24 серпня для України — це День Незалежності й півріччя розпочатого Росією вторгнення одночасно. Щодня війна торкається кожного з тих, хто живе в Україні, стежить за подіями з-за кордону і переживає, що буде далі. Повномасштабна війна потребує осмислення вже зараз, як і прогнозу — що чекає Україну найближчим часом і через роки.
Заборона анонсує серію матеріалів «Контури майбутнього», де експерти — від істориків і публічних інтелектуалів до економістів та соціологів — спробують передбачити розвиток ситуації в Україні. Сьогодні ми попросили професора історії й славістики Університету Вікторії та президента Канадської асоціації україністів Сергія Єкельчика спрогнозувати сценарії можливих історичних подій, у яких фігуруватиме незалежна Україна.
Щоб подивитися вперед, треба озирнутися назад: короткий екскурс в історію визвольних рухів за Україну
Для історика оцінити можливі шляхи розвитку України на наступні рік-півтора — це насамперед порівняти наш час із двома героїчними епізодами змагань за Україну в 1917–1923-му та 1938–50 роках.
Сто років тому рух за незалежність не мав досвіду підняття мас на боротьбу за вільну Україну. Як національна, так і громадянська свідомість населення Великої України [так називають політичне бачення можливої України, яка більша за території, визнані 1991 року; наприклад, до Великої України може входити Кубань та Бєлгородська область — прим. ред.] лишалися нерозвинутими — здебільшого «мешканці» ще не були готові стати громадянами. Справа стояла зовсім інакше у Галичині, але й там досвід організованої боротьби за права українства дістав військовий вимір тільки у процесі змагання за Східну Галичину з Польщею, на боці якої була Антанта — умовний «Захід» того часу.
У Великій Україні організувати потужний опір двом іпостасям російської агресії — червоній та білій — фактично не вдалося. Героїка Крут [Бій під Крутами у січні 1918] служить тому підтвердженням, де українське юнацтво стримало просування більшовиків як національна, так і громадянська свідомість населення Великої України [так у Галичині тоді називали українські землі під владою Російської імперії та Радянського Союзу] лишалися нерозвинутими. По суті, там билися добробати того часу — юнаки, курсанти та «вільне козацтво», оскільки так звані українізовані полки колишньої царської армії тримали нейтралітет чи більшовизувалися. Не було часу та можливості запровадити військовий вишкіл. Патрони доводилося збирати по старих окопах часів Першої світової. Та сама Антанта відмовлялася підтримати український уряд, бо сподівалася на перемогу білих і реставрацію Російської імперії, хоч і без Польщі.
Головне ж — селяни відчули ярмо більшовицького правління вже по тому, як боротьбу за державність було втрачено. За Петлюрою вони готові були йти вже тоді, коли він вигнанцем поневірявся Європою, але чутки про його повернення ширилися навіть під час Другої світової, коли він давно покоївся на паризькому кладовищі.
Набуття Закарпаттям автономії у 1938–39 роках показало, що українці поза межами СРСР на той час добре усвідомлювали потенційне значення українського питання у міжнародній політиці. Була також готовність битися за втілення української мрії. Але карти на столі європейської геополітичної гри лягли у комбінації, яка для українців була програшною. Жодна із супротивних коаліцій не визнала їхнього права на історичну суб’єктність.
Історична зустріч «похідних груп» із позарадянської України із громадськими активістами Великої України виробила нову програму українського руху, що поєднувала національні та соціальні гасла. Але всі українські землі було віддано Сталінові. Сподівання вояків УПА на можливість викроїти українську державність після 1945 року десь у нейтральній смузі між німцями й совєтами не справдилися, так само як і мрії про негайний конфлікт між Сталіним та західними союзниками.
Американці визнали практичну користь українського питання з початком холодної війни у 1946 році, коли йшлося про інформаційне протистояння та досить обмежене постачання зброї повстанцям. Медійні повідомлення на початку 2022 року про американський план надати підтримку українським повстанцям після того, як Путін захопить всю Україну, точно не викликали позитивних історичних асоціацій.
Третій визвольний рух
Ситуація кінця літа 2022 року докорінно відрізняється від складних умов перших і других визвольних змагань. Громадянська позиція та національна свідомість злилися воєдино під час Революції гідності. У суспільстві існує розуміння того, що бути українцями — значить бути прихильниками демократичних свобод, а бути свідомими членами громадянського суспільства означає визнання навіть не-українцями символічної важливості української (і кримськотатарської) мови й культури.
Після перших тривожних днів російського наступу в лютому Захід усе ж рішуче висловився на підтримку України й поступово розширив постачання зброї та програми підготовки українських військовиків. Санкції на довшу перспективу серйозно підірвуть спроможність Росії вести широкомасштабну війну. Практично всі західні та українські експерти погоджуються, що Росія виграти цю війну не зможе. У довгостроковому вимірі перемога України неминуча. Але кожен день, кожен тиждень війни лишають нові шрами — людські втрати, економічну руїну, які даватимуться взнаки довгі роки.
Тому важливим фактором для оцінки найближчої перспективи є рішучість українського суспільства давати відсіч російським загарбникам. Обережне тестування громадської думки адміністрацією президента Зеленського під час перемовин у Стамбулі показало, що начебто вже узгоджені з російською стороною деталі — як-от рішення, що статус Криму лишатиметься темою для переговорів на наступні 15 років, упродовж яких Україна утримається від спроб військового вирішення цього питання, — не здобули б суспільної підтримки. Український уряд мусив перейти від позиції щодо відновлення статус-кво на 23 лютого до заяв про повернення до кордонів 1991 року.
Отже, якою може бути Україна за рік-півтора?
Сценарій 1-й: оптимістичний
Російські спроби наступати видихнуться восени 2022 року. Навіть з обмеженою кількістю західної зброї ЗСУ продемонструють свою здібність до контрнаступальних дій на більш ніж одному напрямку. Жодна зі сторін не погодиться на фактичне (чи формальне, у вигляді перемирʼя) «заморожування конфлікту», й активні бойові дії відновляться навесні 2023 року за стратегічної ініціативи на українському боці.
Значно більша кількість західної зброї та підготовлених на Заході військовиків дасть змогу перейти у контрнаступ, наприклад, на півдні. У поєднанні з неспроможністю завоювати весь Донбас загроза Кримові може заставити Путіна оголосити розширення примусових мобілізаційних заходів, що підірве його соціальну підтримку. Восени 2023 року цілком можливо уявити широке визнання в Росії, що війну, по суті, програно, а життя пересічного росіянина погіршується. Імовірним стає усунення Путіна від влади, а в разі поєднання з економічною кризою — навіть і радикальна зміна політичного режиму.
Це відкрило б для України шлях до відновлення у наступні роки кордонів 1991 року і кількох мирних років чи навіть десятиліть, поки визначаються післяпутінські політичні форми на (можливо, тоді вже — колишньому) російському географічному просторі. Новітній план Маршалла для України може бути запущений уже наприкінці 2023 року. Прийняття до ЄС стає реальним за кілька років, а вступ до НАТО — одразу після початку внутрішньої кризи в Росії.
Сценарій 2-й: зимовий
Контратакувальні дії ЗСУ восени 2022-го та влітку 2023 року не приносять значних результатів. Російську армію зупинено, але не розбито. Станом на осінь 2023-го на фронті патова ситуація, й Україна входить у зиму в стані «замороженого конфлікту». Путін оголошує свої досягнення основними цілями війни й заявляє про включення до складу Росії того, що російська армія утримує на той час — навіть якщо це далеко не вся Донеччина.
На півдні створюється Таврійська губернія часів царату [те саме, що царизм — прим. ред.] чи урізана «Новоросія». Перспективи вступу України до ЄС відкладаються на довший строк. Також не йдеться і про НАТО. Україна перетворюється на мілітаризоване та мобілізоване суспільство на кшталт Ізраїлю і, так само як Ізраїль, стає важливим союзником США поза НАТО.
Відбудова економіки можлива тільки в обмеженому обсязі. Перетворення України на нову Південну Корею видається не найгіршим варіантом, але будь-яка певність у тому, що ракетні удари Росії не відновляться будь-якого дня, навряд чи можлива за правління Путіна.
Сценарій 3-й: гарячий
За рік-півтора Україна залишається у гарячій фазі війни з Росією. Кризи в Росії не сталося, і верхівці Кремля щороку вдається збирати сто тисяч чи більше військовиків без оголошення мобілізації. До санкцій звикають та прилаштовуються як у Москві, так і в регіонах.
Активні військові дії відновлюються щовесни й тривають до пізньої осені, зазвичай із перервами на два-три тижні перед новими спробами наступу. Ракетні обстріли українських міст та інфраструктури не припиняються, хоч великі міста вдається краще захищати новітніми системами ППО. Надходжень західної зброї у 2023 році вистачає тільки на підтримання паритету з російською стороною.
Україна вимушено перебудовується для довготривалого конфлікту: ремонт техніки у західних сусідів, держава та армія великою мірою фінансуються США та союзниками групи «Рамштайн», розгортаються субсидовані Заходом соціальні програми, що дозволяють людям виживати. Значний відсоток переміщених осіб залишається на Заході на довгі роки. Оцінити перспективи вступу до ЄС стає неможливим, до НАТО й поготів.
В очікуванні того моменту, коли Росія нарешті «зламається», можливі періодичні політичні розколи в українському суспільстві, пов’язані з довірою президентові Зеленському та його оточенню, — але не ЗСУ. Жодна українська політична сила не пропонує миру за будь-яку ціну, але ціна війни продовжує зростати.
