Читаєте зараз
«Анексія Криму потрібна для захисту росіян». Вже таке чули, подібну схему застосовували нацисти для «захисту німців» в чотирьох країнах. Розвінчуємо ще сім міфів про Крим (і показуємо, які тоталітарні держави робили так само в XX столітті)

«Анексія Криму потрібна для захисту росіян». Вже таке чули, подібну схему застосовували нацисти для «захисту німців» в чотирьох країнах. Розвінчуємо ще сім міфів про Крим (і показуємо, які тоталітарні держави робили так само в XX столітті)

Anastasiia Opryshchenko

Заборона розпочинає серію матеріалів, присвячених Криму й (де)колоніальній політиці. У них редакція розповідатиме, чому можна впевнено стверджувати, що анексія півострова — це колонізація, що треба знати про кримськотатарську мову та як виглядатиме політика реінтеграції регіону до України. В цьому тексті ми розказуємо про головні російські пропагандистські міфи, які оточують тему Криму, — і пояснюємо, до чого тут серби в Косові, захист німців у Чехословаччині й поділ Польщі Радянським Союзом. Спойлер: усі ці міфи вже неодноразово використовували у XX столітті щодо інших країн (а ми показуємо як Росія використовує їх в сучасності).


Ця публікація була створена за фінансової підтримки Європейського Союзу. Вміст публікації є одноосібною відповідальністю DW Akademie / Програми Медіафіт для Південної та Східної України та не обов’язково відображає погляди Європейського Союзу.

«У кримських татар нема історичних доказів, що вони з’явилися в Криму першими за слов’ян»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Публіцист та кандидат історичних наук Сергій Громенко в книжці «#КрымНаш. Історія російського міфу» розповідає, що пропаганда про споконвічну належність півострова до Росії почалася ще за часів Кримської війни (і продовжується до сьогодні) — насамперед через викреслення з історії корінних народів кримчаків, караїмів та кримських татар.

Викреслення персоналій, соціальних чи етнічних груп і навіть цілих регіонів — акт меморативної політики, яку можна знайти в колоніальних чи експансійних практиках по всьому світу. Так, американська дослідниця постколоніалізму Саїдія Гартман в есеї «Венера у двох діях» вводить концепцію «мовчання архівів» — вона полягає або в навмисному стиранні згадок про колонізований народ колонізатором, або ж у відсутності історії, не записаної самим народом через нерозвинуту письмову культуру. 

Скутість матеріалу про історичний зв’язок певного народу з певною територією грає на руку колонізатору: не зафіксовану на матеріальних носіях історію (та, своєю чергою, колективну пам’ять, яка на ній базується) легше видозмінити.Наклавши концепцію «мовчання архівів» на колонізаторську історію Росії, можна побачити, як вона відбудовувала міф про те, що головним фігурантом півострова є саме росіяни. 

Водночас Російська імперія займалася історичним деніалізмом — запереченням прийнятих більшістю істориків фактів і псевдоісторизмом. Історичний деніалізм не спирається на комплексні, детально пропрацьовані гіпотези — достатньо просто систематично говорити, що чогось чи когось не було, навіть якщо про це свідчать сотні фактів. Так, наприклад, роблять псевдоісторики, які стверджують, що Голокосту не було. Так само це працює з історією Криму: корінні народи півострова перетворилися на загарбників, а територію нібито першими заселили слов’яни. 

Звісно, ця теза не витримує критики. Як пишуть численні історики, на півострові слов’янське населення з’явилося лише у XIII столітті, а до анексії Криму Російською імперією 1783 року частка слов’ян, що мешкали на півострові, була несуттєвою — 95% населення становили кримські татари. 

«Навіть якщо першими Крим заселили татари чи караїми, Росія принесла туди цивілізацію»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Одні з перших російських міфів про Крим сформувалися наприкінці XVIII століття, після ліквідації Кримського ханства та анексії півострова Російською імперією.

Захоплення Криму супроводжував популярний наратив: завоювання півострова — перемога цивілізації над варварством і невіглаством корінних народів. Це колоніальна за своєю суттю теза, яка була притаманна трансатлантичним імперіям та колонізаторам — британцям, французам, португальцям, бельгійцям і голландцям, — які через вищий рівень освіти та розвитку технологій нібито мали моральне право завойовувати інші країни й поширювати європейські цінності.  

На думку деяких істориків, більш пізні колоніальні кампанії Британії та Франції дійсно допомогли прилучити технології, медицину й демократичні механізми в Африці та Індокитаї (хоча це не скасовує розпочаті ними геноциди, насилля й работоргівлю). Завдання ж Російської імперії та Радянського Союзу полягало не в забезпеченні благ цивілізації, а в експансії та заселенні регіону росіянами. Найвідоміші докази тоталітарної (а зовсім не просвітницької) політики — депортації корінних народів Криму 1897 року (після цього частка росіян на півострові зрівнялася з кримськими татарами) і 1944 року.

«“Народ Криму” прагне приєднатися до складу РФ через репресії “київського режиму”»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Щоб легітимізувати наслідки «референдуму» в Криму та протидіяти критиці глобальної спільноти, російський політичний істеблішмент часто посилався на так звану сецесію — визнане міжнародними законами право певної території вийти зі складу держави через екзистенційну загрозу самого існування етносу, що там проживає, та через порушення прав людини й репресії. 

Згідно з російською пропагандою, український уряд протистояв самовизначенню «народу Криму», а на думку російського юриста Владислава Толстих, відсутність прав у мешканців півострова нагадувала ситуацію в Косові, де албанці нібито порушували права сербів (що, до речі, теж призвело до вторгнення: на Косово напали армії Сербії та Республіки Сербської, які вважаються головними країнами-фігурантами трибуналу щодо колишньої Югославії). За російськими наративами, саме референдум став реалізацією сецесії, автономний Крим вибрав приєднання до Росії, тоді як війська РФ не брали участі в окупації регіону.

Вигадане порушення прав етнічних росіян, що мешкають у Криму, стало приводом для окупації півострова — і це далеко не перша в історії пропагандистська теза, яке вже призводила до війн. Окрім уже згаданого частково окупованого сербами Косова, «порушення прав» стало приводом для нападу нацистської Німеччини на Чехословаччину («пригнічення німців» у Судетах), Польщу (те саме в Данцигу), Литву (знову начебто порушення прав німців у Клайпеді) та аншлюсу Австрії (де всі нібито мріяли з’єднатися з Третім Рейхом).

«Україна отримала Крим нелегально»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Мабуть, одна з найбільш популярних пропагандистських методичок про російськість Криму полягає в нібито неконституційному переданні півострова Україні 1954 року. Проте це працює на внутрішню аудиторію Росії, але не на глобальну юридичну спільноту: анексія Криму похитнула інтернаціональну архітектуру безпеки, засновану на Гельсінських угодах 1976 року, — і заради того, щоб легітимізувати окупацію, пропагандистам навряд чи було достатньо вже сумнозвісного мему «Крим Україні передав, не подумавши, Хрущов».  

Щоб довести легітимність анексії, російський уряд розпочав правовійну (lawfare) — спекулювання міжнародними законами з метою дискредитувати суперника та виправдати власні порушення. Насамперед, аби краще зрозуміти корені цього пропагандистського явища, варто звернутися не до промов провладних журналістів чи політиків, а до російських юристів.

Так, наприклад, за словами Владислава Тосмінова, «політична й культурна автономія Криму, закріплена його Конституцією 1992 року, забезпечила збереження його русскості», що нібито дає Автономній Республіці право на приєднання до Росії. Дійсно, Декларація принципів міжнародного права від 1970 року стверджує, що право на державне самовизначення має існувати, але через «вільний вибір» та «без стороннього втручання». Звісно, глобальна спільнота сумнівається в результатах так званого референдуму та неприсутності в Криму російських військових, які втручалися в його проведення. Проте відоме путінське «нас там нет» підігрує саме Декларації 1970 року: анексія нібито є вибором кримчан, а не військовою агресією та тиском під час фальсифікованого референдуму.

«Україна не має право на Крим, адже після 2014 року країна не є цілісною державою»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Інша спроба легітимізувати окупацію Криму — сумнів в існуванні України зразка 1991 року й неправомірність уряду після «незаконного перевороту» та втечі колишнього президента Віктора Януковича. Наприклад, російський юрист Владіслав Толстих стверджує, що «з моменту розпаду [України] змінилася конфігурація міжнародних відносин: замість російсько-українських відносин виникнули відносини Криму та нової України, відносини Криму та Росії й, нарешті, відносини Росії та нової України… з моменту розпаду Крим і нова Україна перестали бути частинами однієї держави». Такою ж самою юридичною спекуляцією скористався СРСР під час окупації Польщі у вересні 1939 року, адже країна вже не була цілісною після нападу Німеччини. 

«Україна не в змозі захисти населення Криму»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Одна з магістральних думок російської пропаганди, яку використовували як під час анексії Криму, так і під час повномасштабного вторгнення, — нелегітимність і несамостійність України. 

За російською міфологізацією, Україна перестала існувати як легітимна держава після — згідно з пом’якшеною риторикою — «української кризи» чи — в більш радикальних промовах — після «громадянської війни» та демонтажу «демократії, на зміну якій прийшов нацистський режим». Уявна дестабілізація демократії, економіки й соціальних механізмів призвела до неспроможності України захищати інтереси мешканців Криму, серед яких є кримські татари. Остання частина яскраво підкреслює парадоксальний характер російської пропаганди, яка суперечить самій собі, адже корінні народи півострова, за російською офіційною лінією, вважаються кримінальними елементами чи терористами.

Крім того, Україна, на думку російського політикуму, це держава-васал Європи та США. Наявність західних кураторів позбавляє Україну самостійності — насамперед у відстоюванні інтересів і прав своїх громадян, яким буде безпечніше з РФ. На думку юриста-міжнародника Крістофера Боргена, такі твердження допомагають Росії вважати кордони України ефемерними — таким чином, вони нібито вже не підпорядковуються інтернаціональним законам.

«Росіян, що проживають у Криму, мовно утісняють»

Пояснюємо, на чому будується ця теза. Останніми роками перед анексією півострова російська влада поглиблювала наративи про агресивну українізацію Криму, заборону російської мови й російської ідентичності. 

Найбільше проросійська влада роздувала міф про те, що кримчан обмежили в доступі до російської мови. Хоча, відповідно до статті 10 Конституції Автономної Республіки Крим, «російська мова визнавалася як мова більшості населення… і прийнятна для міжнаціонального спілкування». Відповідно до статті 11 Конституції Автономної Республіки Крим, «паспорт, трудова книжка, документи про освіту, свідоцтво про народження, про шлюб тощо виконуються українською та російською мовами». 

Історик та публіцист Сергій Громенко підкреслює, що 77% мешканців регіону рідною мовою вважали російську. У побутових розмовах та в зовнішній рекламі панівною була російська мова. Це підтверджує медіа: близько 80% друкованих ЗМІ в Криму виходили російською мовою, а лише 7% ТБ-програм виходили кримськотатарською. 

Теж саме в освітній системі: станом на 2013 рік діяло лише сім шкіл, де викладали українською та 15 — кримськотатарською. Російською мовою навчали в 414 школах Криму (66% від загальної кількості). З 209 986 учнів (на 1 вересня 2013 року) українською мовою навчалося лише 13 688 дітей (6,5%). За такого «насильного» просування української мови кількість класів з російською мовою навчання все одно перевищувала кількість класів з українською мовою в дев’ять разів (7731 проти 829).

Також місцеві кримські університети — Таврійський національний університет, Гуманітарний університет у Ялті, Кримський державний інженерно-педагогічний університет — майже не готували україномовних вчителів і продовжували викладати предмети російською мовою. Фактично для міфу про утиск російської ідентичності та мови не було підстав.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій