Неординарний промисловий центр і курорт: історія та архітектура Слов’янська

Одне з найстарших міст Донбасу спростовує стереотип, що промислове місто не може бути курортом. Слов’янськ має спадщину модерну і неокласики, конструктивізму і модернізму. Залізниця тут виникла раніше, ніж у Києві, а метласька плитка досі прикрашає під’їзди дохідних будинків різних міст — і не лише в Україні.

Постійний автор Заборони Семен Широчин присвячує архітектурний опис міста українським воїнам, які не дають цьому тексту стати некрологом Слов’янську.

Історія та економіка міста солі і не тільки

Попри певну неоднозначність щодо дати заснування, Слов’янськ — одне з перших міст, що виникли на території сучасного Донбасу. Тривалий час роком його заснування вважався 1645-й, хоча тоді було засноване лише дерев’яне укріплення. Більш ґрунтовним вважають 1676 рік: він згадується в історичних документах про заснування міста, яке тоді називалось Тор (Солоний). 

Солеваріння тут розпочалось ще у XVI столітті, і тривалий час торська сіль була важливим товаром на ринку Російської імперії. Проте після окупації Криму Катериною II її витіснила дешева кримська сіль.

Лисичанське вугілля допомогло відновити солеваріння лише у 1820-х, а за 25 років солеварних заводів тут було вже 12. У місті виникали салотопні підприємства, цегельні, миловарні, тютюнові фабрики та численні млини. На стику століть російські, польські, французькі та німецькі інвестори засновують фарфорову і содову фабрики, ізоляторний завод, підприємства з виробництва керамічної плитки, чавуну тощо.

Структура Слов’янська

Завдяки тому, що промисловість у місті виникла значно раніше, ніж в більшості індустріальних міст України, Слов’янськ більш структурно цілісний, що є його спільною рисою з Бахмутом. Тут немає яскраво вираженої поліцентричності — натомість є центр з переважно регулярною структурою кварталів та великі райони приватної забудови.

Промисловість міста згрупована в трьох промзонах: Центральній та Східній, а також у Південному промисловому районі. Перша є найстаршою і тяжіє до міського центру. Дві інші мають житлові поселення і мікрорайони з власними інфраструктурними та композиційними центрами. 

Так, наприклад, у Східній промзоні є мікрорайон Хімік, який почали забудовувати ще в 1930-х і значно розширили пізніше: тут є ціла низка дев’ятиповерхівок 1980-х, недобудовані з радянського часу амбулаторія і профілакторій. На увагу заслуговує селище Масложир, яке переважно складається з двоповерхових типових будинків 1940-х. Селище має свій невеличкий будинок культури. Поруч з Південним промисловим районом розташоване селище Машчермет. В ньому теж багато двоповерхівок 1940-х, а також хрущовок, і так само є свій будинок культури.

Центральна міська площа

Серцем історичного міста була Базарна площа, на якій відбувалась торгівля та щороку проводилися два ярмарки.

У 1836–1840 роках тут спорудили Троїцький собор. Будівля у стилі класицизму мала чотириколонні портики з фронтонами та чотириярусну дзвіницю. Активна забудова площі почалась у 1876 році, коли міський меценат, купець 1-ї гільдії Авскентій Шнурков розпочав масштабне будівництво торгових рядів.

Більшість будівель були двоповерховими і мали змішане призначення: торговельні приміщення на першому поверсі, житлові — на другому. Найцікавіша з них стояла на розі з сучасною вулицею Шевченка. Вона була побудована у стилі неоренесансу, а її наріжна частина завершувалась куполом. Жодна з цих споруд не збереглася. Частина була зруйнована під час Другої світової, частина — пізніше.

Троїцький собор у 1930-х позбавляють дзвіниці і бані купола, внаслідок чого він отримує вигляд громадської класицистичної будівлі, що вписується в стилістику сталінської неокласики. Проте в 1972 році його все ж таки розберуть.

У 1950–60-х вздовж вулиці Університетської виникають 3–5-поверхові житлові будинки. У 1962 році по вісі площі за проєктом донецького архітектора Порхунова та інженера Кучеренка будують п’ятиповерхову модерністську споруду міської ради (Соборна площа, 2). 

У 1983 році ансамбль площі доповнює двоповерхова будівля Центральної міської бібліотеки на 100 тисяч одиниць зберігання з читальним залом на 120 місць. Це типовий проєкт 262-15-34 під керівництвом архітектора Шевцова. У будівлі використаний цікавий прийом: фасад розбито на чотири фрагменти по два вікна завширшки; кожен має дугоподібний вигин, що створює ефект розкритої в бік спостерігача книги.

Останньою зміною в ансамблі площі стало зведення у 1999–2006 роках храму Святого духа. Замість відбудови історичного храму на оригінальному місці, новий побудували на 75 метрів південніше, що залишило вільний простір на площі. Композиційно він повторює Троїцький храм, проте має значно гіршу пропорцію елементів і деталей.

Залізниця Слов’янська

Залізниця у Слов’янську з’явилась наприкінці 1869 року — на рік раніше, ніж у Києві. Тодішня станція «Слов’янськ» розташовувалась за 4 км від міста. Це була станція 2 класу, одноповерхова з двоповерховою центральною частиною. Стилістично вона була ближчою до неоренесансу, хоча оформлення деяких елементів запозичене з готичної архітектури.

Впродовж 1892–1894 років міську залізничну лінію довели до курорту і продовжили будівництво до содового заводу. Кінцевий пункт міської лінії — платформа Слов’янських мінеральних вод курортного парку.

Під час Другої світової війни будівля вокзалу була повністю зруйнована, а на її місці 1954 року за проєктом архітектора Варакіна звели нову. Основним мотивом її фасаду була аркада, яка простягалась майже на всю його ширину, залишаючи по два вікна по сторонах. 

У 1979 році споруду розширили: обабіч центральної частини симетрично додали двоповерхові прибудови. Вони відрізнялись розміром вікон і мали свою ритміку вертикальних стовпів, але їхнє симетричне розташування не заперечувало центральну частину.

Вокзал цікаво перебудували до чемпіонату Євро-2012. Бічні частини реконструювали асиметрично, фасад оздобили заскленими портиками на сімох прямокутних стовпах.

Царська доба: міський банк та лікарня

У Слов’янську, як місті купецькому, почали виникати і банківські установи. Одноповерхова будівля міського банку була споруджена у 1900 році на розі вулиць Банкової і Тараса Шевченка (Банкова, 66/10).

Споруда виконана у стилі історизму, а в оформленні вікон використали прийом біфорія (подвоєне вікно), властивий ще романському стилю. Вхід, підкреслений невеличким фронтоном, був з рогу. Згодом з’явився другий поверх, і оформлення вікон продовжили вертикально. Складалося враження, наче одне й те саме вікно продовжується на всю висоту будівлі.

В радянський час банк нагородили ще двома поверхами. Цього разу тектоніка фасаду суттєво відрізняється: верхні поверхи мають зовсім інше оформлення вікон. При цьому деякі вікна третього поверху прикрашені сандриками, що нагадують демонтований при першій надбудові фронтон першого поверху. Наріжна частина будівлі над четвертим поверхом вишукано завершена аттиком.

У 1901 році в Слов’янську на кошти мецената Авксентія Шнуркова відкрили першу міську лікарню. Двоповерхова споруда на вулиці Тараса Шевченка, 31 споруджена у стилі неоренесансу і має вишукане заокруглення наріжної частини, підкреслене аттиком. Споруда ніколи не була потинькована — якість цегли й архітектурні деталі можна побачити і нині. Зараз будівлю займає хірургічне відділення центральної міської лікарні.

Стиль модерн у Слов’янську

В середині першого десятиліття XX століття особливо модним стає модерн, який застосовують і в провінційних містах. Так, у Слов’янську на сучасній вулиці Тараса Шевченка, 4 у 1905–1911 роках промисловець Александров спорудив собі одну з найвишуканіших садиб в усьому місті. Двоповерхова будівля має модернову мансарду з трельяжним вікном, а її дах прикрашають ажурні ковані решітки та карнизні стовпчики. Фасад багато оформлений ліпним декором, пілястрами, тягами вхідних груп та масивним підкарнизним фризом.

Згодом Александров продав садибу купцю Христову, який облаштував на першому поверсі магазин мануфактури. В радянський час у будівлі розміщувалась міськрада, з 1962 року на другому поверсі облаштували житлові квартири, а на першому — торговельні приміщення. 

Має риси модерну і колишнє 7-класне комерційне училище (1908–1909 роки, вул. Ярослава Мудрого, 4). Триповерхова споруда з асиметричним фасадом має характерні деталі оздоблення фасаду. Зараз тут розташована школа №5. 

Цікавий приклад садибної забудови початку XX століття — колишній купецький будинок на вулиці Центральній, 3-в. Його зведено в 1910 році з високоякісної силікатної цегли, яка за понад століття не втратила своїх властивостей. У лівій частині фасаду одноповерхова споруда має декоративну башточку з куполом, що підкреслює головний вхід в будівлю. Але її найцікавіша риса — оздоблення фрагментів фасаду метлаською плиткою місцевого виробництва, яка за понад століття збереглася в ідеальному стані і не потьмяніла. Зараз в будівлі розташована прокуратура. 

Одна з найцінніших споруд міста — колишня будівля Дворянських зборів на Університетській, 60. Будівля в стилі українського модерну зведена у 1914 році за проєктом архітектора Євгена Сердюка, одного з учнів Василя Кричевського. Її асиметричний фасад має багато цікавих трапецієподібних деталей: вікна в ризалітах та три дверні пройми головного входу. Таку ж форму мають і невеличкі вікна під об’ємом сценічної надбудови. Великі аркові вікна першого поверху теж вписані в трапецієподібні ніші. 

В 1943 році будівля сильно постраждала, але за п’ять років була відновлена. Оригінальне кольорове рішення фасаду не збереглося, оскільки у 1966 році історичну будівлю обшили цементною шубою. В радянський час тут функціонував будинок культури імені Леніна. З 1999 року будівля має статус пам’ятки архітектури та містобудування, проте з 2013 року стоїть закинутою. На фасаді є сліди обстрілів, але пошкодження мінімальні.

Промисловість на стику століть

Варті уваги промислові будівлі Слов’янська кінця ХІХ — початку XX століття. Слов’янський керамічний комбінат почав свою історію в 1893 році, коли троє польських підприємців відкрили акціонерне товариство «Дзевульський і Лянге». Тут вироблялася високоякісна метласька плитка, яку використовували в оздобленні будинків багатьох міст Російської імперії, зокрема й у Києві. 

Історична будівля контори заводу (вул. Вокзальна, 2-е) була споруджена 1895 року в стилі псевдоготики. З 1999 року будівля є пам’яткою архітектури, проте стоїть в руїнах: залишились самі стіни.

В 1998 році комбінат збанкрутував, корпуси були продані за борги. Прикметно, що завод Дзевульського і Лянге у польському місті Опочно досі працює.

Іншою цінною спадщиною промислової архітектури був Арматурно-ізоляторний завод — перше підприємство такого напряму в Російській імперії. Його було засновано 1915 року шляхом об’єднання фарфорової фабрики купця Кузнєцова та фабрики Якова Ессена, заснованої в 1901 році (вул. Добровольського, 32–34).

Горновий корпус був прикладом архітектури початку XX століття. Триповерхова споруда була зведена з використанням різноманітних видів кладки міцної червоної цегли. Цеглою були викладені віконні сандрики та карнизи-машикулі.

Архітектурне обличчя заводу доповнили корпуси 1930-х років вздовж вулиці Добровольського: один з корпусів мав риси ар-деко, інший був ближчим до неокласичної архітектури. Обидва є харківськими проєктами. У 2016–2018 роках більшість споруд була знищена без будь-якої реальної причини: жодного нового будівництва на цій території навіть не планувалось.

Серед вцілілих споруд заводу є колишня їдальня на 200 місць, споруджена у 1950-х за розширеним типовим проєктом №80 архітектора В. Кабанова. Фасад мав три арки головного входу і великі вікна залу другого поверху. Такий самий проєкт було використано для їдальні заводу кольорових металів у Бахмуті.

Слов’янський курорт

Слов’янськ розвивався не тільки як місто купецьке та промислове, але і як курортне. На початку XX століття місцеві грязі вважалися найкращими в Європі (гран-прі міста Спа 1907 року).

Ще 1827 року штаб-лікар А.К. Яковлєв почав застосовувати лікувальні властивості місцевих мінеральних вод та грязей, а в 1832 році з групою солдатів Чугуївського польового госпіталю розбив намети на південному березі озера Ропне, що на схід від Слов’янська. В наметах лікували водою з озера та грязями — так і виник Слов’янський курорт.

В 1833 році тут спорудили приміщення для кип’ятіння води та майданчик для намазування гряззю, в 1838-му на березі озера облаштували купальні, в 1840-му відкрили лікарню, а в 1852-му — бальнеологічний заклад для цивільних. Ця будівля буде пошкоджена під час Другої світової, а в 1949 році — відбудована з розширенням. Архітектурно вона лаконічна, проте має риси епохи: вертикальність пілястр тут підкреслена двома двоколонними портиками з масивним аттиком.

В радянський час курорт розвивається: 1928 року будують санаторій на 200 місць, а з 1930 року грязелікування починають застосовувати також і взимку. 

В 1976 році за проєктом архітектора М. Я. Нейланда споруджують чотириповерховий модерністський корпус грязелікарні, а також грязесховище. Загалом курортний комплекс не має яскраво вираженого архітектурного ансамблю, проте в його парку збереглася низка паркових скульптур 1950-х.

В 1892 році сюди проклали залізницю, спорудивши станцію «Мінеральні води», яка зараз називається «Слов’янський курорт». Цікаво, що на цій станції працювали три різні вокзали.

Перший виник одночасно зі станцією і був дерев’яним. Він мав досить вишуканий різьблений карниз, колони та центральну арку. Збереглися листівки з його зображенням. Вже 1910 року його замінили на цегляний вокзал в стилі модерн, зруйнований під час Другої світової війни. В 1950-х за типовим проєктом 4070 харківського архітектора Б. Л. Цейтліна тут споруджено вокзал на 50 пасажирів. Одноповерхівка мала три арки головного входу, увінчані фронтоном.

Спадщина конструктивізму і неокласики Слов’янська

В радянську добу місто значно розширилось. З’являлись нові промислові підприємства з окремими селищами та віддаленими від центру мікрорайонами. Але у порівнянні з центральною частиною міста вони були невеликі — як за масштабом, так і за архітектурною композицією. Отже, у Слов’янську не утворилося вираженої поліцентричності, властивої багатьом промисловим містам.

Цікава споруда розташована на розі вулиць Ярослава Мудрого (№1) та Тараса Шевченка (№19). Вигляд будівлі, на перший погляд, властивий 1950-м: декоративні карнизи, замкові камені, фронтон. Але є притаманна конструктивізму наріжна апсида, яка була вже неможливою в 1950-х. Тож ця будівля початково походить з 1930-х, а пізніше була реконструйована зі зміною стилю.

Ще одного представника архітектури конструктивізму можна знайти на вулиці Центральній, 23. Тут не було реконструкції, тому оригінальний вигляд фасаду зберігся. Чотириповерхова будівля має характерні риси стилю: підкреслену горизонтальність членувань, наріжні балкони й вікна, суцільне скління сходових клітин. Наріжна її частина оформлена уступом. 

В 1934 році споруджують запроєктований в Донбасцивілпроєкті будинок, що й зараз є найдовшим у Слов’янську. Будинок №43 на вул. Центральній має 18 під’їздів і 650 кватир, а загальна його довжина складає 345 метрів. Він займає весь квартал вздовж вулиці та має секції вздовж інших сторін кварталу.

Будинок складається з секцій заввишки в 3 та 4 поверхи. Дві мають проїзні арки. Стилістично він є яскравим представником постконструктивізму або ар-деко. Його фасад зберіг оригінальний геометризований декор: прямокутні ніші та квадратні розетки. Цікаво, що вертикальні віхи підкреслені й кольором: основна частина стіни сіра, а вертикальний простір між вікнами — зелений.

Палаци культури

В 1930-х у місті вирішили побудувати палац культури Хіміків. Розроблений в Доноблпроєкті варіант передбачав споруду з асиметричним фасадом: ліва частина мала велику залу з повноцінною театральною надбудовою і мала бути прикрашена фризами. Права частина мала бути клубною, з окремим входом, прикрашеним скульптурною групою. Ритміку фасаду формували спрощені колони без баз і капітелей, причому деякі колони були подвоєні та навіть потроєні.

В результаті палац культури (Світлодарська, 32) спорудили в 1938 році (за іншими даними — в 1953 році) за іншим проєктом: симетричний фасад з широким фронтоном по центру, а концертна зала розташована в глибині по вісі головного входу. Тривалий час будівля була відома як будинок культури ім. Карла Маркса; з 1997 року вона стоїть закинутою.

1953 року на вулиці Вокзальній, 77 будують палац культури Залізничників, офіційно відомий під назвою «Будинок науки і техніки локомотивного депо “Слов’янськ”».

Для будівництва використали розроблений у 1952 році проєкт архітектора Рябова на 480 місць. У Слов’янську проєкт був дещо змінений архітектором Варакіним, причому зміни стосувались дизайну декоративної частини та зберегли планувальну структуру проєкту.

Палац культури мав характерне для 1950-х декоративне оздоблення: центральний ризаліт оформлений трьома великими арками та фронтоном, над арками є ліпний орнамент. Фронтон був прикрашений декоративними картушами — центральний зник вже у 2010-х. 

Цей проєкт застосували в українських містах декілька разів: такі палаци культури побудовані у Попасній та Макіївці, а у Києві архітектор Соколовський використав його при будівництві палацу культури ДВРЗ, переробивши оформлення головного фасаду. 

Згодом будівлю перепрофілювали в центр культури та захисту довкілля. А 26 квітня 2020 року тут станеться пожежа, після якої її так і не відновлять.

З громадських споруд 1950-х також вартий уваги навчальний корпус Слов’янського коледжу Національного авіаційного університету (вул. Центральна, 27-а, 1953 рік). Триповерхова споруда має ефектний портик з чотирма колонами доричного ордера та двома прямокутними стовпами. Портик завершується декоративним карнизом та увінчується фронтоном з двома обелісками. В різні роки тут був механічний технікум та корпус Слов’янського авіаційного технічного училища цивільної авіації. Напис «авіаційне училище» досі прикрашає фронтон будинку.

Останнім з неокласичних палаців культури був палац культури імені Артема, що належав ліквідованому зараз ізоляторному заводу. 

Для будівництва використали типовий проєкт Костянтина Барташевича на 530 місць, який упізнається по колонаді. Таких палаців культури багато в різних містах України — в одному лише Кривому Розі їх п’ять.

Він датується 1966–1967 роками, що робить його одним з двох останніх неокласичних палаців культури (разом з Сєвєродонецьким палацом культури Хіміків) у великих містах України. З 2003 року будівлю займає євангелістська церква.

Власні будинки культури були і в периферійних селищах. Зокрема, в мікрорайоні Славтяжмаш у 1947 році споруджено двоповерховий неокласичний палац культури (вул. Заводська, 2-б), а 1949 року — одноповерховий будинок культури в селищі Масложир (вул. Свободи, 85). Невідомо, чи вони досі функціонують за призначенням, але в будь-якому разі у Слов’янську більшість з них або стоять закинуті, або змінили своє функціональне призначення.

Житлові будинки 1950-х

Один з найцікавіших житлових будинків 1950-х — п’ятиповерховий будинок на 88 квартир на вулиці Банківській, 68. Попри те, що будинок у своєму плануванні використовує типову секцію, його фасад цікаво декорований.

Стіна обкладена керамічною плиткою, фасад прикрашений двоярусним карнизом, пілястрами, декоративними розетками і віконними лиштвами. Але його найцікавішою декоративною складовою є розташовані між поставленими у нішах балконами колони іонічного ордера, повиті флористичним ліпним орнаментом — рідкісна й унікальна риса саме української архітектури сталінської доби.

Масова забудова і слов’янська цегла

У 1960-х у Слов’янську, як і в інших містах, починається масове житлове будівництво за типовими проєктами. Попри максимальну типізацію і стандартизацію, тут воно має свою особливість: місцева цегла має настільки високу якість, що використовується для обличкування. Саме тому значна частина цегляних будинків, побудованих тут за серійними проєктами, не вкриті керамічною плиткою, а мають колір червоної та силікатної цегли.

Багато таких будинків розташовані вздовж вулиці Свободи, на вулиці Центральній та в деяких інших частинах міста. Деякі мають суцільний червоний або світло-сірий колір, проте багато де використовується поєднання силікатної цегли з червоною. Це дозволяє надати будинкам додаткової виразності, підкреслюючи вертикаль вхідних груп, геометрію вікон тощо. Комбінації вносять індивідуальність у монотонність серійної забудови.

Подібне поєднання цегли різних кольорів траплялося в українських містах і раніше, особливо у 1950-х, коли червону та білу цеглу закладали в композиції забудови центральної вулиці Сєверодонецька, окремих будівель Лисичанська, Харкова та інших міст. Але в добу модернізму таке поєднання поширене тільки у Слов’янську. 

Найцікавіші приклади таких рішень є на вулицях Свободи (будинки 32, 34, 38 та інші) та Торській (будинки 48, 50 і 52). Цікаво, що будинок на Торській, 48, який почали будувати для заводу «Славтяжмаш» ще 1989 року, досі не добудований.

Поєднання червоної та силікатної цегли спостерігається і в індивідуальних проєктах житлових будинків. Зокрема, його можна побачити у дев’ятиповерхівці на вулиці Шовковичній, 2, спорудженій у 1980–1983 році за проєктом архітектора В. Отченашенка (Донбасцивілпроєкт).

В місті будувались і панельні будинки, зокрема в мікрорайоні Хімік, де у 1980-х зведена ціла низка 9-поверхових панельок. Вони мають таку ж кольорову гаму: вертикалі вхідних груп обличковані червоною плиткою, що надає їм спільного кольорового дизайну з цегляними будинками.

Попри те, що Слов’янськ був лише районним центром (з 2020 року увійшов до Краматорського району), з кінця 1970-х тут розпочинається висотне будівництво. І багатоповерхівок тут більше, ніж, наприклад, у Житомирі, який є обласним центром, тобто містом з більшою кількістю населення та роллю в адміністративній ієрархії.

Унікальні 14-поверхівки 

Більшість висотних будинків міста — представники 14-поверхової серії 87-107, розробленої у Донбасцивілпроєкті архітектором Павлом Вігдергаузом. Будинки цієї серії трапляються в багатьох містах України, але саме у Слов’янську вони зроблені з цегли насиченого червоного кольору (у деяких є акцентування балконів силікатною цеглою). Це відрізняє Слов’янськ як від Києва, де будинки цієї серії обличковували керамічною плиткою, так і від сусіднього Краматорська, де колір цегли в будинках цієї серії відрізняється. 

Першим з них став будинок на вулиці Свободи, 47 (1979 рік). Того ж року побудували такий самий будинок на Свободи, 45, а у 1980–90-х до них додалися такі ж червоні будинки на Свободи, 31 і 33.

Висотками серії акцентували і площу Захисників України, де розгалужується вулиця Центральна. Тут для Керамічного комбінату були зведені будинки №42 і 44 на вулиці Центральній, які тривалий час залишались недобудованими і були здані вже у 2000-х. Вони дещо відрізняються від решти представників проєкту: над останніми поверхами тут є невеличкі криволінійні надбудови з силікатної цегли.

Серед висотної забудови міста є два особливо цікаві екземпляри. У 1980-х за проєктом архітектора Павла Вігдергауза зведено 14-поверхівку (Свободи, 13) із вбудованими одноповерховими торговельними приміщеннями. Вище здіймається основний об’єм складної несиметричної структури: споруда має декілька крил, в яких немає спільної вісі. Нестандартне й оформлення фасаду, де на рівні 8–11 поверхів на глухій стіні з’являються додаткові лоджії, а на місці лоджій виникає глуха стіна. 

Складається враження, що з 8-го до 11 поверху це взагалі інша будівля, бо решта має іншу ритміку.

Прийом поєднання різного кольору цегли трапляється і пізніше. У 2008 році на вулиці Центральній, 4 споруджено 12-поверховий будинок індивідуального проєкту. Перші чотири поверхи обкладені силікатною цеглою, а решта — червоною. Будівля має симетричний фасад, проте, як і в попередньому будинку, верхні поверхи з трьох боків тут мають еркери. Особливо цікавий еркер 9–12 поверхів по вісі головного фасаду. В еркері розташовані лоджії, оформлені у вигляді напівкола, причому на 11-му і 12-му поверхах вони утворюють суцільне коло. Еркер продовжується на висоту технічного поверху і має вісім круглих вікон-ілюмінаторів, що повторюють цю геометрію.

Якість цегли у Слов’янську була настільки високою, що в радянський час її замовляли для обличкування будинків в інших містах. Так, у Києві нею обличковані будинки-башти на бульварі Лесі Українки.