Як звільнятимуть Крим? Що буде з колаборантами? Чи запрацює на півострові мовний закон? Заборона склала FAQ щодо деокупації Криму

Заборона продовжує серію матеріалів у межах спецпроєкту, присвяченому окупації Криму та (де)колоніальній політиці стосовно півострова. В першому тексті ми розвінчували російські міфи щодо Криму, в другому — розбиралися, чому окупований півострів став колонією РФ. У процесі підготовки цього матеріалу ми дізналися в наших читачів (зокрема кримчан), які запитання, повʼязані з деокупацією Криму, турбують їх найбільше, — і поставили їх Тамілі Ташевій, постійній представниці президента України в Криму.

Що передбачає процес деокупації півострова?

До 2022 року ми говорили, що звільнятимемо Крим політико-дипломатичним шляхом — ці тези були згадані в Стратегії деокупації та реінтеграції [тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим і міста Севастополя]. Очевидно, що після 2022-го контекст змінився. З Російською Федерацією і тоді було складно говорити, а тепер, коли ми побачили знищену цивільну інфраструктуру, тисячі загиблих цивільних, незаконну депортацію українських дітей, втрати військових, стало зрозуміло, що політико-дипломатичний шлях неможливий в умовах цієї війни.

Нині ми здебільшого спираємося на українських військових. Президент неодноразово казав, що ми б дуже хотіли звільнити Крим невійськовим шляхом — це б мінімізувало жертви. Але фактично це неможливо. Тому, скоріш за все, буде гібридний формат: політичні зусилля на рівні ООН та «Кримської платформи» і, звісно, зусилля українських військових.

Однак це дуже комплексне питання взагалі всього півдня [України], відрізання російських військ від сухопутних коридорів, які вони собі пробивали, і поступовий захід на територію півострова. Українські військові показують усьому світу небувалу сміливість, але для нас важливо воювати технологічно. Наразі в нас недостатньо зброї, щоби вести активну операцію зі звільнення території півострова. Саме тому [йдеться про] гібридний формат. Та перемовини [з РФ] можуть початися лише після того, як росіяни будуть виведені з нашої території.

Люди [в Криму] мають усвідомлювати, що це війна. І активна фаза [повномасштабної війни] на території півострова неминуча. Відповідно, треба психологічно та фізично готувати себе до будь-яких подій. Зрозуміло, що Україна та ЗСУ ніколи не вестимуть вогонь по цивільних об’єктах. Крим втягнутий у війну максимально, — це велика військова база, тож цивільне населення має готуватися.

Які процеси охоплює реінтеграція Криму?

Це дуже конкретні кроки — від реінтеграції місцевого населення та інформаційного мовлення на території Криму до відновлення органів державної влади. В останньому випадку буде так само, як на всій території України: військові адміністрації з поступовим переходом до військово-цивільних адміністрацій і цивільного життя після виборів тощо.

Набагато простіше організувати інфраструктуру державних органів, [органів] освіти, медицини, відновити українські медіа тощо, та набагато складніше — працювати з умами й поглядами людей. Це — ключове питання процесу реінтеграції, що, скоріш за все, триватиме довше, ніж період окупації. Понад дев’ять років люди живуть в умовах, які диктує агресор: тотальна пропаганда, тотальний контроль, всюдисущі силові структури. Це покоління, які вже повиростали, це українські діти, які фактично не знають Української держави. Тобто шкоду від окупації ми будемо долати ще дуже-дуже багато років. 

Звісно, ми працюватимемо над тим, щоб унеможливити російські впливи на території півострова. Проте люди, які підтримували окупантів, не зникнуть самі собою, і я говорю саме про українських громадян. Бо для громадян Росії дорога одна — на вихід з Криму.

Так, Росія й далі пробуватиме когось заслати, інфільтрувати — це вже робота для правоохоронних органів. Але ці спроби не зникнуть одномоментно, тож доведеться багато працювати.

Яким може бути сценарій деокупації?

Я не можу говорити, чим займатимуться сили безпеки й оборони, — очевидно, що перші стабілізаційні заходи забезпечуватимуть саме вони. Згадайте звільнення Харківщини, Херсона чи будь-яких інших населених пунктів: спочатку заходять військові та правоохоронні органи. Ми не знаємо, яким чином відбуватиметься деокупація півострова. Одна історія, якщо росіяни швидко залишатимуть Крим, інша — якщо вони будуть виходити, знищуючи абсолютно все.

Крім того, це питання комунікацій, інфраструктури, без забезпечення яких ми не зможемо ефективно почати роботу. Потім уже створення органів у системі військових адміністрацій — чи то відділ культури, чи соцзахисту населення.

Ми думаємо, що робити з кадрами [держслужбовців], власне, вже працюємо над цим. Для Криму будуть потрібні щонайменше 50 тисяч осіб — де їх брати?

Коли ми зайдемо в Крим, частина [старих кадрів] утече; частина — залишиться і, скоріш за все, буде притягнута до відповідальності (якщо вони ухвалювали якісь незаконні рішення); ще частина, можливо, продовжить роботу на низових ланках для того, щоб забезпечити функціонал [державних органів].

Відповідно, треба думати, як можна повністю побудувати систему з нуля. Можливо, це вахтовий метод, і на якийсь час до Криму їхатимуть учителі та управлінська вертикаль. Ми створили «Реєстр відновлення», де збираємо кадри — таку собі команду Криму, яка поїде на деокуповану територію. Працюємо разом з Національним агентством України з питань державної служби, Міністерством з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій, низкою інших державних органів, щоби підготувати цих кадрів.

Не може людина, умовно, зі Львова без жодного розуміння, чим є Кримський півострів, їхати на деокуповану територію. Бо місцеве населення її зовсім не сприйматиме. Однозначно мають бути базові знання: щодо управління територіями, щодо законодавства з перехідного правосуддя, щодо корінних народів Криму. Тому ми вже організовуємо такі академічні програми. 

Що чекає на працівників структур, роботу яких фінансували з бюджету Росії?

Перше і головне: наразі на законодавчому рівні жодних рішень немає. Але були деякі зміни до законодавства щодо колабораційної діяльності, ухвалені 2022 року, — і певну превентивну функцію вони виконали, насамперед для територій, окупованих з 2022 року. Превенція полягала в тому, що законодавча рамка щодо переслідування була дуже широка — фактично будь-яка комунікація з окупаційними адміністраціями сьогодні карається.

Втім, ми розуміємо специфіку територій, окупованих 2014 року. Україна як держава не змогла захистити людей у Криму, Донецькій і Луганській областях. Ми не забезпечили всіма потрібними стандартами тих, що ставали внутрішньо переміщеними особами. Відповідно, більша частина людей залишилася на території півострова — обставини в усіх були різні.

Тому потрібно узгодити наше законодавство з реаліями тривалої окупації. Хто понесе відповідальність? Насамперед треба звузити рамку відповідальності й притягти тих, хто дійсно винен. Українське суспільство має величезний запит на справедливість — його треба обовʼязково задовольнити.

З іншого боку, не потрібно влаштовувати «полювання на відьом». Ми маємо однозначно притягнути до відповідальності топчиновників, тих, хто ухвалював управлінські рішення, тих, хто зрадив присягу (суддів, прокурорів, слідчих, військових), пропагандистів, управлінську вертикаль у медицині та освіті.

Якщо говорити про останніх, освітяни впроваджували стандарти країни-агресора, вони мілітаризували свідомість людей. Це не означає, що ми будемо притягати до відповідальності абсолютно всіх вчителів — тут варто застосовувати індивідуальний підхід: вчиняла людина якісь злочинні дії чи ні.

Чи залишиться Крим автономією і після деокупації?

Жодних змін до Конституції під час воєнного стану Україна вносити не може. І взагалі, будь-які конституційні зміни потребують ґрунтовної дискусії, передусім парламентської. Під час воєнного стану це неможливо, тому жодних фіналізованих рішень щодо статусу Криму немає.

Модальності є різні: звичайна область, позбавлення спецстатусу міста Севастополя, статус-кво, як це є зараз, або право кримських татар на самовизначення в межах Української держави — це все [пропозиції] до обговорення. Та я сподіваюся, що після закінчення воєнного стану народні депутати в широкій дискусії з українським суспільством зможуть це вирішити.

Що передбачає процес самовизначення кримських татар?

Я не є представницею Меджлісу, але в моєму розумінні це особливі права й особливий захист для кримських татар. Пам’ятаю, коли я ще жила в Криму, на території Бахчисараю місцева українська влада вирішила побудувати ринок на святих місцях кримських татар — були величезні заворушення. Тобто право на самовизначення передбачає право вето незаконних рішень. Хочете зробити щось, що стосується кримської землі та кримських татар, — проконсультуйтеся з ними, дістаньте їхню згоду. Це може стосуватися і виборних посад, але, знову ж таки, потрібні зміни до Конституції. 

Який статус матимуть документи, видані за часів окупації?

Вони однозначно потребуватимуть верифікації. Ми не визнаємо жодних рішень окупаційних адміністрацій і жодних документів, які там видані. Але зрозуміло, що життя в Криму продовжувалось, і це все супроводжував цілий масив різноманітних документів: освітніх, медичних, про смерть чи майно тощо. Звісно, у першу пору кримчани будуть послуговуватися старими документами, однак має бути обмеження в часі — наприклад, рік-півтора, за які вони швидко зможуть верифікувати документи.

Складніша історія із судовими рішеннями. Їх варто поділити на групи. Не можуть бути верифіковані документи про націоналізацію майна — вони одразу недійсні, власність має повернутися Українській державі. Або рішення щодо незаконного всиновлення дітей, яких Росія незаконно привласнила. Або рішення щодо ув’язнення за політичними справами — вони одразу скасовуються, людину звільняють.

Друга група документів — умовно, спірні. Хтось продав комусь майно, українське законодавство цю угоду не бачило. Або випадки з експропріацією майна. Що з цим робити? На нашу думку, потрібні репараційні заходи, що мають покладатися однозначно на країну-агресора. Ми не можемо приймати будь-який документ, але обов’язково буде перехідний період, коли можна буде доводити якісь речі. 

Що буде з новобудовами, які звели за роки окупації?

Знову ж таки — немає фіналізованих рішень. Однак, скоріш за все, буде створено спеціальну комісію, що розглядатиме кожен об’єкт.

Наприклад, Керченський міст — інфраструктурний обʼєкт, що завдає реальної шкоди екології, безпеці судноплавства в регіоні. Якщо він не буде зруйнований до деокупації, його демонтують у якийсь безпечний спосіб.

Та комісія має встановити, чи шкодить чомусь певний об’єкт або ж, можливо, в ньому є потреба — відповідно, Україна може ці об’єкти використовувати. Якщо постановили залишити, має відбутися законна процедура націоналізації цього майна. Якщо ухвалено рішення демонтувати обʼєкт, тому що його будували в природоохоронних заповідниках або на прибережній лінії, ми однозначно маємо демонтувати.

У випадку з житловою забудовою треба подивитися, чи зводили її, наприклад, за всіма стандартами, чи не порушує вона українське законодавство, чи є поряд школа і дитсадок, чи буде безпечна в майбутньому.

Якщо вона буде безпечна, з цим майном можна буде потім працювати й визнавати право на володіння. Але якщо об’єкт порушує стандарти й Україна вирішує його позбутися, тоді треба обирати якісь компенсаційні механізми [для власника, якщо це український громадянин].

Або є цілі житлові комплекси, де проживають саме російські колонізатори, зокрема військові. Якщо вони їдуть з території півострова, це майно залишається просто ні за ким. Тож його можна використати на користь Української держави як тимчасове житло, воно може перебувати в комунальній власності.

Як у Криму впроваджуватимуть мовний закон?

Зрозуміло, що на території півострова мають повноцінно запрацювати всі реформи: антикорупційна, освітня, мовна, децентралізаційна тощо.

Утім, протягом усього періоду [окупації] люди в Криму не послуговувались українською мовою, вона там була фактично заборонена, прирівняна до екстремістської. Тож одномоментно закон про мову там не запрацює.

Я, знову ж таки, не маю фіналізованих рішень, але наше бачення таке: може бути певний перехідний період для функціонування закону про державну мову на території півострова. Він має бути чітко обмежений у часі, коли освітні заклади або державні органи поступово переходитимуть на державну мову. Мова має бути в публічному просторі, відповідно, треба забезпечити її функціонування.

Обов’язково має бути створена мережа можливостей для вивчення української мови, як-от спеціалізовані курси при різних державних органах, освітніх закладах тощо. Ми вже зараз говоримо, зокрема, про перехідний період у шкільних закладах. Наприклад, є потреба в розробці спеціальних підручників, можливо, білінгвальних, щоби дитина, яка не знає української мови, мала поруч роз’яснення тією мовою, яку вона розуміє: або мовою корінних народів, або кримськотатарською, або мовою однієї з наших національних меншин — російською.