Шашлична біля руїн. Ми провели день з військовими в Часовому Яру. (Трохи дивний) репортаж Заборони

Журналістка Заборони Поліна Вернигор та фотограф Іван Чернічкін побували в Часовому Яру разом з двома військовими — і репортаж пішов у несподіваний бік: поміж рахуванням прильотів та шашликом в майже безлюдній забігайлівці вони поговорили про магічний реалізм, фашизм і монстра Франкенштейна — а ще те, як військові пояснюють самі собі, чому їм пощастило вижити, коли смерть женеться за ними майже щодня. 

«Часік»

Редакційна машина мчить у бік фронту. Крім нас з фотографом, в машині двоє мінометників — Дмитро та Артем. Ми зупиняємося на останній заправці перед лінією фронту: треба одягти захисне спорядження та відстібнути паски безпеки, які завадять швидко евакуюватися з машини у разі небезпеки.

За вікнами — цілі будинки, які розбавляють пейзажі безкраїх степів Донеччини. Аж от краєвиди за вікном змінює апокаліптичний антураж: дорога під колесами розʼїжджена важкою технікою, зі стовпів звисають обірвані дроти електромереж, біля побитих снарядами багатоповерхівок майже немає людей, а від деяких будівель лишилися лише фундаменти й гори уламків. «От і Часік», — коментує голос із заднього сидіння. 

Часів Яр або «Часік», як його лагідно називають військові та волонтери, розташований за 17 кілометрів від Бахмута. Минулого разу ми були тут на початку лютого (про це можна прочитати тут). Відтоді місто ніби постарішало на сто років — але не так, як старішають європейські міста, які з часом стають тільки доглянутішими. Радше так, як старішає людина, яка за короткий проміжок часу втрачає все, що було їй рідним.

Школа, дитсадок, відділення пошти — все розбите і понівечене. Двері одного з небагатьох продуктових магазинів, які працювали у лютому, тепер забиті дошками й закладені мішками з піском. Ми заїжджаємо у центр і ховаємо машину. Поруч мʼятно-зелений памʼятник із солдатом на постаменті — на честь загиблих у «Великій Вітчизняній війні». Навпроти нього двоповерхова блакитна будівля у стилі спрощеного класицизму — це місцевий Дім культури і відпочинку. Минулого разу біля нього були люди — пам’ятаю, тут навіть сімʼя з дітьми гуляла під звуки вибухів. 

Будинок культури — одна з візитівок міста. Його збудували у 1929 році й відновлювали після Другої світової війни. До повномасштабної війни тут був музей, спортивний зал, концертний майданчик на 750 місць, картинна галерея та кімнати для занять творчого колективу. Після вторгнення у часовоярському будинку культури організували центральний гуманітарний штаб.

Росіяни знищили будівлю не так давно — 23 липня. Сюди прилетів касетний снаряд. Зараз дверей і вікон уже немає, а сама будівля знівечена чорними слідами кіптяви.

Біля Будинку культури ще один памʼятник: на широкому камʼяному постаменті три фігури військових, ще сім профілів виліплені на скелі, що підіймається з постаменту. Якщо обійти скелю, ззаду можна побачити великого орла, який сидить на камінні. Це — памʼятник воїнам-афганцям. Після пожежі у Будинку культури він лишився цілим, лише верхівка покрита чорним нальотом.

Дмитро та Артем позують біля памʼятника. Вони настільки органічно вписуються у загальний антураж, що здалеку можна було б прийняти їх за частину експозиції.

З поверненням у Бахмут

У нас небагато часу на запис інтервʼю. Навколо чутно свист, виходи і приходи. «Зараз летить з нашого боку, але це означає, що будь-якої миті ворог почне відповідати», — коментує Дмитро «Марек».

Він — командир мінометного взводу 204-го окремого батальйону 241-ї окремої бригади ТрО Києва. Його напарник, Артем «Атос» Попик — командир мінометного розрахунку. Це друга ротація їхнього батальйону на Донеччину. Минула була торік у грудні. Тоді хлопці воювали в самому Бахмуті, зараз — на тому ж напрямку. 

«У порівнянні з зимою стало набагато важче — щільніші обстріли. Ми воюємо зараз з професійними військами. Взимку це були вагнерівці, підготовлені значно гірше. Зараз наш противник вміє воювати. У нього не все виходить, це дуже добре, — але воювати він вміє. Вони влучніше стріляють, більше розуміють, що роблять», — говорить Артем. 

