Читаєте зараз
«Ми ловили креветки, що мали присмак нафти». Заборона публікує візуальний щоденник радянського військового. Подивіться, тут є десантник-гоблін

«Ми ловили креветки, що мали присмак нафти». Заборона публікує візуальний щоденник радянського військового. Подивіться, тут є десантник-гоблін

PAVLO BISHKO

Солдати радянської армії мали традицію: після закінчення військової служби створювати так званий дембельський фотоальбом. Уродженець Дебальцевого та мешканець Харкова Олександр Магула служив у радянській армії з 1988 до 1990 року, і перетворив свій альбом на візуальний щоденник. Його син Олександр, який працює фотожурналістом і знімає війну в Україні, поділився із Забороною знайденим щоденником батька та архівними фото зі служби, а Магула-старший розповів, як працював над щоденником, чому там російський десантник розчавлював череп афроамериканського солдата НАТО та як повітрянодесантні війська поєднувалися з групою Nazareth.


«Я змолоду активно займався фізкультурою, гирьовим спортом та бодибілдингом. І, як у більшості дітей з робочої сім’ї, моєю мрією було потрапити у десантні війська. Тоді у військкомат Донецька приїхали так звані покупці — офіцери з різних частин Союзу, що вибирали потрібну їм кількість солдатів. Так мене вибрали на службу у Брест. Ця військова частина зараз називається 37-ма окрема десантно-штурмова бригада — це одна з найбільш підготовлених бригад у білоруській армії (і зараз вона стоїть на кордоні з Україною)».

«Січень, 1990 рік. Через етнічний конфлікт між азербайджанцями та вірменами керівництво СРСР оголосило воєнний стан в декількох районах Вірменії та Азербайджану і направило туди 11-тисячний військовий контингент. Військову частину 926616-Ю у Бресті, де я тоді служив, підняли по тривозі. З боєкомплекту нам видали 4 рожки набоїв і 2 гранати. З військового аеродрому у Барановичах на військово-транспортних літаках близько 2 тисяч десантників з моєї частини злетіли у напрямку Баку — на операцію навмисно не взяли військових з Азербайджану чи Вірменії. Командир підрозділу оголосив про проведення операції з підтримання миру та наведення порядку і заборонив повідомляти про це батьків». 

«Саме наша військова частина не брала участь в активних воєнних діях. Були якісь перестрілки, велись хаотичні постріли у нашу сторону, ми стріляли у відповідь. Не більше. Найактивніші бойові дії були за два дні до нашого прибуття. В них брала участь, здається, Псковська десантна дивізія, яку перекинули туди раніше. В моменти загрози масових заворушень нас вивозили у центр міста, де ми відсиджувались у приміщенні будинку культури, чекаючи на команду. Проте масові акції проходили мирно і наш підрозділ повертався на місце дислокації».

«Ходили ми по двоє, з автоматами на плечі, знятими із запобіжника. Мешканці Баку дивились на нас як на окупантів. Одна з небагатьох розваг — разом з товаришами по службі я ходив на рибалку. Сачком, виготовленим із медичного бинта, споглядаючи горизонт Каспійського моря з нафтовидобувними баштами, ми ловили креветки, що мали присмак нафти». 

«Це телефонний записник, який я перетворив на щоденник. Такий блокнот був майже у всіх — навіть у тих, хто таки робив дембельский альбом. Я інколи беру його, перечитую і мені стає якось смішно. Малюнок купола парашута з військовим літаком, що над ним пролітає, та щитом з написом ВДВ я хотів зробити як тату на руці. Проте мені це так і не вдалося — звільнився татуювальник». 

«Тодішня військова пропаганда [часів холодної війни] переконувала нас, зовсім юних, що ми рейнджери, які можуть всіх побити. Як ось десантник на моєму малюнку може розчавити афроамериканця». 

«В молодості я захоплювався рок-музикою і групою Nazareth, і щось схоже було зображене на обкладинці їхнього вінілу. Здається, це [потвора, що тримає в руках абревіатуру ВДВ] звідти». 

Вислів «ВДВ — войска дурного воспитания. Если десантник идет в увольнение, значит, в город пришла беда» можна пояснити традиційною поведінкою радянських десантників після дембелю, як-от п’яне гуляння містом в тільняшках чи купання у фонтанах. Для прикладу, така поведінка військових і досі спостерігається у Росії. 

«На останніх сторінках записника військові, як правило, записували домашні адреси товаришів по службі. З найкращим другом з армії, Юрієм Карасьовим з Волгограда, я весь час підтримував стосунки, ми часто зідзвонювались. Після анексії Криму у 2014 році через різницю поглядів у нас відбувся конфлікт, наша багаторічна дружба товаришів по службі закінчилась. Юрій все життя прослужив в армії РФ і тепер мав би бути на військовій пенсії. Не виключаю, що він зараз десь воює проти України».

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору