«Не думала, що зніматиму збройний конфлікт, допоки війна не почалася на кордоні моєї країни». Заборона поговорила з польськими фотожурналістами, які вже другий рік майже невідлучно працюють в Україні
Повномасштабну війну в Україні висвітлюють журналісти з усіх куточків світу — чимало з них приїхали з Польщі й уже півтора року живуть та працюють на дві країни. Для когось ця війна не перший досвід роботи в умовах збройного конфлікту, проте перший, коли загроза наблизилася впритул до їхньої батьківщини. Заборона поговорила з шістьма польськими фотографами, які фіксують злочини росіян в Україні з перших днів війни: чим цей досвід відрізняється від усього, що вони робили раніше, що залишається за кадром і як напад Росії трактують в іноземних медіа.
Єнджей Новицький (Jęndrzej Nowicki)
Фотограф-документаліст, що фокусує свою роботу над подіями у Східній Європі. Він також працював на Близькому Сході та в Африці. У своїй фотографічній практиці Новицький захоплюється прагненням людства до свободи — як на індивідуальному рівні, так і в рамках цілих суспільств чи націй. Нагороджений преміями Luis Valtuena і World Report Award.
В Україні Новицький висвітлює події для Die Zeit, The Washington Post, The Wall Street Journal, The Atlantic, Newsweek, Le Monde.
Моє життя зараз розділене між Києвом і Варшавою, причому за останні півтора року я провів більше часу в Україні, ніж у Польщі. Я потрапив в Україну, оскільки у своїй роботі концентрувався на регіоні Східної Європи. Раніше я висвітлював події білоруської революції, пізніше — кризу біженців на польсько-білоруському кордоні.
Повномасштабне вторгнення стало для мене наступним розділом трагічної історії регіону, в якому я народився і виріс. Лише з часом, коли я краще познайомився з Україною та українцями, зацікавленість переродилась у захоплення і бажання глибше пізнати країну та її культуру.
У моїй памʼяті досі багато зображень війни. Одне з найперших — евакуація через підірваний міст в Ірпені. Пам’ятаю холод цих днів, пам’ятаю натовпи, людей різного віку, що шукали прихистку по іншу сторону київської переправи. Відголосся битви за Київ, які неслися через повітря, і жах на обличчях багатьох людей. Пам’ятаю також питання, що постійно висіло в повітрі: скільки ще днів битви витримає столиця України? Сьогодні ми вже знаємо, що столиця встояла.
Війна в Україні — це величезна кількість страждань. І хоч у своїй роботі я протягом багатьох років стикаюся з болем і травмою людей, звикнути до них все одно не можу. Але я намагаюся передавати у своїх фото хоч трохи надії, що виникає з захоплення тим, як люди можуть помічати світло навіть у найбільшій темряві. Я маю надію, що це світло також помітне на моїх фотографіях.
Люди під обстрілами тікають через підірваний міст. Ірпінь, березень 2022 року. Фото: Єнджей Новицький Тіло вбитої жінки посеред парку. Ірпінь, березень 2022 року. Фото: Єнджей Новицький Хлопець позує для фотографії в деокупованому селі. Харківська область, травень 2022 року. Фото: Єнджей Новицький Нічні контури дерев на тлі землі, вкритої снігом і уламками скла. Харків, березень 2022 року. Фото: Єнджей Новицький
Мацей Станік (Maciej Stanik)
Польський фотожурналіст Мацей Станік із 2009 року працює в польських медіа та спеціалізується на суспільному репортажі. З 2019 року він висвітлює події в конфліктних зонах: Афганістані, Сирії, Замбії, Венесуелі та Нагірному Карабасі. Фіналіст і переможець конкурсів «Польський фотожурналіст року 2020», Grand Press Photo 2020, Viva! Photo awards 2020.
В Україні між іншим документував евакуацію цивільних із Сєвєродонецька у 2022 році для польського телебачення TVN.
Я знав, що хочу документувати російські злочини, тому це важливий елемент у процесі встановлення справедливості та компенсації потерпілим. Не хочу звучати зарозуміло, та, якщо моя робота допомагає в цьому, я трактую це як свій обов’язок фотожурналіста.
Уперше я приїхав в Україну на зламі січня й лютого 2022 року: Бахмут, Маріуполь, Авдіївка — разом із командою медіа Wirtualna Polska ми вивчали настрої людей, що жили в нині знищених містах. Водночас мені було важливо потрапити якнайближче до лінії фронту: я хотів побачити військових, що захищали східний кордон України, і зрозуміти, як вони дають собі раду перед обличчям загрози вторгнення.
