілька тижнів тому. Іншого разу бабуся побачила, як ми працюємо біля розбитого ракетою готелю — і почала знімати обличчя нашого відеографа на телефон. Куди потрапили ці знімки, можна лише здогадуватись.

А одного разу нас спробувала знешкодити машина патрульної поліції. Поки ми знімали зруйнований російською артилерією університет, автомобіль зупинився через дорогу, звідти вийшов поліцейський та закричав: «Стояти на місці! Залишатися біля бордюру!». Поліцейський обережно, тримаючись за пістолет, перейшов дорогу і вимагав показати документи. Але його не задовольнило те, що з акредитаціями все гаразд, і він продовжив говорити з нами на підвищених тонах: «Ось ви сьогодні тут знімаєте, а потім до мене в хату прилетить». Після цього він, щоправда, додав, що це лише його думка. Його напарник вибачився.

Журналісти часто стають мішенню під час війни — не лише для ворогів, а й для тих, хто не усвідомлює ролі, яку виконує преса. Працівників ЗМІ відмовляються пропускати на місця, що зазнали російської атаки, їм відмовляють у доступі до лікарень, де лежать поранені внаслідок російської агресії, і часто не дають можливості показати світові докази злочинів, скоєних Росією — а іноді й просто погрожують «здати в поліцію».

Причина, очевидно, у низькій довірі до преси в країні, де тривалий час переважали неякісні ЗМІ, що фінансувалися олігархами, упереміш із відверто пропагандистськими та проросійськими медіа. Все це ускладнюється тим, що в Україну нерідко потрапляють або непідготовлені журналісти-фрілансери, які не знають базових правил роботи в зоні воєнних дій, або пропагандисти, які маскуються під пресу (про одного з таких ми писали тут).

Проте хтось має розповідати світу про те, як Росія знищує українські міста — щоб міжнародна спільнота не забувала про вторгнення та продовжувала допомагати Україні попри неймовірні зусилля, яких докладає російська диктатура до того, щоб переконати світ і українських громадян, готових ставати «навідниками» за кілька тисяч рублів, що Україна «сама винна». Для українських журналістів це також великий виклик, бо, документуючи російські злочини, потрібно відповідально ставитися до деталей та думати наперед, чи не нашкодять вони громадянам та де проходить межа між суспільно важливою інформацією і безпекою. Такі питання поставали й раніше, але повномасштабне вторгнення задало нову планку.

Після зустрічі з поліцейськими біля університету до нас підійшов місцевий мешканець Ігор. Він виглядав спустошеним: кілька днів тому російська ракета прилетіла до нього у двір. Вибухова хвиля вибила шибки, погнула двері й побила стіни у всьому будинку. Ігор провів нас до своєї квартири. По підлозі розкидані шматки стін та штукатурки, а у темній вітальні працює телевізор, де увімкнений канал із «Єдиним марафоном новин», який транслює виступ Олени Зеленської в американському Сенаті. На журнальному столику лежать порожні упаковки від гарячих обідів, які безплатно роздають у місті волонтери World Central Kitchen.

«Скажіть, як мені далі жити? — запитує Ігор. — Квартири немає, сусідів майже не лишилося, роботи більше немає, грошей немає. Ви хоч зніміть це все і покажіть, щоб знали, що з нами Росія робить».

В подібному становищі в Миколаєві, напевно, опинився кожен другий. Через війну приблизно 80 відсотків мешканців міста залишились без роботи і грошей на існування. Вони вимушені добувати їжу, воду і засоби гігієни в гуманітарних штабах та волонтерських центрах. У багатьох внаслідок обстрілів не лишилося ані дома, ані рідних, а виїхати їм нема куди.

Можливо, хтось із сусідів і був навідником, який надав росіянам координати дому, де живе Ігор. Але ми цього не знаємо. 

Чи досягнув Віталій Кім результату зі своєю операцією з упіймання шпигунів? У своєму телеграм-каналі глава Миколаївської обладміністрації відзвітував, що за час довгої комендантської години правоохоронні органи зареєстрували 20 проваджень і «зловили п’ять осіб, які були в розшуку, знайшли обладнання, яке реєструвало фейкові облікові записи, і розібралися з однією групою, яка тепер нам не заважатиме».

«Як бачите, ніхто нікого не розстріляв», — резюмував він. Чи спіймали справжніх шпигунів за допомогою місцевих жителів і чи хтось із них отримав обіцяні сто доларів, Кім так і не повідомив.