Українські кінотеатри накрило «Барбенгеймером»: 20 липня в прокаті одночасно стартували нові стрічки Ґрети Ґервіґ і Крістофера Нолана — «Барбі» та «Оппенгеймер» відповідно. Здавалося б, кардинально різні картини, та їхня спорідненість закладена ще 80 років тому: 16 липня 1945-го лялька Барбі дебютувала на американському іграшковому ярмарку й того ж дня на полігоні в Нью-Мексико вперше випробували атомну бомбу авторства Роберта Дж. Оппенгеймера.
У цьому кінодвобої редакторка Заборони Марія Педоренко віддавала перевагу стрічці «Барбі», а головред Даниил Леховіцер — «Оппенгеймеру». Втім, аби написати рецензії, вони помінялися місцями. Текст про те, як новій роботі Ґрети Ґервіґ вдалося стати милою та заразом гострозубою критикою корпорації, читайте тут. У цьому ж матеріалі розповідаємо, як перехід Нолана від наукової фантастики до байопіку водночас зіграв проти нього та на його користь.
52-річний Крістофер Нолан — беззаперечний феномен сучасного кінематографу, який за два десятиліття режисури не зробив жодного прохідного фільму. Втім, поруч із заявами «Нолан — геній» побутує й інший погляд на режисера: його стрічки холодні та беземоційні, персонажам не вистачає тієї ж багаторівневості, що домінує в самих стрічках, а кожен новий фільм — радше атракціон, де за навалою складних термінів і концептів ховається відсутність глибини.
Така критика небезпідставна і, здається, досягла свого апогею з попереднім сай-фай-бойовиком Нолана «Тенет» (2020), крізь оповідь якого продертися виявилося важче, ніж крізь уже хрестоматійний «Початок» (2010). Напевно, багатьом з глядачів варто було б просто змиритися з тим, що в стрічках режисера форма значно превалює над змістом, однак «Оппенгеймер» виглядає як свідома спроба Нолана пропрацювати те, що аудиторія може вважати помилками.
Фото: IMDb
Уже за самою суттю «Оппенгеймер» вирізнявся серед усього, що режисер робив раніше. Маючи на руках біографію «батька атомної бомби», викладену в книзі «Американський Прометей» історика Мартіна Дж. Шервіна, Нолан зробив класичний байопік, що можна розцінити як бажання режисера нарешті вийти за межі суто технічних номінацій «Оскара». «Оппенгеймер» гарно стане поряд з «Теорією всього» про фізика Стівена Гокінга й «Грою в імітацію» про математика Алана Тюрінґа. Та якщо дві останні стрічки були прямолінійно меланхолійними, зважаючи на життя кожного з протагоністів (Гокінг хворів на аміотрофічний склероз і не міг говорити та рухатися без допоміжної техніки; Тюрінґ був геєм і страждав через неможливість жити відкрито), в «Оппенгеймері» Нолан викладає трагедію свого героя в притаманній собі манері — і це плюс та мінус одночасно.
Протягом трьох годин Роберт Дж. Оппенгеймер поперемінно переходить з одного таймлайну в інший. Ось він юний студент, що хоче отруїти викладача, бо їхня суперечка зайшла в глухий кут, ось він уже сам дослужився до позиції викладача, який в очах учнів перетворюється з ізгоя на візіонера, ось він очолює проєкт «Мангеттен», а ось — прибитий розкаянням творець жахливої зброї, готовий у муках спокутувати гріхи. Це може виглядати як спойлер, однак Нолан робить в «Оппенгеймері» те, що робив у «Мементо», «Дюнкерку» чи «Тенеті», — грається з нелінійністю оповіді, щоби в цьому конкретному випадку підкреслити: причини й наслідки завжди йдуть пліч-о-пліч.
Однак з перших секунд стрічки режисер одразу показує, яку сторону в цій історії займає він сам: на екрані зʼявляється всього кілька речень, які нагадують — Прометей приніс людям світло, за що мучився потім усе життя. Натомість Оппенгеймер, засліплений науковим проривом, вірив: атомна бомба може зупинити війну. Що сталося далі — всім відомо.
Фото: IMDb
Утім, Нолан не робить з фільму класичну грецьку трагедію: жодного фатуму чи катарсису — суто кабінетний трилер, де саспенс вибудовується численними розмовами. Їхня щільність тут настільки висока, що вловити суть політичних протистоянь, ідеологічних конфліктів чи навіть докорів сумління складніше, ніж зрозуміти концепт інверсії часу в «Тенеті». І якщо в кадрі герої курять одну за одною, то глядачу вдається влаштувати ментальний перекур лише в останній третині фільму, коли Оппенгеймер разом з аудиторію починає захлинатися наслідками свого вчинку. Здається, це найемоційніший епізод у стрічках Нолана ще з часів «Інтерстеллара», де подорожі космосом межували з намаганнями зрозуміти, що таке любов.
Зрештою, форма в «Оппенгеймері» так само домінує над змістом. Нолан не використовував спецефектів, щоби показати вибух бомби, — і це абсолютно новий рівень кіномайстерності. Однак за ядерним грибом тут ховається вельми очевидна теза: як ланцюгова реакція від вибуху могла спричинити знищення всесвіту, так і поширення зброї масового ураження, навіть в умовах стримання, поставило людство під постійну загрозу смерті. Висновок про те, що бомба Оппенгеймера не зупинила війну, а тільки розпочала її — хоч і очевидний, але важливий. Однак, на жаль, ті, кому конче треба його почути (ми всі розуміємо, про кого йдеться), навряд чи колись побачать цей фільм.
