Чи погіршився стан свободи слова в Україні під час повномасштабного вторгнення? Колонка головної редакторки Заборони Катерини Сергацкової
6 червня в Україні відзначають День журналіста. Головна редакторка Заборони Катерина Сергацкова у своїй колонці розмірковує, чи погіршився стан свободи слова в Україні після російського вторгнення, чому журналістів позбавляють акредитації і в якому стані зараз перебуває українська преса.
Під час повномасштабного вторгнення журналістика в Україні опинилась, мабуть, в найскладнішій ситуації за весь час незалежності. Сотні різних видань припинили існування, 12 українських журналістів загинули під час роботи, безліч медійників доєдналася до лав ЗСУ і ще безліч поїхала за кордон. У країні діє воєнний стан, впроваджена воєнна цензура, і всі інформаційні ресурси, які належать державі, транслюють переважно офіційні позиції представників влади. Але окрім цього, є іще гірші проблеми, з якими стикаються журналісти. І це не тільки цензура.
Марафон пропаганди
В одному з недавніх ефірів Єдиного марафону новин ведучий спитав речницю Оперативного командування «Південь» Наталю Гуменюк про те, чи почався контрнаступ. Замість відповіді вона показала жест з радянського плаката «Не болтай!» — такий самий, який використали у проморолику, оприлюдненому Міністерством оборони. Заступниця міністра Ганна Маляр опублікувала цей ролик з підписом «Плани люблять тишу».
Так само «пояснювали», що відбувається чи не відбувається на лінії фронту, інші чиновники, ставлячи журналістів — а разом з ними і аудиторії різних країн — в позицію «сам здогадайся». Чомусь на такий жест речниці ОК «Південь» ведучі телемарафону відреагували посмішкою і не питали далі. І таке відбувається постійно.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, президент Володимир Зеленський підписав указ про реалізацію єдиної інформаційної політики в умовах воєнного стану. Згідно з ним, ключові національні телеканали — три олігархічні медіахолдинги «1+1 Media», «Starlight Media» та «Inter Media Group», а також Суспільне телебачення і телеканал ВРУ «Рада», — мають працювати на єдиний телемарафон. Цей указ назвав інформаційну політику «питанням національної безпеки», а марафон — «єдиною інформаційною платформою стратегічної комунікації». Тобто марафон став, за задумом держави, засобом ведення інформаційної війни, а журналісти — її офіцерами.
Проте, якщо на початку війни єдиний марафон дійсно працював в інтересах громадян, коли російська армія намагалася взяти Київ, то за рік багато чого змінилося. Марафон перетворився на парад офіційних звернень та символічні обговорення, що не відповідають на більшість запитань, які ставлять щодня громадяни.
Міжнародним медіа все, своїм — нічого
На недавній великій конференції Міжнародного інституту преси (IPI) у Відні аудиторію — а серед неї були і представники великих міжнародних донорів, і головні редактори й директори великих редакцій, — поміж іншого, цікавили відносини журналістів з владою у країні, яка перебуває у стані війни. Я виступала на одній панелі з головною редакторкою «Української правди» Севгіль Мусаєвою та головною редакторкою і співзасновницею Kyiv Independent Ольгою Руденко. Обидві акцентували, що протягом повномасштабного вторгнення президент Зеленський не дав інтерв’ю жодному українському ЗМІ, попри постійні запити. Було лише кілька невеличких пресконференцій з обмеженим доступом та колективне інтерв’ю на декілька видань.
Це не випадковість. З початком вторгнення більшість топчиновників України віддають перевагу спілкуванню з аудиторіями в Європі, Штатах, Канаді чи інших державах, а не у власній країні. Причина банальна: від успішного спілкування з цими країнами залежить підтримка України зброєю, гуманітарною допомогою, тренуванням військових, грошима на проєкти відбудови, а також допомога біженцям та багато чого ще.
Проте влада не просто віддає перевагу іноземній пресі — вона взагалі не приділяє уваги національній чи тим більше локальній пресі, ніби це щось неважливе. Тим часом у мільйонів українців накопичується все більше питань щодо корупціонерів, колаборантів, мобілізації (та демобілізації) та планів керівництва країни на майбутнє. У населення наростає природне незадоволення.
Коли Зеленський тільки став президентом, він сказав, що не бачить сенсу в тому, щоб говорити зі ЗМІ, проте він буде говорити з народом «прямо», ігноруючи інститут преси як такий. На практиці це означає, що народом можна маніпулювати через власний державний ресурс. Так, на наші податки почали створюватися нові телеканали й медійні проєкти, які займаються не журналістикою, а інформаційною війною, відтворюючи указ про «стратегічні комунікації». Кому вони врешті служать? Як на мене, такий підхід дозволяє державі монополізувати право на інформацію, інструменталізувати й воєнізувати її. Преса як представник суспільної думки втрачає суб’єктність, тоді як суспільно важливі питання замінюються «стратегічними комунікаціями».
Маніпуляція акредитаціями
З початку вторгнення Міністерство оборони видало представникам преси зі всього світу близько 15 тисяч акредитацій. Але після того, як ЗСУ деокупували Херсон, ситуація різко змінилася: між воєнним командуванням та журналістами почався відкритий конфлікт. У кількох журналістів забрали акредитації нібито за те, що вони опинилися у звільненому Херсоні «незаконно» вже на наступний день після того, як у місто зайшла армія. З того часу почалися перемовини між Офісом президента, командуванням ЗСУ, Міноборони і пресою щодо необхідності зміни правил отримання акредитації.
Врешті 27 лютого було внесено зміни до наказу №73 Головнокомандувача Збройних сил України щодо взаємодії зі ЗМІ. Згідно з ним, території, де йдуть бойові дії, розділили на три зони — червону, жовту і зелену. Вони визначають, де журналіст може працювати (зелена), де ні (червона), а де — тільки у супроводі пресофіцера (жовта). При цьому доволі швидко інформація про локалізацію зон зникла з публічного доступу, і щоб дізнатися про те, чи можна працювати в тому чи іншому місті, журналіст має зв’язуватися з пресофіцерами чи військовим командуванням. Фактично нові правила ввели ручне управління у роботу з пресою, що можна вважати новим важелем контролю за роботою журналістів.
18 квітня в Офісі президента відбулася зустріч, на якій були присутні представники Міністерства оборони (заступниця Олексія Рєзнікова Ганна Маляр), представники СБУ, радник президента Михайло Подоляк, директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк та кілька представників іноземних ЗМІ (CNN, Reuters, AP). Вони обговорювали проблеми, які постали після запровадження зонування. За інформацією, яку я отримала з трьох джерел, які були на цій зустрічі, Подоляк визнав, що ОП не може вплинути на зміну рішення, але запропонував розв’язувати труднощі з доступом в ті чи інші локації «в ручному режимі».
Це не розв’язало проблем. З 1 травня ЗСУ припинили дію усіх виданих раніше акредитацій, і тепер кожен мав проходити цей процес заново кожні пів року.
Вже було кілька випадків, коли журналістську акредитацію відмовлялися видавати або забирали, посилаючись на публікації, які вийшли в того чи іншого журналіста. Наприклад, стало відомо, що у всесвітньо відомого фотографа, члена агенції Magnum photos Антуана Дагати забрали акредитацію після того, як New York Times Magazine опублікував його серію портретів військових, які лікуються від психічних травм у профільному госпіталі. А український фотограф Максим Дондюк розповів, що йому погрожували забрати акредитацію, якщо американський журнал The New Yorker, одне з найбільших видань у світі, не прибере матеріал про українських військових, де містилися його фотографії.
Я знаю і про кілька інших випадків, коли Офіс президента або МО намагалися вплинути на світові видання, але про це журналісти не готові говорити публічно, тому що це ставить під загрозу їхню роботу в Україні.
Інтерв’ю в СБУ
Вже кілька тижнів деяких українських журналістів, переважно тих, які працюють у міжнародних ЗМІ, викликають на «інтерв’ю» у будівлю Служби безпеки України. «Інтерв’ю», як його називають співробітники СБУ, аби не казати слово «допит», пов’язані з перевірками, які почали проводити, наскільки мені відомо, в департаменті «Т», що спеціалізується на питаннях національної безпеки і має займатися колаборантами, сепаратистами і терористами. Також цей департамент отримав у спадщину від КДБ функцію «кураторства» над різними напрямами науки, культури та ЗМІ.
Що від журналістів хочуть у Службі безпеки? Формально це пов’язано з акредитаціями для роботи у зоні воєнних дій. Від колег я знаю, що під час «інтерв’ю» їх питали про контакти на окупованих територіях і в Росії, про те, чому і коли вони їздили у ті чи інші місця. Декому наполегливо пропонували пройти детектор брехні. Декому вдалось відмовитись і отримати оновлену акредитацію, декому — ні.
Маніпуляції з акредитаціями, допити журналістів і введення зонування та ручного керування вже призвело до відтоку репортерів закордонних видань з України та до критичного зменшення публікацій про війну в міжнародній пресі. Створення проблем для преси ніколи не допомагало покращенню інформаційного поля.
Свобода — перша жертва війни
Чи погіршилась свобода слова в Україні під час повномасштабного вторгнення? Свобода слова — це базова цінність, якою не можна нехтувати, і я можу говорити про це без перебільшень, оскільки створювала Заборону саме для того, щоб відверто говорити про складні речі й захищати свободи, які першими опиняються під прицілом (особливо під час війн і конфліктів). Свобода слова — це одна з речей з цього розстрільного списку, як би це не кривило тих, хто дбає про те, щоб жодна критична стаття про внутрішні українські проблеми не просочилась у міжнародну пресу. Так, свобода слова перебуває під суттєвою загрозою.
В Україні вже давно йдуть дві війни. Одна проти Росії і російського колоніалізму. Друга — війна за демократію, яка почалася з незалежності і з того часу потерпає від великих викликів. Багато хто саботує цю війну за демократію. Це особливо видно на прикладі відносин між владою і ЗМІ.
Журналістика переживає важкі часи, бо влада намагається звести роботу преси до «меседжів», які мають дійти до тих чи інших політиків, тих чи інших груп суспільства або країн. Саме для цього, наприклад, було створено нове медіа The Gaze, ключова аудиторія якого, за словами Міністерства цифрової трансформації, «має збігатися з переліком держав, які надають Україні найбільшу підтримку під час війни і мають великий інтерес до України. Насамперед це США, Велика Британія, країни ЄС та Канада». Для держави та багатьох політиків журналістика почала зводитися до функції, до того, щоб комусь вгодити, щоб отримати щось в обмін.
Але при таких відносинах преса перестає служити суспільству, і у відповідь суспільство переходить в паралельну реальність, де обговорюються масові повістки, відсутність ротації, корупція і багато важких процесів, які майже не мають представлення у медіа. У спробах контролювати суспільну думку й «інформаційний фронт», щоб виграти війну, держава має шанс програти суспільство.