Взимку батальйон Марека й Атоса стояв у обороні, але зараз ситуація інша, оскільки триває наступ. У наступі, каже Марек, треба мати не тільки чисельну перевагу, а й сильний план, і бути готовим до певної кількості жертв. «Наступ переживають не всі. Він дається ціною сотень, а, може, вже і тисяч людських життів. Я оптиміст, і сподіваюся, що приблизно рівне співвідношення втрат з окупантами принаймні не буде змінюватися, тому що могло б бути і три до одного, і сім до одного не на нашу користь, — пояснює Марек. — Коли росіяни наступали, проблема була в них, а коли ми наступаємо, проблеми у нас приблизно однакові. Наше діло праве: ми обороняємо свою країну, свою свободу, все те, що ми любимо. А вони тут дохнуть незрозуміло за що».

На відміну від Дмитра, Артем бував на Донбасі й раніше. У 2015 році, коли почалася АТО, він так само стояв поблизу Бахмута і так само зустрічав Новий рік на позиції. 

«Тоді Бахмут був прифронтовим містом. Там працювала пошта, супермаркети, ходили люди, діти. Цього разу всього цього не було. У грудні 2022-го це було мертве місто з вибитими вікнами, зі специфічними місцевими, які залишилися тут незрозуміло чому, адже коли літають великокаліберні снаряди, жити нормально не виходить. Там не було води, опалення, каналізації, магазин був один і відкривався раз на дві години — поки до нього дійдеш, тебе можуть убити», — згадує Атос.

«Доходило до анекдотів. Коли ми були на позиції, попрацювала мінометка чи артилерія, люди пішли за дровами. Закінчується артобстріл, минає пʼять хвилин — приїжджають мужички в помаранчевих жилетках вивозити сміття. Два кілометри до супротивника — тобто обстріл може початися будь-якої секунди. Вони собі спокійно ці урни поставили, сміття висипали у сміттєвоз і поїхали. Це абсолютно вже інші люди. Я не можу уявити, щоб я їхав за сміттям під артилерійським обстрілом. От ти можеш?» — говорить Атос і розвертається до мене в очікуванні відповіді. 

На момент, коли чоловіки перебували у Бахмуті, в місті лишалося близько семи тисяч людей. Переважно вони постійно жили у підвалах через те, що багато будинків уже були зруйновані, а також через загрозу бути вбитими снарядом просто посеред вулиці. На момент окупації міста російськими загарбниками там залишалося близько тисячі цивільних. Що з ними зараз — невідомо.

Удача на твоєму боці, але це не триватиме вічно

Будівля, від якої лишилися тільки стіни. Навколо неї купа вирв різного діаметра — ймовірно, сюди також прилетів касетний снаряд. На місці руїн раніше була дитяча школа мистецтв та ЦНАП. Щоразу, коли підходжу до таких місць, боюся відчути специфічний запах людського тіла. Вперше я бачила подібне минулого вересня у Купʼянську. Через обстріли, що не вщухали й на десять хвилин, дснсників не пускали розгрібати завали, тому просто посеред вулиць відчувався запах згорілих тіл. 

Серед військових часто панує думка, що вдача не безмежна — себто є певна кількість разів, коли тебе «проносить» у критичних ситуаціях, після чого має обовʼязково статися щось погане: «Вічно щастити не може».

«Як у відеоіграх: спочатку витрачаєш бонуси, а потім відкушуються хіт-поїнти. Якщо жизи мало лишилося, можна й померти. На війні люди постійно вигадують собі певну систему, щоб якось пояснити, чому з ними щось відбувається. Неможливо жити щодня з думкою про те, що завтра можеш просто не прокинутися, бо у твій будинок прилетить дрон-камікадзе або ракета», — пояснює Марек.

На початку ротації, коли бійці Марека заїжджали на позицію, вони потрапили під обстріл. Машину сильно побило, але військові вціліли. 

«Можна загрузнути, можна бути збитим випадково важкою бронетехнікою, тому що вона пересувається дуже швидко. Або заїхати не туди, зламати машину і потім виходити пішки. Можна попасти під обстріл керованими протитанковими ракетами чи станковим гранатометом. Хлопці зорієнтувалися, швидко вискочили з машини. Боєприпас не влучив у машину, а розірвався перед нею. Ну, машина вже всьо, їй капут. Така маза буває тільки раз за життя, і вдруге так не пощастить», — розповідає Дмитро, запалюючи цигарку. Над головою продовжує свистіти. Бах — це вихід, пʼять секунд, бах — приземлилося.

Звичка бути на війні

Якщо я від особливо гучних вибухів час від часу посіпуюся — тіло мимоволі реагує на потенційну небезпеку, — то хлопці ніби не помічають звуків. Атос обходить вирви і присідає подивитися на дрібні уламки снарядів, що заховалися під шматками асфальту і камінням.

«Я не реагую, може, бо прямо в мене не прилітало. Найбільший вибух, від якого я постраждав, був на Майдані — тоді в мене була легка контузія. У мене дуже проста логіка: все, що летить не по мені — то не рахується. Тобто десь воно вибухнуло — ну ок», — розмірковує військовий.

Завдання мінометників — прикривати піхоту, знищувати скупчення ворогів і створювати вогневий заслон під час їхніх спроб піти штурмом на наші позиції. На позиціях Атос розраховує значення прицілів. Готують боєприпаси і наводяться зазвичай інші, проте коли роботи забагато, він теж включається у цей процес. На позиціях команда Атоса проводить кілька днів, а потім на пару діб виїжджає на відпочинок. Робота на позиціях нерівномірна, зізнається він: іноді доводиться працювати всю ніч, а буває так, що команд немає цілий день.

Культурний фронт

Часів Яр починають активніше крити снарядами. Треба їхати назад. Одразу за містом відкривається шикарний краєвид: пагорби Донеччини виглядають, ніби якесь норвезьке кіно. Машина мчить розбитою дорогою та згодом завертає на неасфальтовану, але добряче розʼїжджену стежку. Після тотальної розрухи краєвиди розслабляють мозок і дають надію на щось хороше — ці прекрасні пагорби знищити неможливо, вони житимуть вічно.

У цивільному житті Дмитро — художник. На війні творчість не вмирає, проте переливається у нові форми, вважає Марек. 

«У мистецтві головне — концепція, ідея, сенс, а форма вже залежить від обставин. Щось можна намалювати, написати, зіграти, записати нотами. Здається, зараз я в такому стані, коли з будь-чого черпаю натхнення. Десь воно виринає у вигляді тексту чи малюнку, головне — послання. Я його конфігурую, трохи видозмінюю, трансформую, воно хоп — і вийшло», – пояснює Марек.

Питаю, як мистецтво уживається зі службою, адже армія — доволі консервативна структура, де все має бути чітко і методично. Марек не згоден.

«Є конфлікт між поняттям “мистецтво війни” і радянською воєнною наукою. Воєнна наука — це коли все пронумеровано, всі ярлички розвішані, і людям треба просто зайняти свої робочі місця і виконувати інструкцію. Ну і час від часу помирати. В цьому місці майже немає моменту для творчості. А мистецтво війни має значно більший простір для творчості. Коли командир більше покладається на живий досвід, знання, відчуття, комбінує це, то видає найкращий із можливих результатів. Деякі речі, які зараз працюють на війні, не прописані в жодних книгах. Ба більше, книги прямо забороняють чинити так. Але ми так робимо, і завдяки цьому перемагаємо та зберігаємо життя наших бійців».

Химерна проза

Артем Попик у цивільному житті інженер-конструктор. З підліткового віку він любив писати. Досвід АТО привів Артема до того, щоб займатися цим професійно. 

«Армія — це така штука, що як би ти не був завантажений, все одно маєш вільний час. І цей вільний час треба чимось займати. Я почав читати. Коли набридло читати, почав перекладати. А потім став писати. Першим був цикл армійських нотаток, який називався “Черпак і окуляр”. У мене було дві армійські спеціальності: одна — кухар, а друга пов’язана зі спостереженням з окуляром — я писав про це. Ці маленькі оповідання публікувались у фейсбуці, а коли я вийшов з армії, то зібрав їх докупи і вийшла збірка», — згадує письменник. 

Після служби Попик повернувся на роботу і паралельно почав удосконалювати майбутню книжку. Через два роки вона побачила світ — Артем видав її за власний кошт і зрозумів, що хоче вчитися писати краще. Відтоді закінчив близько 15 різних курсів з письменництва.

«Після вторгнення на нервах почало писатися сильніше, — розповідає Артем. — За рік повномасштабки я написав близько 60 віршів. 45 із них увійшли в збірку «Відбитки», яка вийшла у лютому цього року. Інші мої повісті згрупувалися у книжку, яка називається “Рута-м’ята” — вона вийшла в травні».

Він називає свою літературу химерною прозою або магічним реалізмом — це коли реальність розбавляється містикою. Кожен персонаж має прототипа з оточення Артема. Але прототип, каже автор, не дорівнює персонажу, а лише повторює якісь його риси. 

«Якось через мій текст мене ледь не вигнали з роботи. Це була така сатирично-виробнича повість на тему абстрактного заводу з абстрактними персонажами, в яких кожен з колег впізнав, хто є хто. Багато хто образився. На початку командування тривалий час не знало, що я пишу оповідання у фейсбуці. Ті однополчани, які зі мною працювали, знали про це, але ставилися нейтрально: людина щось пише собі, і хай пише», — говорить Атос. 

Про натхнення на війні говорити якось ніяково. Хоча беззаперечно тут, на Донеччині, надихає все: від природи до людей, яких нам довелося зустріти цього разу. Однак військові бачать війну глибше, переживають важчий досвід.

«Я не дуже люблю слово “натхнення” насправді. Всі кажуть про посттравматичний розлад. А є така штука як посттравматичне зростання. Леонід Остальцев відкрив піцерію, Віталій Запека написав книжку, Тамара Горіха Зерня отримала Шевченківську премію. Деяких людей стресові умови наштовхнули на мобілізацію внутрішніх ресурсів, на зміну свого життя, на вихід на якісь нові орбіти», — розмірковує Атос.

Філософія за шашликом

Шашлична, у яку ми з хлопцями заїжджаємо пообідати, виглядає як типова придорожня забігайлівка з девʼяностих. Надворі стоїть мангал, біля якого сидить сивий чоловік з цигаркою і підкидає вугілля. Всередині кілька столів. Сідаємо за найближчий до входу і замовляємо в офіціантки мʼясо, овочі та сік. Аромат смаженого мʼяса змішується із запахом автомобільних викидів.

Зараз тут нікого немає, крім нас. Марек і Атос заходили сюди під час минулої ротації на Донбас. Мʼясо смачне, атмосфера сприяє розмовам про високе.

Військові часто обурюються питанню «Яка мотивація йти на війну?» Відповідь здається очевидною: пішов, щоб захищати своє. Мовляв, немає ніякої особливої «філософії воїна» — це все казочки з пафосних книжок Коельйо чи Кастанеди. Проте за спільною метою усіх добровольців таки часто стоїть особисте. 

Марек за переконаннями пацифіст — проти насильства, вбивств, принижень і влади людини над людиною. Але пацифізм не відкидає ідею оборони: якщо на тебе нападають, ти маєш захищатися і використовувати всі необхідні для цього методи. «Ті, які не заперечують власну ідентичність», — підкреслює він. 

«А що їй суперечить? Насамперед воєнні злочини. Чому ми не знущаємось з полонених, не знищуємо цивільних “по приколу”, як це роблять росіяни? Для них терор — це один зі способів перемогти у війні. Тобто якщо вони не можуть перемогти в прямому військовому протистоянні, вони душать тил, і він перестає бути постачальником на фронт — людей, ресурсів, техніки, обладнання, моралі, звісно. Але їм це не вдається», — пояснює Марек, дожовуючи шматок мʼяса. 

«Розумієш, — додає він трохи подумавши, — тут така картина: у нас якийсь фашистський п****ць під боком, який намагається перетворити нас на монстрів Франкенштейна».

Атос на війні, бо інакше не може. Після звільнення з броварської ТрО він два місяці провів удома і ледь себе не зʼїв. Артем стверджує, що не має ніякої особливої філософії. Він приймає це як факт: зараз він має бути на фронті та виконувати свій обовʼязок. 

«Роздуми, чи йти, були у 2015-му. У мене у військовому квитку було написано “не служив”, я заплатив штраф за ухиляння від строкової військової служби. Я боявся, бо з Броварів всіх забирали в Десну, в піхотно-штурмову бригаду. Але якось перемкнуло, я поїхав на іншу спеціальність. Якби я туди потрапив [в піхотно-штурмову бригаду], я б зараз тут не сидів», — пояснює Атос.

Ми виходимо на вулицю, картина незмінна: чоловʼяга за мангалом все так само курить цигарку і час від часу переводить погляд з вугілля на машини, що проїжджають повз. Ми відвозимо Марека й Атоса у пункт дислокації. Після кількох днів роботи на фронті та прогулянки Часовим Яром з журналістами вони нарешті зможуть перевдягтися та поспати, щоб через день знову їхати під Бахмут.