Монастириський район на Тернопільщині став епіцентром коронавірусу в області. Станом на вечір 26 квітня тут зафіксовано 175 випадків захворювання, з них 43 – у медиків. На початку березня, коли карантину в країні ще не було, тут ховали місцевого священника – на похорон прийшли більше 200 людей. Спалах коронавірусу тут зафіксували вже за кілька тижнів. Журналістка Заборони Альона Вишницька та фотограф Іван Чернічкін побували в Монастириському районі та розпитали місцевих, чому саме їхній район став епіцентром коронавірусу в країні й чого вони зараз насправді бояться.
У селі Нова Гута біля Монастириська на Тернопільщині обробляють вулицю хлором. 9 квітня тут підтвердили COVID-19 у місцевого електрика – його забрали в лікарню. Він став першим у селі, хто заразився коронавірусом. Людей на вулицях немає, у дворі хворого працюють рятувальники. У костюмах хімзахисту вони обприскують поріг, доріжки та під’їзд до хати. Після цього з ніг до голови обробляють себе дезінфекторами та їдуть за новими адресами. Вони працюють тиждень через тиждень. Тиждень на чергуваннях, а тиждень – на обсервації. Вдома не з’являються, щоби ненароком не передати вірус комусь із родини. Щодня з району їм надсилають список будинків та дворів, де виявили новий спалах.
З вікна хати в Новій Гуті визирають Галина, теща хворого, двоє дітей і його дружина. У сусідній кімнаті – 83-річна бабуся. Галина тричі на день дезінфікує хату – результат тесту зятя прийшов лише за чотири дні після того, як узяли пробу, тож тут поки тільки моляться, щоби вірусу не знайшли в решти сімейства, особливо в бабусі. Зробити тести їм як контактним особам поки ніхто не пропонував, але сказали сидіти вдома. Щоправда, каже Галина, їхня родина ледь не перша почала дотримуватися правил карантину: ніхто нікуди не ходив, хіба обережно в магазин, жодних посиденьок за межами двору.
«Тільки мій зять їздив на роботу, але на своїй машині. Ніяких засобів захисту йому не давали, працював так. Заграницях він не був», – каже Галина й кілька разів уточнює: він не приїхав із Польщі чи з Італії, людина була на звичайній роботі – аби ніхто не закинув, що вірус у село завезла їхня сім’я.
Похорон на 200 людей
У Монастириському районі на Тернопільщині живе 26 тисяч людей, коронавірус зафіксували в місті Монастириську та 19 селах. Щокілька днів вірус фіксують у новому населеному пункті. Зараз Монастириська – епіцентр пандемії в Україні. Таку кількість хворих тут пов’язують із кількома факторами. У цьому регіоні багато людей приїхали з-за кордону, зокрема з Польщі та Італії. Місцеві заводи давно не працюють, тому люди їздять на заробітки. Коли вони повернулися, їх просили залишатися на самоізоляції на два тижні, але чи всі дотримувалися цього й не виходили за межі хати – сказати складно.
3 березня в селі Швейків неподалік від Монастириськ ховали священника із сусіднього району. Про пандемію коронавірусу в Україні тоді не йшлося, захворів лише один чоловік із Чернівецької області. На похорон приїхало понад 200 людей, зокрема 15 священнослужителів із різних парафій. В одного з них, священника з Заліщицького району, за кілька тижнів виявили коронавірус. Він став першою людиною в області, у кого діагностували коронавірус, і невдовзі помер.
Отець Роман, який керував похоронним процесом 3 березня, каже, що все було як на звичайному похороні: люди і цілувалися, і стояли поруч, разом молилися. «Не було ні рукавичок, ні масок, дистанції теж ніхто не дотримувався. Не було таких розпоряджень ні від держави, ні від церкви». Зараз вже все інакше, пояснює священник – ховають у закритій труні, максимум 10 присутніх і жодних цілувань. Чи все дійсно почалося з похорону, каже, хай розбирається поліція – за його словами, на похороні всі почувалися добре, симптомів у людей не було, та й захворіли, зрештою, не лише ті, хто там були. За словами Павла Дроня, заступника голови Монастириської райдержадміністрації, тих, хто був на похороні та захворів на коронавірусу – близько двадцяти людей.
Сімейний лікар онлайн
Першого хворого в Монастириськах виявили за два тижні після того похорону. Це був чоловік із сусіднього села Ковалівка, він помер за декілька днів. Лікарняна медсестра на початку березня захворіла на пневмонію, їй поставили діагноз «Грип А» й лікували від нього. Коли з’явився перший хворий, на COVID-19 протестували й медсестру – лабораторний тест показав позитивний результат. Згодом захворіла й мама, яка її доглядала. Відтак протестували лікарів та медперсонал, який із нею контактував – і працівників лікарні, і працівників амбулаторії сімейної медицини, куди вона приходила обстежуватися. У десятка лікарів і медсестер одразу виявили вірус, амбулаторія пішла на карантин. Зараз у районі 43 хворих медика.
У завідувача місцевої амбулаторії Андрія Мушинського також COVID-19, але в легкій формі. Він ходить у масці по двору й намагається дотримуватися дистанції з родичами в хаті. Каже, що до карантину й не звернув би уваги на симптоми: температура до 38, загальна слабкість, трохи кашель. В умовах цілодобової роботи списав би це на втому. Тест показав позитивний результат не лише в нього, а й у половини працівників амбулаторії – він одразу відправив усіх на самоізоляцію. Жодних засобів захисту в медиків, пояснює Мушинський, не було – і замовити захисні костюми теж не було де. Перші тиждень-півтора лікарі й медперсонал, пояснює лікар, працювали в одноразових хірургічних халатах, які все ж вдалося знайти. Потім підключились волонтери.
«Спершу було страшно. Коронавірус у мене виявили в той день, коли помер перший у районі хворий», – каже лікар. Уже майже місяць він працює дистанційно. Щокілька хвилин йому дзвонять люди і просять консультацію – якщо раніше ніхто не зважав на температуру 37, то зараз це викликає паніку. У нього теж своєрідне служіння онлайн.
Село без коронавірусу
Волонтерка Марія Крайняк просить зустрітися після обіду. Вона знову до 5 ранку замовляла респіратори й халати для лікарів. Марія сидить у дворі двоповерхового багатоквартирного будинку в респіраторі і тримає в руках пляшку дезінфектора – без нього навіть не виходить із квартири. Час від часу позирає на телефон – їй мають привезти п’ятдесят комбінезонів для медиків і термометри. Після травневих свят ще повинні довезти кисневі концентратори. «Нову Пошту» в Монастириськах закрили, тому доводиться їздити в сусідній Бучач.
Марія – волонтерка зі стажем. Десять років вона жила в Америці, передавала звідти допомогу на Майдан, а під час війни їздила допомагати на фронт. На початку березня повернулася з Італії – гостювала в друзів у Ломбардії. Два тижні просиділа у своїй кімнаті на жорсткому карантині. Каже, був час побачити, як події розвиваються у світі й чого варто остерігатися нам.
Одразу вирішила, що допомагатиме медикам – у селах, у місцевих амбулаторіях і фельдшерсько-акушерських пунктах бракувало елементарного, зокрема пробірок для проб на коронавірус.
Критичної ситуації в Монастириськах можна було уникнути, каже Марія, – якби влада враховувала світовий досвід. Адже те, що 3 березня тут був лише один заражений, не означало, що пандемія омине Україну. Після виявленого хворого в області Марія почала збирати гроші на апарат штучної вентиляції легенів – написала пост у фейсбуці, зв’язалася зі знайомими в інших країнах. Вона обдзвонила лікарів у селах і сформувала список потреб. Лише за кілька тижнів через її рахунок пройшло приблизно 700 тисяч гривень: на засоби захисту для медиків, кисневі концентратори, апарат штучної вентиляції легенів. Їй дзвонили місцеві медсестри і плакали, що в них немає навіть масок, що вже казати про апарати штучної вентиляції легенів.
«Вони просили допомогти хоч чимось. А в Київ звітують, що в них є все в достатній кількості», – додає Надія, сестра Марії. Місцеві лікарі бояться, щоби лікарня не заробила собі поганої репутації та її не закрили, тому звітують про сучасне обладнання й повне забезпечення засобами захисту. Надія волонтерить разом із сестрою та збирає гроші через свої контакти. Вона перукарка й має свій салон у Монастириськах. Клієнти – зокрема ті, хто їздять на заробітки або їхні діти чи батьки, які лишилися в Україні. Тому знайомих в неї по всьому світу – через них у першу ніч зборів вдалося зібрати понад 30 тисяч гривень.
Надія чи не вперше за 17 років існування перукарні сидить без роботи. Перед карантином вона почала там ремонт і зараз лишилася зовсім без заощаджень. Борги за комуналку накопичуються. Попри карантин, Надії регулярно дзвонять із пропозицією трохи заробити й підстригти когось удома. Найчастіше дзвонять люди з сіл, де ще не виявили коронавірус. Але Надія всім відмовляє. Людям відповідає, що вони мають боятися перш за все її – вона ж з міста, де пандемія в розпалі. До того ж, у неї немає щитоподібної залози, вона в групі ризику: «Я ціную своє життя, бо воно ще знадобиться моїм рідним. А їх у мене багато», – каже. Додає, що відсутність роботи – не кінець світу в Монастириськах, бо тут майже в кожного є город і консервація в погребі.
Церква онлайн
Отець Роман служить на парафії в селі Швейків за кілька кілометрів від Монастириська. Село невелике, приблизно 170 дворів, але розкидане. Саме тут 3 березня ховали священника. У Вербну неділю, за тиждень до Великодня, тут завжди було багатолюдно: спершу люди йшли в церкву святити вербу, потім ходили одне до одного в гості. Цьогоріч Вербна неділя тиха. Отець Роман розвозить по селу посвячені гілки й залишає їх біля місцевих капличок – щоби люди могли підійти, узяти та віднести додому. Про те, що він приїде з освяченою вербою, тут знають. Але отець Роман приїжджає до порожніх капличок, лишає вербу та їде додому. Лише після його від’їзду за вербою поодинці приходять: забрали – пішли.
Отець Роман не служить онлайн – каже, і без нього вистачає онлайн-богослужінь. Він так само приходить у церкву, але просить людей залишатися вдома. З церкви службу транслюють гучномовці назовні, тож слухати можна і з власного двору. Якщо в церкву приходить понад десять людей, просить їх стояти за межами церкви, але таке трапляється рідко, церква тут – авторитет. Зазвичай, каже, на службу приходить людей шість, стоять метри за три одне від одного. Причастя з однієї ложки тут не практикують.
Щодня о 12 годині дня в Монастириському районі передзвін церков: «Це розпорядження нашого владики. Передзвін пішов ще з історії. Дзвін завжди був сповіщенням чогось або тривожного, або особливого», – пояснює отець Роман. Востаннє такий дзвін бив у Михайлівському соборі в Києві під час розстрілів на Майдані.
Стефанія живе за кілька кілометрів від церкви, майже на краю села. Вона сама, усі діти й онуки роз’їхались по містах, а чоловік вмер десять років тому. Вона вже кілька тижнів не виходила за межі двору, а її найближча сусідка живе метрів за п’ятдесят. Стефанія прикриває ніс і рот хусткою, маски в неї немає. На початку карантину вона зшила кілька штук із марлі, але віддала сусідкам.
Стефанія не ходить ні в церкву, ні в магазин – це далеко навіть без карантину. Їжу, яку не виростиш на городі, їй зазвичай привозять діти з Тернополя. Уже кілька тижнів їх не було: «Я сама боюсь, щоби вони до мене їхали, у нас у селі більше людей захворіло, ніж у тому Тернополі».
«Одиноким, у яких немає дітей, зараз приносять допомогу: пакунки з крупами і всяким іншим. А таким одиноким, як я, що мають дітей, то не везуть. Але я й не жаліюсь», – каже Стефанія. Ще до карантину з дітьми й онуками обговорювали, що вся сім’я приїде на Великдень, але цьогоріч на свята Стефанія буде вперше сама. Запас продуктів, каже, ще трохи є – от учора сусідка принесла два лимони й залишила на лавці перед двором.
Днями зі Швейкова швидка знову забрала двох людей із коронавірусом. Одна з нових хворих – родичка священника, який помер на початку березня, теж була на похороні. Стефанії 78 і вона входить у найбільш вразливу до коронавірусу групу: «Я вже стара, – каже вона. – Але ще так хочеться пожити. Бо як помру, куди діти будуть приїжджати?»
