'

Король гори: містичне життя Закарпаття в об’єктиві фолк-фотографа Михайла Косюка

PAVLO BISHKO
Король гори: містичне життя Закарпаття в об'єктиві фолк-фотографа Михайла Косюка

Життя невеличких закарпатських сіл могло б так і залишитися відомим лише його мешканцям, якби не звичайний токар Михайло Косюк. Понад 20 років він фотографував нащадків австрійських і німецьких лісників, їздив в ліс голити лісорубів, щоб зробити їм гідний фотопортрет, та документував стихійні лиха рідного села. Тисячі знімків, що утворювали історичний документ гірського села, як і репортаж лісництва українських Карпат, згоріли — лишилося лише два фотоальбоми. Через тяжкий стан здоров’я Михайла Заборона змогла поговорити тільки з його дружиною Марією — вона розповіла, якими були ці вже нікому не видимі фото зниклого життя.


На в’їзді до затиснутого з обох сторін лісистими хребтами Карпат села Усть-Чорна стоїть незвичний знак. Під офіційною назвою села білими дерев’яними літерами прописано: Königsfeld Herzlich Willkommen — «Кьонігсфельд. Ласкаво просимо».

Наприкінці 18 століття австрійська імператриця Марія Терезія направила сюди близько 200 лісорубів з Верхньої Австрії. Впродовж десятиліть вони заготовляли деревину для потреб Австро-Угорської імперії та заснували тут два села: Німецьку Мокру (Deutsch Mokra) та Усть-Чорну (Königsfeld). 

У 1920-ті вже Чехословаччина, що приєднала закарпатські землі, протягнула вузькоколійне полотно вздовж річки Тересва, яка протікає через Усть-Чорну. 60 років ним транспортували заготовлений у верхів’ях річки промисловий ліс, однак наприкінці XX століття колію повністю знищив великий паводок.

Після Другої світової війни багато німецькомовних мешканців цих сіл стали жертвами сталінських репресій. Решта, кого не заслали у Сибір, з розпадом Радянського Союзу у 1990-х виїхала в Німеччину та Австрію.

За радянських часів в Усть-Чорній діяв один з найбільших лісозаготівельних комбінатів Союзу. Понад 20 років роботу тисяч працівників лісгоспу документував токар і тихий, непримітний хронікер закарпатського життя Михайло Косюк.


Косюк народився у 1938 році в сусідньому селі Лопухів (до 1946-го воно називалося Брустури). Під час Другої світової війни разом з родиною Михайло був змушений покинути рідне село через окупацію угорськими військами. З закінченням війни родина оселилася у селі Усть-Чорна — під час відступу угорська армія спалила Лопухів. 

В новому місці Косюк закінчив 7 класів школи та отримав свою першу роботу — в 13 років батько повів Михайла у залізничне депо, де він працював помічником коваля, а згодом токарем у ремонтно-технічній майстерні.

Працюючи токарем, він почав фотографувати. В селі на той час проживав німець Йоган Плакінер. Він займався фотографією. Коли здоров’я вже не дозволяло Плакінеру знімати, він почав розповідати про ремесло фотографії Косюку. 

Згодом на комбінаті відкрили сувенірний цех, де близько 30 різьбярів трудилися над дерев’яними скульптурами карпатських тварин і птахів, а лакувальниці покривали їх блискучим шаром лаку. Так виникла потреба у великій кількості етикеток для декоративних виробів. За цю справу узявся Косюк. Спочатку художник малював нову етикетку, після чого потрібно було зробити її фотовідображення. Цим і займався Михайло, який знімав та друкував тисячі етикеток на фотопапері. 

Проте насамперед Косюк документував дорожньо-транспортні аварії на підприємстві, пошкоджені паводками мости та колію, снігові обвали та селеві потоки, що перекривали лісові дороги. Михайло став справжнім хронікером невеличких катастроф маленького, непомітного нам світу.

Були й інші знімки. Якщо комусь треба було зробити фото на паспорт чи для комсомольского квитка, цим займався Косюк. Одного разу під час зміни профспілкових квитків на підприємстві лісорубам потрібні були нові фотографії. Але не всі з них могли прийти у студію до Михайла: дехто тижнями працював у віддалених лісах. Тоді фотограф приїжджав до лісу і робив портрети там. Аби лісоруб охайно виглядав на фото, Косюк брав з собою станок для гоління та чисту сорочку. У вільний від роботи час в домашній фотостудії Михайло Косюк робив прощальні портрети німцям, що назавжди виїжджали з села.

1964 року зі Словаччини в Усть-Чорну прибув римо-католицький священник Ян Мацейко. Він потоваришував з Михайлом, разом з ним ходив знімати пейзажі у гори. Щороку на Різдво чи Великдень Мацейко запрошував Косюка до костелу — знімати Божу службу. На службі здебільшого були присутні старші люди. Ідучи до церкви, вони переживали через радянський атеїзм. Але Мацейко довіряв Михайлу. Священник знав, що знімки зі святкової служби фотограф покаже лише йому. Пізніше Мацейко роздавав фотографії всім присутнім парафіянам.

«У мене робота»

Дружина Михайла, бухгалтерка у дитсадку, завжди звала його з собою у відпустку до країн Балтії чи в Ленінград.

«Не можу. У мене робота», — відповідав чоловік. Михайло не міг покинути село — в будь-який момент його могли попросити відзняти весілля чи похорон.

Якось взимку через сильні снігопади Косюк не зміг дістатися на весілля мотоциклом, тож кілька кілометрів йшов пішки. А коли знімав три весілля в один день, дуже хвилювався, щоб встигнути і нікого не підвести. Бувало так, що він приходив знімати весілля, а наречена ще «у бігудях». Тоді його вмовляли не йти на наступне весілля, що було для нього як фотографа недопустимим.

До Усть-Чорної в експедицію приїжджали студенти з Ужгорода — мали збирати змій для бальзамування. Викладач не наважувався робити це сам, тож Михайло водив експедицію в гори та власноруч ловив карпатських змій. Захоплений роботою Косюка, викладач пропонував йому вступати до інституту.

«Не можу. У мене робота», — відповідав Михайло. 

Його відпочинком була, знову ж таки, робота. Але вже з пейзажами. Спочатку він знімав їх лише для себе. Та коли місцеві німці покидали Усть-Чорну, вони зверталися до Михайла за пейзажними фото рідного села на пам’ять.

Останній репортаж

1998 року ніхто з мешканців Усть-Чорної не думав, що річка Тересва, яку влітку можна було перейти замочивши тільки ступні, восени затопить будинки на метр. 

Косюк документував пошкодження, що повінь принесла до його села. Потік води був настільки сильним, що течія не тільки пошкодила мости і залізничні колії, а й забрала з собою цілі будинки. Від цього постраждала і Михайлова фотолабораторія.

Він уявляв пенсію, у якій зніматиме гірські пейзажі. Та паводок змінив ці плани, а зйомка повені стала його останнім репортажем. Після виходу на пенсію Михайло залишив собі два фотоапарати, що досі висять на стіні його кімнати. Численні об’єктиви та фотокамери він продав.

Втрата архіву та хвороба

Поміж мотоцикла, велосипеда та інструментів у сараї Косюк зберігав фотоархів: десять бобин негативів і дві валізи надрукованих фотографій. Два роки тому через пожежу цей архів було втрачено. Вціліли лише два альбоми з вклеєними фото, що зберігалися в домі.

Після інсульту фотограф залишився прикутим до ліжка.

Ще працюючи токарем, Косюк допомагав колегам з цеху лікувати очі. Він навчився витягати крихітні осколки, що потрапляли в очі робітникам під час необережної роботи з металом. Минулого місяця до Михайла з травмованим оком прийшов старший чоловік. Та цього разу Косюк вже не зміг допомогти.

«І так все його життя пройшло, — каже дружина Михайла. — З фотографією та з очима».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій