«Розумна мілітаризація»: чи може обов’язкова військова підготовка для політиків дискримінувати жінок?

Нещодавно міністр оборони України Олексій Резніков повідомив, що в майбутньому працівники державної служби, ймовірно, мають пройти військову підготовку. Ті, хто не відповідатиме цьому стандарту, не зможуть обійняти посаду. Але чи не є ця вимога непрямою дискримінацією, яка обмежить права людей з інвалідністю та жінок? Заборона попросила докторку соціологічних наук і дослідницю гендерних питань Олену Стрельник спрогнозувати, як це можливе рішення вплине на військову й державну гендерну політику та чи не зіткнеться Україна з «відкатом», коли політикум знов стане простором лише для чоловіків.

У серпні цього року міністр оборони України Олексій Резніков опублікував у блозі «Української правди» матеріал «Міністерство всеохоплюючої оборони», де, серед іншого, зазначив, що «наявність військової підготовки має стати однією з обов’язкових вимог для роботи на державній службі, а також для балотування на виборні посади в органах місцевого самоврядування та в парламент. І всі громадяни без винятку мають стати частиною всеохоплюючої оборони країни».

Передусім хочу наголосити, що це поки думка міністра оборони, а не нормативно-правовий акт. Проте вже зараз важливо слідкувати за формуванням певних тенденцій і дискурсів та реагувати на них, оскільки рано чи пізно політику держави буде адаптовано до тривалих безпекових викликів. І гендерне питання буде в цьому процесі не останнім, адже, найпевніше, військова підготовка у тому чи іншому ступені стосуватиметься і чоловіків, і жінок. 

Проте мене хвилюють ризики такої політики для жінок, зокрема в аспекті вимог щодо наявності військової підготовки для роботи на державній службі та для балотування на виборні посади. Україна досягла значного збільшення представництва жінок в органах влади, включно з виборними. За останні роки частка жінок-депутаток у парламенті зросла на 9%, в обласних радах — на 12%, у міських — на 4%. Не в останню чергу це сталося завдяки механізму квот за ознакою статі у списках партій.

Чи є ризик «відкату»? Політичні партії й раніше скаржилися на труднощі в рекрутуванні жінок до своїх лав. Але якщо з’явиться вимога про наявність військової підготовки або служби для балотування, партіям буде значно складніше дотримуватися цих квот. Зрештою, навіть якщо квоту за статтею буде формально дотримано, жінки, які відповідатимуть цим вимогам та будуть занесені до списків партій, презентуватимуть лише певний сегмент суспільства. Натомість цивільні жінки чи жінки без такої підготовки будуть усунені від політичної діяльності, як, власне, і відповідна група чоловіків. Те саме стосується держслужбовців: є ризик зменшення частки жінок на державній службі. 

Для того щоб запропонована паном Резніковим норма не була дискримінаційною, спочатку треба переконатися, що всі громадяни України дійсно мають рівні права й рівні можливості пройти військову підготовку. Якби цю норму запровадили зараз, без перехідного періоду, йшлося б про прояв непрямої дискримінації жінок, адже на сьогодні значно більше чоловіків в Україні мають досвід військової підготовки та служби у ЗСУ. 

Військова сфера в Україні традиційно була маскулінізованою. Лише з 2015 року, з початком війни на Донбасі, частка жінок у професійній армії почала зростати — для них відкрилися раніше заборонені військові посади. Ці зміни були переважно результатом проєкту «Невидимий батальйон», частиною якого було дослідження становища жінок у Збройних силах України й адвокаційна кампанія з розширення прав та можливостей жінок-військових. У підсумку Міністерство оборони значно розширило перелік бойових посад для жінок, які проходять службу за контрактом, а тема становища жінок в армії набула широкого обговорення в суспільстві. Зараз у Збройних силах працюють 38 тисяч жінок, з яких 5 тисяч воюють на передовій. Частка жінок у Збройних силах становить 16%, що є вищим показником у порівнянні з часткою жінок у військах країн НАТО. 

Доступ жінок не тільки до військової служби, а й до середньої спеціальної та вищої військової освіти донедавна був ускладненим. І річ не лише в гендерних стереотипах, а й у прямих правових обмеженнях. Лише з вересня 2019 року дівчатам відкрили доступ до навчання у військових ліцеях. Наприклад, Київський військовий ліцей Івана Богуна лише у 2021-му, вперше за свою тридцятирічну історію, випустив курс дівчат. Того ж 2019 року було скасовано обмеження на прийняття осіб жіночої статі на навчання до вищих військових навчальних закладів — завдяки цьому до військових ВНЗ вступили 16% дівчат, зокрема на найбільш маскулінізовані спеціальності — наприклад, до Інституту танкових військ. 

Частина жінок цивільних професій пройшли військовий вишкіл та є військовозобов’язаними — це жінки, які мають, наприклад, медичну освіту. Проте загалом станом на зараз частка жінок, які пройшли військову підготовку, є незіставною з часткою чоловіків. Те саме стосується, наприклад, людей з інвалідністю, більшість яких теж не охоплені військовою підготовкою чи не мають військового досвіду. 

З урахуванням цих умов запровадження вимоги про наявність військової підготовки як умови для прийняття на державну службу або балотування на виборні посади та до органів влади неодмінно спричинить стрімке зниження частки жінок у сферах ухвалення рішень, що буде кроком назад від вагомих досягнень у сфері гендерної рівності. В умовах набуття Україною статусу кандидата на вступ до ЄС це буде не тільки репутаційною втратою, адже статус кандидата накладає на країну певні зобов’язання, зокрема в питаннях прав людини, недискримінації та гендерної рівності. 

Жінки та військова підготовка: що далі? 

Короткострокова перспектива. Тут поки більше запитань, ніж відповідей: як держава забезпечить рівні умови й можливості для проходження військової підготовки та яка підготовка, власне, вважатиметься військовою? Чи йдеться про військову кафедру при університеті, чи будуть можливими якісь неформальні форми такої підготовки, наприклад, проходження курсів чи тренінгів з тактичної медицини, чи враховуватиметься досвід військової служби тощо? Ймовірно, буде перехідний період, який дасть змогу пройти підготовку всім категоріям громадян/ок. Відкритим є питання, чи дійсно всі зможуть скористатися цим правом. Наприклад, якщо для проходження такої підготовки треба буде їхати на кілька тижнів чи місяців на військовий полігон, навряд чи це буде зручно для мам маленьких дітей чи одиноких матерів. 

З 1 жовтня Міністерство оборони мало б розпочати військовий облік жінок окремих спеціальностей. Упродовж літа найбільше дратував брак нормальної комунікації щодо цього питання: ми часто чули суперечливі трактування цього процесу з різних джерел. Це буде обов’язковим чи добровільним? Чи будуть обмеження для військовозобов’язаних жінок та чоловіків ідентичними? Як буде організовано цей процес — зокрема, як виглядатиме проходження медичної комісії? 

Доведеться дочекатися чітких норм і роз’яснень: дотепер бачимо коментарі Ганни Маляр (про те, що постановка на облік буде добровільною) та юристів із посиланнями на чинне законодавство, які суперечать одні одним. Нарешті, 7 вересня повідомили, що реалізація цього процесу відтермінована на один рік. Словом, мілітаризація дійсно має бути «розумною» — це формулювання Резніков ужив у своєму блозі. 

Довгострокова перспектива. Вже зараз ми бачимо активні дискусії про гендерні аспекти військової політики держави. Вони точаться з різним ступенем запеклості довкола одного факту: за законом військова служба є обов’язком для цивільних чоловіків, а для жінок це — право. Хтось вважає, що це нормально, адже чоловіки «від природи» мають бути захисниками, а жінки мають підтримувати їх у тилу; хтось дорікає феміністкам, що вони не борються проти дискримінаційних норм щодо заборони виїзду за кордон для чоловіків; хтось закликає запровадити «ізраїльську модель» із призовною армією для чоловіків та жінок тощо.

Передусім питання мобілізації жінок — дуже чутлива тема для українського суспільства, і простих рішень тут немає. Річ не в тім, що я вважаю жінок непридатними до служби (далеко не всі чоловіки теж можуть служити, і в армії багато різної посильної роботи для всіх) або що їх треба «берегти» для демографічного зростання (чи варто так само «берегти» жінок нефертильного віку або тих, хто вже не планує мати дітей?). Просто армія є частиною суспільства — отже, нам треба бачити картину комплексно. 

В Україні обов’язок громадян проходити військову службу за призовом традиційно визначався статтю. Переважно система нечутлива до індивідуальних ситуацій: простіше лінію розмежування провести за однією ознакою (за звичаєм це стать) чи мінімальною кількістю ознак, які легко формалізувати (наявність трьох неповнолітніх дітей, інвалідність, щось, що можна підтвердити документально). Проте, ймовірно, система безпеки й призову з часом буде реформована та стане чутливішою як до індивідуальних характеристик жінок і чоловіків, так і до системних питань.

Не можна говорити про реформу армії в аспекті обов’язкового призову чи мобілізації для усіх чоловіків та жінок без розмови про інші складові гендерного порядку, тобто розподіл ролей в інших сферах життя. Навіть якщо юнаки й дівчата нарівно проходитимуть військову підготовку після досягнення 18 років, як в Ізраїлі, то як будуватимуться їхні подальші життєві траєкторії та можливості їх мобілізувати в умовах традиційного гендерного порядку? Щонайменше поставимо питання: хто дбатиме про дітей, якщо обоє з батьків служать? Хтось у родині має піклуватися про них. Отже, обоє з батьків не можуть бути призвані до війська. За умов традиційного розподілу гендерних ролей, коли саме за жінками фактично закріплюється відповідальність за дітей, «вибір», служити чи ні, буде заданий — служитимуть переважно чоловіки. 

Дехто в Україні пропонує так само обмежити військовозобов’язаних жінок, як і чоловіків — зокрема, йдеться про заборону виїзду за кордон. Змоделюємо ситуацію. Обоє батьків військовозобов’язані, або військовозобов’язані одинока матір / одинокий батько. Хто та як вивезе дітей за кордон у разі загострення ситуації? В ідеалі, якщо у пари є діти, сім’я сама має вирішувати, хто буде мобілізований, а хто дбатиме про дітей чи скористається правом виїзду з дітьми за кордон. Проте за умов чинного гендерного порядку переважно жінки будуть залишатися дбати про дітей (це приблизно як декретні відпустки, які за законом доступні всім, а фактично ними користуються майже виключно жінки). 

Перехід на повністю професійну армію міг би розв’язати багато з цих складних питань, проте за умов повномасштабної війни швидкий перехід на контрактну армію, відкриту для чоловіків та жінок, неможливий. 

Досвід Ізраїлю свідчить, що цілком можливо побудувати призовну армію, чутливу до статевих і гендерних питань, проте це передбачає залучення неймовірних фінансових, часових та людських ресурсів. Ізраїль будував таку систему десятки років, і це потребувало радикальних змін системи військової політики на всіх рівнях: від сфери ухвалення рішень до відповідної інфраструктури служби, адаптованої під потреби жінок. Жінки змінили обличчя української армії та роблять свій внесок у перемогу, зокрема на лінії фронту. Проте на системному рівні схоже, що ми тільки робимо перші кроки на цьому довгому шляху змін — лише нещодавно Міністерство оборони оголосило про відшивання жіночої форми для військових, які зараз воюють у чоловічій (а це насправді незручно, не кажучи про непристосовану для жінок військову амуніцію). 

Словом, мілітаризація дійсно має бути «розумною»: з чутливістю до системних аспектів становища жінок в Україні, з чутливістю до їхніх потреб та з визнанням їхнього внеску в перемогу в усіх сферах життя — і у військовій, і в цивільній.