Солдати радянської армії мали традицію: після закінчення військової служби створювати так званий дембельський фотоальбом. Уродженець Дебальцевого та мешканець Харкова Олександр Магула служив у радянській армії з 1988 до 1990 року, і перетворив свій альбом на візуальний щоденник. Його син Олександр, який працює фотожурналістом і знімає війну в Україні, поділився із Забороною знайденим щоденником батька та архівними фото зі служби, а Магула-старший розповів, як працював над щоденником, чому там російський десантник розчавлював череп афроамериканського солдата НАТО та як повітрянодесантні війська поєднувалися з групою Nazareth.
«Я змолоду активно займався фізкультурою, гирьовим спортом та бодибілдингом. І, як у більшості дітей з робочої сім’ї, моєю мрією було потрапити у десантні війська. Тоді у військкомат Донецька приїхали так звані покупці — офіцери з різних частин Союзу, що вибирали потрібну їм кількість солдатів. Так мене вибрали на службу у Брест. Ця військова частина зараз називається 37-ма окрема десантно-штурмова бригада — це одна з найбільш підготовлених бригад у білоруській армії (і зараз вона стоїть на кордоні з Україною)».
Олександр Магула (зліва) разом з товаришем по службі з Дагестану. Баку, 1990 рік. Фото надане Олександром Магулою
«Січень, 1990 рік. Через етнічний конфлікт між азербайджанцями та вірменами керівництво СРСР оголосило воєнний стан в декількох районах Вірменії та Азербайджану і направило туди 11-тисячний військовий контингент. Військову частину 926616-Ю у Бресті, де я тоді служив, підняли по тривозі. З боєкомплекту нам видали 4 рожки набоїв і 2 гранати. З військового аеродрому у Барановичах на військово-транспортних літаках близько 2 тисяч десантників з моєї частини злетіли у напрямку Баку — на операцію навмисно не взяли військових з Азербайджану чи Вірменії. Командир підрозділу оголосив про проведення операції з підтримання миру та наведення порядку і заборонив повідомляти про це батьків».
Стрільба з гармати Д-30 під час військових навчань. Білорусь, 1988–90-ті роки. Фото надане Олександром Магулою Олександр Магула (внизу) разом з товаришами по службі під час військових тренувань. Білорусь, 1988–90-ті роки. Фото надане Олександром Магулою
«Саме наша військова частина не брала участь в активних воєнних діях. Були якісь перестрілки, велись хаотичні постріли у нашу сторону, ми стріляли у відповідь. Не більше. Найактивніші бойові дії були за два дні до нашого прибуття. В них брала участь, здається, Псковська десантна дивізія, яку перекинули туди раніше. В моменти загрози масових заворушень нас вивозили у центр міста, де ми відсиджувались у приміщенні будинку культури, чекаючи на команду. Проте масові акції проходили мирно і наш підрозділ повертався на місце дислокації».
«Ходили ми по двоє, з автоматами на плечі, знятими із запобіжника. Мешканці Баку дивились на нас як на окупантів. Одна з небагатьох розваг — разом з товаришами по службі я ходив на рибалку. Сачком, виготовленим із медичного бинта, споглядаючи горизонт Каспійського моря з нафтовидобувними баштами, ми ловили креветки, що мали присмак нафти».
«Це телефонний записник, який я перетворив на щоденник. Такий блокнот був майже у всіх — навіть у тих, хто таки робив дембельский альбом. Я інколи беру його, перечитую і мені стає якось смішно. Малюнок купола парашута з військовим літаком, що над ним пролітає, та щитом з написом ВДВ я хотів зробити як тату на руці. Проте мені це так і не вдалося — звільнився татуювальник».
«Тодішня військова пропаганда [часів холодної війни] переконувала нас, зовсім юних, що ми рейнджери, які можуть всіх побити. Як ось десантник на моєму малюнку може розчавити афроамериканця».
«В молодості я захоплювався рок-музикою і групою Nazareth, і щось схоже було зображене на обкладинці їхнього вінілу. Здається, це [потвора, що тримає в руках абревіатуру ВДВ] звідти».
Вислів «ВДВ — войска дурного воспитания. Если десантник идет в увольнение, значит, в город пришла беда» можна пояснити традиційною поведінкою радянських десантників після дембелю, як-от п’яне гуляння містом в тільняшках чи купання у фонтанах. Для прикладу, така поведінка військових і досі спостерігається у Росії.
«На останніх сторінках записника військові, як правило, записували домашні адреси товаришів по службі. З найкращим другом з армії, Юрієм Карасьовим з Волгограда, я весь час підтримував стосунки, ми часто зідзвонювались. Після анексії Криму у 2014 році через різницю поглядів у нас відбувся конфлікт, наша багаторічна дружба товаришів по службі закінчилась. Юрій все життя прослужив в армії РФ і тепер мав би бути на військовій пенсії. Не виключаю, що він зараз десь воює проти України».
