Відбирали в місцевих телефони та підтиралися дитячими малюнками: що залишили по собі окупанти на кордоні з РФ

Селище Козача Лопань на Харківщині розташоване на кордоні з Росією. Воно стало одним із перших населених пунктів, що російські війська окупували з початку повномасштабного вторгнення. Після визволення селища 11 вересня тут знайшли одразу кілька катівень, у яких росіяни утримували місцевих. Журналістка Заборони Поліна Вернигор побувала в Козачій Лопані й розповідає про побут окупантів, проросійські настрої населення та життя деокупованого прикордонного селища.

Книжки, дитячі малюнки та екскременти

Окупанти зайняли кілька будівель у центрі — у деяких із них улаштували «комендатуру», у деяких — катівні, а десь оселилися самі. 

Одним із житлових приміщень став вокзал — біла триповерхова будівля неподалік сільради. Раніше через цю станцію ходили потяги до Росії. Та після деокупації над коліями висять обірвані проводи, а рейки засипані склом, камінням і сміттям.

Російські солдати жили на всіх поверхах залізничного вокзалу. Наприкінці вересня, коли команда Заборони потрапила в Козачу Лопань уперше, приміщення ще не встигли прибрати після самопроголошених «господарів».

Перше, що помічаєш на вході, — різкий неприємний запах. Одразу незрозуміло, що це: наче якась зіпсована каша вперемішку з туалетним омбре. На першому поверсі — велика зала очікування. Крісла, що там стояли, зсунуті так, щоб на них можна було лежати. На спинці одного висить майже новенький фірмовий піджак «Укрзалізниці»: надірвані погони, бракує кількох ґудзиків, — імовірно, окупанти знайшли його в одному з кабінетів вокзалу. На самому кріслі лежить товста книжка «Русские открытия в Тихом океане и Северной Америке».

Посеред зали купа одягу, здебільшого жіночого та дитячого. Місцеві розповіли Забороні, що росіяни вкрали його з магазинів. Кажуть, виносили все — навіть дитячу білизну.

Серед одягу розкидана й релігійна література (щось про каяття перед Богом за гріхи людства) та цілі коробки дитячих листів і малюнків — від російських школярів. Майже всі вони написані як під копірку: слова однакові, почерк різний. Підіймаємо з підлоги один такий лист, щоб почитати, як око чіпляється за інший кут аркуша. Прилипло щось темно-коричневого кольору. Найнеочікуваніші здогадки підтверджуються: вони підтиралися дитячими листами та малюнками.

Ідемо далі поверхами. Ось матраци з подушками — і фекалії. Ось недоїдений зігнилий кавун — і фекалії. Ось кабінети зі столами та російськими триколорами — і фекалії. Ось туалет із новенькими білими унітазами — і фекалії на підлозі. Довго перебувати всередині вокзалу важко. Проте, коли ми приїдемо сюди за три тижні, тут буде ідеальна чистота.

«Что делать?» і «Кто виноват?»

Збоку цієї ж будівлі маленьке підвальне приміщення. Заходимо. Всередині кімнати метрів два на три — темно. По центру довгий стіл, на ньому недопалки, пусті пляшки з-під дешевого вина й горілки та дві книжки російської класики: «Что делать?» Чернишевського та «Кто виноват?» Герцена. 

З цієї кімнати є вихід у ще менше приміщення — туди влізло лише двоярусне ліжко. У цій кімнатці тримали полонених, у більшій — катували.

Через цю катівню пройшов Віталій — син 58-річної місцевої мешканки Людмили, яка прожила у Козачій Лопані всі свої роки. Наприкінці березня із селища виїхала сусідка жінки. Вона залишила Віталієві ключі від хати та попросила доглядати за котами.

«Він зранку випускав котів, годував, а ввечері ми їх пускали назад до літньої кухні. Хату навіть ніхто не відчиняв. Сусід Роман пішов до окупантів та сказав, що Віталік краде. Його забрали», — згадує жінка в розмові з Забороною.

Упродовж допиту Віталій розповів росіянам, що заробляє на життя ремонтуючи телефони, тому має при собі кілька смартфонів. Тоді окупанти звинуватили чоловіка, ніби він украв їх у мешканців селища.

«Це не ми у вас, це ви у нас»

Щойно Людмила дізналася про викрадення сина, одразу пішла до вокзалу. Сиділа на лавці навпроти входу та вимагала, щоб сина віддали. Та окупанти наказали їй іти додому.

«Я сказала: “Можете мене тут застрелити, а без сина додому не піду”. Сиділа на платформі майже три години. Навіть знепритомніла від холоду і нервів. Вони виходили до мене. Я їм сказала: “Що ж ви прийшли й таке в нас витворяєте?” Він каже: “Это не мы у вас. Это вы у нас. Мой сын сидел 8 лет в подвале, и вы посидите”. А я кажу: “Яким боком я до твого сина? Я війну починала в тебе?” Вони обіцяли, що не битимуть мого сина, але били все одно, зв’язували скотчем руки, одягли шапку на лице і лякали. Грозилися, що повідрізають пальці та вуха», — розповідає жінка.

За три години побитого Віталія викинули на вулицю. Тепер жінка говорить, що її сину ще пощастило — інших людей могли тримати в тій кімнатці по пʼять діб. Проте навіть ці три години позначилися на його поведінці.

«Нерви в нього здали. Він і раніше міг випити на нервовому ґрунті, а так — перестав їсти, почав заливати. Як наші зайшли, він сів на сусідське авто й виїхав. А через три дні в Харкові потрапив з інфарктом до лікарні», — говорить Людмила.

Доставка російського насильства

Залізничний вокзал — не єдина катівня, яку росіяни влаштували в Козачій Лопані. Навпроти нього — відділення «Нової пошти» та «Укрпошти». На той момент будівлі були розтрощені: скла у вікнах не було, всередині не залишилося нічого, крім стільниць для видавання відправлень. Усі листи й посилки викрали. Приміщення «Нової пошти» також було місцем увʼязнення та катування місцевих, серед яких був і сусід Людмили Павло. 

«Я добу його не бачила. Аж дивлюся, ледве йде. Кажу: “Пашо, що сталося?” Він мені на те: “Тьотю Людо, все нормально”. Я кажу: “Що нормально? Що ти мені брешеш? Ледь балакаєш”. А потім піднімає кофту, а в нього все синє. Били палкою по спині, по нирках. Я запитала, чого його побили. Він сказав, що сам здуру пішов до них», — згадує Людмила.

Мама Павла виїхала з Козачої Лопані першого ж дня війни. Вона евакуювалася машиною, та по дорозі перед автівкою впав снаряд. Одну ногу жінці відірвало, іншу вдалося врятувати, але ступінь поранень критичний. Досі вона перебуває в Харкові на апараті ШВЛ. Павло пішов до російських солдатів просити, щоб його випустили в Харків до матері. Прохання розцінили як особисту образу — мовляв, чоловікові за їхнім режимом погано живеться. 

Кілька днів після «допиту» Павло не міг ходити. Людмила приносила йому харчі, та їсти він теж не міг: від болю було важко навіть підвестися з ліжка.

Проросійські настрої

Козача Лопань розташована за п’ять кілометрів від кордону з Росією, на місцевий вокзал звідти раніше постійно приїздили електрички й потяги. Здебільшого росіян цікавили місцеві магазини та ринок: продукти якісніші, ціни нижчі. 

«У нас до обіду в магазин можна було не приходити, поки всі електрички з росіянами не поїдуть, адже черги були неймовірні. Це вже потім скасували всі електрички туди. Нам стало легше, а продавцям гірше — заробітку стало відчутно менше. Кацапи купляли в нас усе сумками: ковбасу, горілку, цукерки», — говорить Людмила.

Така багаторічна комунікація не могла не вплинути на настрої жителів Козачої Лопані. Про те, що в селищі близько 80–90% населення не підтримує Україну, Забороні розповів військовий Нацгвардії з позивним «Апач», якого ми зустріли тут. Його позиції розташовані неподалік, тож військовий часто буває в селищі й періодично спілкується з місцевими. 

«Першого дня, коли ми тільки зайшли сюди, командир показав мені затриманого колаборанта. При ньому були якісь мапи, планшет, ноутбук, навігатор. Потім, коли ми спілкувалися з цією людиною, він сказав: “Мені байдуже, чию шапку надівати. Я що вашу надіну, що їхню”. Він не приховує, що співпрацював з росіянами, підгодовував їх та давав житло. Я не знаю, як це назвати. Люди є різні, але виходить, що дехто готовий повестися на пусті слова та обіцянки й здати свого ж сусіда», — розповідає «Апач». 

Поширені проросійські настрої в деяких мешканців Козачої Лопані підтверджує і співрозмовниця Заборони Людмила. Каже, дехто боявся навіть зі свого подвірʼя вийти, а хтось щодня ходив допомагати російським солдатам. І не всі жителі задоволені тим, що їхнє селище визволили від окупації.

«Якось одна бабка каже мені: “Чого вони сюди приперлися? Ми хоч зі світлом були”. Я кажу: “Ви в підвалі не сиділи?” Нехай краще будуть наші, без світла, без газу, — я дрова приволочу, — говорить жінка. — Краще я буду сидіти під мирним небом, спокійно виходитиму на вулицю, а не боятися доньці подзвонити, бо заберуть телефон та зламають сім-картку».

Чи можна пробачити?

11 вересня Збройні сили України визволили Козачу Лопань від російських загарбників. Менш ніж за добу селище почали крити снарядами. Стріляють тут і вдень, і вночі, влучають здебільшого по хатах, городах, залізничних коліях та магазинах.

Попри це, селище потроху повертається до життя: крамниці поновлюють роботу, регулярно привозять продукти, пенсіонери почали отримувати пенсію, а в місцевій лікарні безплатно видають потрібні ліки. 

Сьогодні в селищі живе близько двох тисяч людей. Багато хто повернувся додому, щойно Козачу Лопань деокупували. Тоді як дехто, говорить Людмила, не затримується надовго через обстріли.

«Я нікуди не збираюся їхати зі своєї землі. Все одно все відбудують. Все буде добре, все буде мирно. На заздрість та на зло тим паскудам. Я сама росіянка за національністю, але не могла їх терпіти все життя, ще в ті радянські часи. Я до кінця днів не пробачу їм, що вони таке наробили. Ми жили шикарно, — говорить Людмила. — Щоб пробачити, треба зрозуміти. Чи таке можна зрозуміти? Таке зрозуміти неможливо».