На жаль, тоді, як і багато фотографів та журналістів, я мав проблеми з акредитацією (про складнощі з доступом до знімання Забороні вже розповідав фотограф Максим Дондюк), тож після двох тижнів був змушений повернутися додому. Прескарту зрештою видали 23 лютого 2022 року, і в день, коли почалося вторгнення, я прибув до Львова, а далі — до столиці.
Протягом року моє життя було розірване між зйомками в Польщі й роботою в Україні. Спочатку Ірпінь, Буча, Гостомель, згодом — Лисичанськ, Сєвєродонецьк і Бахмут. Перші місяці були найінтенсивніші, тепер я кожні кілька місяців повертаюся в Україну та в основному працюю на сході.
Я відчуваю потребу документувати зміни у світі, а особливо такі моменти, як війна, — коли проста людина особливо беззахисна. Вірю, що завдяки фотодоказам люди мають шанс себе захистити, висловитися, бути почутими. На тлі великої політики мене завжди цікавили насамперед цивільні — їм я присвячую найбільше професійної уваги. [Постраждалі від війни] — це не незлічена маса, це мільйони окремих життів, де кожен по-своєму досвідчує жорстокість. Їхній масштаб страждання, безповоротно втрачені людські життя, знищені міста й села — найважче для мене в цій війні.
В моїй памʼяті досі лишається ракетний удар по вокзалу в Краматорську. Я тоді мав вихідний, відпочивав у готелі — позаду була інтенсивна робота про жителів Сєвєродонецька, які або тікали, або лишалися там під обстрілами.
Коли зʼявилася перша інформація про обстріл, я виїхав одразу. На вокзалі вздовж будівлі лежали тіла, в основному жінки — військові складали їх у пластикові мішки. На площі перед вокзалом я бачив слідчих, які працювали біля уламків російської ракети. На її корпусі виднівся напис: «За (наших) детей». Ці слова були настільки жорстокі, що здавалися радше нереальним.
Згодом я зайшов за будинки біля вокзалу. Бачив тіла цивільних під білим брезентом. З-під нього виднівся помаранчевий жилет працівника залізниці. Пізніше я побачив тіло дівчинки років п’яти-шести. Вона наче спала. Це зображення, певно, залишиться зі мною до кінця життя. Життя, що тільки почалося, було перерване в такий звірський беззмістовний спосіб.
Український солдат допомагає евакуювати цивільного через зруйнований міст. Ірпінь, 2022 рік. Фото: Мацей Станік Тіло 15-річної Катерини після ексгумації. Російські військові розстріляли її просто в автівці, коли дівчина тікала з Гостомеля до Бородянки. Бородянка, квітень 2022 року. Фото: Мацей Станік Розстріляний напис «ЛЮДИ» перед входом у під’їзд будинку. Гостомель, квітень 2022 року. Фото: Мацей Станік Євген стоїть перед своїм охопленим вогнем будинком, у який влучив артилерійський снаряд. Ірпінь, березень 2022 року. Фото: Мацей Станік
Кася Стрек (Kasia Strek)
Польська фотожурналістка, членкиня фотоагентства Panos Pictures. Запрошена лекторка в Академії мистецтв у Лодзі (Польща), Мічиганському державному університеті (США), Школі фотографії Speos та Національній вищій школі Луї Люм’єра у Парижі (Франція). Учасниця численних конференцій про довготривалу документацію та журналістську етику.
За роботу в Україні для американського видання The Washington Post Кася Стрек отримала нагороду IWMF Courage in Journalism Award. В Україні вона працює для видань The Washington Post, Le Monde, The Guardian.
Я ніколи не думала, що висвітлюватиму збройний конфлікт, допоки війна не почалася просто на кордоні моєї країни. З перших днів повномасштабного вторгнення мені траплялися люди, які зазнали неймовірних звірств так близько від місця, звідки я родом. Тоді я зрозуміла, що спільне, інколи бурхливе минуле наших країн, моє розуміння геополітичного контексту регіону та знання мови допоможуть розповісти історії цієї війни.
Я відчуваю величезну вдячність за те, що живу у вільній країні, але водночас і величезну несправедливість, адже мир виявився настільки крихким. Війна показала, як мало може для когось означати людське життя. Масштаби людських страждань жахливі: я не знаю нікого в Україні, хто б не втратив кохану людину, дім або не був змушений повністю змінити своє життя. Світ вирішив, що принаймні в Європі він більше не побачить таких злочинів, які ми пам’ятаємо з попередніх воєн. Однак атаки Росії доводять, що нічого не змінилося.
У Польщі досі щодня говорять про війну в Україні, проте в інших країнах, де я працювала впродовж останніх півтора року, ця війна видається дуже далекою і щоразу менше й менше людей про неї згадують. Тож я намагаюся розповідати історії з України для якомога більшої кількості медіа.
У моїй памʼяті досі лишаються два зображення війни. Перше — з початку березня 2022 року. В той час я була у Львові, де тисячі біженців з інших частин країни шукали притулку або їхали за кордон. Життя в місті було майже звичним, за винятком, наприклад, залізничного вокзалу. Одного вечора в комендантську годину я побачила сім’ю, яка бігла вулицями. Бабуся з донькою та онукою, яка міцно притискала до грудей ляльку. Три покоління жінок, що тікали від війни.
Друге — це зображення чоловіка, який допомагав прибирати інтер’єр Одеського кафедрального собору після ракетного обстрілу. Вівтар був зруйнований, але чоловік зупинився на мить, поставив перед ним одну маленьку свічку та запалив її. Він помолився й повернувся до роботи. Цей образ маленького вогника посеред руйнації став для мене символом надії та волі до боротьби, незважаючи на все те, що я бачу щодня, працюючи в Україні.
Єва Соколенко грає на піаніно у Святвечір. Київ, січень 2023 року. Фото: Кася Стрек / Panos Pictures Свічка, запалена волонтером, у зруйнованому Спасо-Преображенському кафедральному соборі. Одеса, липень 2023 року. Фото: Кася Стрек / Panos Pictures
Львів, березень 2022 року. Фото: Кася Стрек / Panos Pictures Український військовий Денис Кривенко в реабілітаційному центрі. Львів, липень 2023 року. Фото: Кася Стрек / Panos Pictures
Марек Березовський (Marek M. Berezowski)
Фотограф-документаліст і антрополог культури. Документує війну в Україні майже від самого її початку.
2015 року багато працював у Маріуполі та на Донбасі, зокрема на окупованих територіях. Відтоді працює над історією Donbass. Aftermath, що досліджує питання довготривалого впливу війни та пропаганди на повсякденне життя цивільного населення в зоні бойових дій.
Роль фотожурналіста полягає в тому, щоби бути не лише свідком і посередником між реальністю та глядачами, а й тим, хто допоможе краще зрозуміти складну реальність, нагадати про права людини та справедливість. Через ці погляди не уявляю себе за межами України та процесу документації війни проти російського окупанта.
Вперше я побував в Україні 2005 року, а за 10 років почав документувати війну на Донбасі. В перший день повномасштабного вторгнення я прибув до Києва. У столиці та її околицях я провів понад місяць: знімав не лише воєнний Київ і трагічні наслідки російських обстрілів міста, але також російські воєнні злочини в Ірпені.
Через два місяці я повернувся в те саме місце, аби зафіксувати повернення до життя та відбудову. Жертви російських воєнних злочинів в Ірпені досі в моїй памʼяті. Цивільних людей просто розстрілювали, в цьому не було випадковості. Я говорив зі вдовами місцевих — це найскладніший досвід. Смерть, завжди страшна і жорстока, не лише забирає конкретне життя, а й стає трагедією для близьких.
Інша важлива для мене проблема — страждання тварин. Як і діти, вони — зовсім невинні істоти, які не розуміють, що відбувається навколо, але мучаться не менше за людей. В міру своїх можливостей я намагаюся їм допомагати.
Стовп диму над Києвом після ракетного обстрілу, березень 2022 року. Фото: Марек Березовський Цивільні сплять у сховищі. Київ, 25 лютого 2022 року. Фото: Марек Березовський Українські військові та наляканий собака під час бойових дій. Ірпінь, березень 2022 року. Фото: Марек Березовський Чоловік стриже газон на тлі зруйнованих будинків. Ірпінь, червень 2022 року. Фото: Марек Березовський
Марцін Крук (Marcin Kruk)
Польський документальний фотограф, член Archive of Public Protest — об’єднання фотографів, що документують соціальний активізм у Польщі. Фотографічна практика Крука обертається навколо довгострокових документальних проєктів.
В Україні працює над фотосерією під назвою No Tears Left to Cry («Сліз не залишилося») — це історія про те, що довелося пережити цивільним, а також підйом країни з руїн війни.
Сьогодні, коли в Польщі, як і у Європі, знижується підтримка України, а російська пропаганда робить усе, щоби антагонізувати наші народи, потрібно постійно говорити про війну, щоб утримати зацікавленість темою, яка має перейти на безперервну підтримку України. Тож, будучи гуманістом і документалістом, я вважаю одним зі своїх обовʼязків бути суспільно корисним.
З перших днів повномасштабного вторгнення я зосередив свою роботу на цивільних і різних аспектах війни, що позначаються на їхньому житті: міграція, геноцид, подолання травми, зміни в суспільстві й культурі.
Та водночас для мене це й особиста історія: у 1940-х моїх прадідів і дідів примусово виселили з околиць Тернополя до Польщі. Оскільки я народився за 10 кілометрів від кордону з Україною, українці завжди були присутні в моєму житті.
Маю надію, що колись мої фото стануть доказом воєнних злочинів, скоєних російською армією. Я знімав ексгумацію масового поховання в Ізюмі 11 жовтня 2022 року — памʼятаю, наче це було сьогодні. Зимно, мрячить дощ, тріпотить поліцейська стрічка, і постійне відчуття, що тут відбувся страшний злочин. Я познімав з пів години, повернувся до авто й у сльозах просто почав бити по керму.
Та найважче мені вертатися з України в Польщу. Щоразу, перетинаючи кордон, відчуваю безсилля. Я повертаюся до безпечного місця в той час, коли мої друзі та звичайні люди залишаються жити в постійній загрозі. Навіть у Польщі в мене ввімкнений застосунок повітряної тривоги, і коли бачу повідомлення про неї, постійно відчуваю страх. Тільки цей страх стосується не мене: я боюся, що за мить загине хтось із моїх знайомих. Також це страх і за звичайних людей. І, коли читаю про нові ракетні удари, відчуваю шалену злість та безсилля.
Борис — бойовий медик і відкритий гей, який служить в одному підрозділі разом з іншими представниками української ЛГБТК+ спільноти. Київ, жовтень 2022 року. Фото: Марцін Крук Уламок ракети в лісі Ізюма, жовтень 2022 року. Фото: Марцін Крук Чоловік демонструє, в якій позі в нього двічі стріляли російські військові в підвалі на вулиці Яблонській у Бучі, де його утримували в заручниках разом з місцевими жителями. Буча, липень 2022 року. Фото: Марцін Крук Вигляд з балкона на сцену театру, що використовують як тимчасовий прихисток для біженців. Львів, березень 2022 року. Фото: Марцін Крук
Войцех Гжедзіньський
(Wojciech Grzedzinski)
Протягом багатьох років Гжедзіньський висвітлював збройні конфлікти та їхні наслідки в Лівані, Іраку, Афганістані, Південному Судані та Грузії. В центрі його роботи — документація людського стану та відвертих емоцій.
У 2011–2015 роках був офіційним фотографом президента Польщі. Роботи фотожурналіста відзначені на таких конкурсах як World Press Photo, Visa D’Or, NPPA, Sony World Photography Awards, Grand Press Photo. В Україні Войцех працював для видання The Washington Post, а віднедавна — для інформаційної агенції Anadoulu Images.
Вперше я почав розповідати про війну в Україні у 2016 році. А з грудня 2022 року живу в Дніпрі, проте більшість часу працюю поблизу або на самій ліній фронту. Іноді в мене є враження, що пресофіцери сприймають мене як перешкоду, багато колег відмовляються від спроб отримати доступ до роботи з військовими або пробують обходити правила. Мені болить, що люди не розуміють, чим є журналістика і фотографія, і наскільки важливо інформувати про те, що відбувається.
Наслідок цього — зниження зацікавлення війною на Заході. А менше зацікавлення — це менше допомоги в багатьох площинах, від гуманітарної до військової.
Для мене ця війна має особистий характер. Якби українці так завзято не боролися, за кілька років росіяни напали б на Польщу та країни Балтії. Саме тому важливо показувати й розповідати історії, які щоденно торкаються як цивільних, так і військових.
Ця війна назавжди змінить Україну. Мільйони людей були змушені втікати з домівок, а тисячі втратили життя. Нема сім’ї, якої не торкнулася б російська агресія. Я памʼятаю запахи цієї війни, відчай і невпевненість батька, який, маючи на собі кров сина, чекає на звістку з операційної, розповіді людей, що пережили окупацію, історії зґвалтованих і закатованих.
Переказуючи їхні історії, мені важливо, щоби люди, які ведуть спокійне життя, трохи більше зрозуміли, чому не можна бути байдужими.
Ірина Манюкіна грає на роялі у своєму нещодавно зруйнованому будинку. Біла Церква, березень 2022 року. Фото: Войцех Гжедзіньський Зерно палає після обстрілу в селищі Засілля на Миколаївщині, липень 2022 року. Фото: Войцех Гжедзіньський Дівчина під уламками ресторану «Ріа», Краматорськ, червень 2023 року. Фото: Войцех Гжедзіньський Український військовий Сергій з 24-го батальйону «Айдар» у вантажівці на шляху з вогневої позиції. Донецька область, березень 2023 року. Фото: Войцех Гжедзіньський
