'

Замість грецької трагедії — кабінетний трилер. Крістофер Нолан переповідає міф про Прометея в декораціях Другої світової. Рецензія на «Оппенгеймер»

Maria Pedorenko

Українські кінотеатри накрило «Барбенгеймером»: 20 липня в прокаті одночасно стартували нові стрічки Ґрети Ґервіґ і Крістофера Нолана — «Барбі» та «Оппенгеймер» відповідно. Здавалося б, кардинально різні картини, та їхня спорідненість закладена ще 80 років тому: 16 липня 1945-го лялька Барбі дебютувала на американському іграшковому ярмарку й того ж дня на полігоні в Нью-Мексико вперше випробували атомну бомбу авторства Роберта Дж. Оппенгеймера.

У цьому кінодвобої редакторка Заборони Марія Педоренко віддавала перевагу стрічці «Барбі», а головред Даниил Леховіцер — «Оппенгеймеру». Втім, аби написати рецензії, вони помінялися місцями. Текст про те, як новій роботі Ґрети Ґервіґ вдалося стати милою та заразом гострозубою критикою корпорації, читайте тут. У цьому ж матеріалі розповідаємо, як перехід Нолана від наукової фантастики до байопіку водночас зіграв проти нього та на його користь.


52-річний Крістофер Нолан — беззаперечний феномен сучасного кінематографу, який за два десятиліття режисури не зробив жодного прохідного фільму. Втім, поруч із заявами «Нолан — геній» побутує й інший погляд на режисера: його стрічки холодні та беземоційні, персонажам не вистачає тієї ж багаторівневості, що домінує в самих стрічках, а кожен новий фільм — радше атракціон, де за навалою складних термінів і концептів ховається відсутність глибини.

Така критика небезпідставна і, здається, досягла свого апогею з попереднім сай-фай-бойовиком Нолана «Тенет» (2020), крізь оповідь якого продертися виявилося важче, ніж крізь уже хрестоматійний «Початок» (2010). Напевно, багатьом з глядачів варто було б просто змиритися з тим, що в стрічках режисера форма значно превалює над змістом, однак «Оппенгеймер» виглядає як свідома спроба Нолана пропрацювати те, що аудиторія може вважати помилками.

Уже за самою суттю «Оппенгеймер» вирізнявся серед усього, що режисер робив раніше. Маючи на руках біографію «батька атомної бомби», викладену в книзі «Американський Прометей» історика Мартіна Дж. Шервіна, Нолан зробив класичний байопік, що можна розцінити як бажання режисера нарешті вийти за межі суто технічних номінацій «Оскара». «Оппенгеймер» гарно стане поряд з «Теорією всього» про фізика Стівена Гокінга й «Грою в імітацію» про математика Алана Тюрінґа. Та якщо дві останні стрічки були прямолінійно меланхолійними, зважаючи на життя кожного з протагоністів (Гокінг хворів на аміотрофічний склероз і не міг говорити та рухатися без допоміжної техніки; Тюрінґ був геєм і страждав через неможливість жити відкрито), в «Оппенгеймері» Нолан викладає трагедію свого героя в притаманній собі манері — і це плюс та мінус одночасно.

Протягом трьох годин Роберт Дж. Оппенгеймер поперемінно переходить з одного таймлайну в інший. Ось він юний студент, що хоче отруїти викладача, бо їхня суперечка зайшла в глухий кут, ось він уже сам дослужився до позиції викладача, який в очах учнів перетворюється з ізгоя на візіонера, ось він очолює проєкт «Мангеттен», а ось — прибитий розкаянням творець жахливої зброї, готовий у муках спокутувати гріхи. Це може виглядати як спойлер, однак Нолан робить в «Оппенгеймері» те, що робив у «Мементо», «Дюнкерку» чи «Тенеті», — грається з нелінійністю оповіді, щоби в цьому конкретному випадку підкреслити: причини й наслідки завжди йдуть пліч-о-пліч.

Однак з перших секунд стрічки режисер одразу показує, яку сторону в цій історії займає він сам: на екрані зʼявляється всього кілька речень, які нагадують — Прометей приніс людям світло, за що мучився потім усе життя. Натомість Оппенгеймер, засліплений науковим проривом, вірив: атомна бомба може зупинити війну. Що сталося далі — всім відомо.

Утім, Нолан не робить з фільму класичну грецьку трагедію: жодного фатуму чи катарсису — суто кабінетний трилер, де саспенс вибудовується численними розмовами. Їхня щільність тут настільки висока, що вловити суть політичних протистоянь, ідеологічних конфліктів чи навіть докорів сумління складніше, ніж зрозуміти концепт інверсії часу в «Тенеті». І якщо в кадрі герої курять одну за одною, то глядачу вдається влаштувати ментальний перекур лише в останній третині фільму, коли Оппенгеймер разом з аудиторію починає захлинатися наслідками свого вчинку. Здається, це найемоційніший епізод у стрічках Нолана ще з часів «Інтерстеллара», де подорожі космосом межували з намаганнями зрозуміти, що таке любов.

Зрештою, форма в «Оппенгеймері» так само домінує над змістом. Нолан не використовував спецефектів, щоби показати вибух бомби, — і це абсолютно новий рівень кіномайстерності. Однак за ядерним грибом тут ховається вельми очевидна теза: як ланцюгова реакція від вибуху могла спричинити знищення всесвіту, так і поширення зброї масового ураження, навіть в умовах стримання, поставило людство під постійну загрозу смерті. Висновок про те, що бомба Оппенгеймера не зупинила війну, а тільки розпочала її — хоч і очевидний, але важливий. Однак, на жаль, ті, кому конче треба його почути (ми всі розуміємо, про кого йдеться), навряд чи колись побачать цей фільм.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій