Читаєте зараз
Засноване як фортеця, зруйноване як фортеця. Бахмут: історія та архітектура

Засноване як фортеця, зруйноване як фортеця. Бахмут: історія та архітектура

Semen Shirochin

Місто, засноване як фортеця, і місто, зруйноване як фортеця. Торговельний та адміністративний центр, багатий на спадщину архітектури модерну. Колишній центр губернії, якому підпорядковувались нинішні російські міста. Місце найбільшого складу шампанських вин у Східній Європі. Місто, яке стоїть у руїнах, але вже не вперше. Постійний автор Заборони, дослідник архітектури Семен Широчин розповідає про Бахмут.


Іван Грозний заснував Бахмут

Місто є одним із найстарших на Донбасі. Датою його заснування вважається 1571 рік, коли російський цар Іван Грозний наказав заснувати Бахмутську сторожу як прикордонне укріплення. З 1630 року навколо формується тимчасове козацьке містечко. Пізніше тут облаштовують численні солеварні, в середині XVII століття Бахмут стає адміністративним центром Слов’яносербії, а з 1783 року — повітовим містом Катеринославської губернії.

Адміністративне значення сприяє зростанню міста, а видобуток солі — розвитку торгівлі. Знак солі з’явиться в гербі Бахмута вже 1811 року. Проте активний розвиток промисловості тут відбувається, як і всюди на Донбасі, в 1870-х роках. Сюди прокладається залізниця, приходять численні інвестиції, а звільнені від кріпацтва селяни стають робочими руками на нових підприємствах. У 1870-х тут виникає цегельня, скляний, цвяхово-милицевий та алебастровий заводи. Тоді ж тут починають видобувати сіль у промислових масштабах, для чого будують шахти й солеварні заводи, які в 1885 році видобуватимуть 70% солі в Російській імперії. 

Бахмут розвивається ще й як центр торгівлі. Місто мало вигідне положення на перетині торговельних шляхів, і починаючи з кінця XVII століття тут проходили регулярні ярмарки — по три-чотири на рік. Вони мали величезний масштаб: оборот кожної з них був втричі більший за середній річний оборот губернії. Ярмарки, як правило, були прив’язані до церковних свят. Головною була Петропавлівська наприкінці липня. 

Артемівськ — центр Донеччини?

У 1920-х Бахмут продовжує бути адміністративним центром, причому його роль зростає. У 1919 році утворюється Донецька губернія, в яку входять землі Катеринославської та Харківської губерній, а також землі Війська Донського. Початково її центром стає Луганськ, але вже в 1920 році цю роль віддають Бахмуту, який пробуде губернським центром до скасування губерній у 1925 році. Цікаво, що в цей час йому підпорядковуватимуться території не тільки Донецької та Луганської областей в їхніх сучасних межах, але й Таганрозький та Шахтинський округи, які 1 жовтня 1924 року опиняться у складі Південно-східної області (а пізніше — Північнокавказького краю) РРФСР.

1923 року у складі губерній утворюють округи. Так Бахмут стає центром не тільки губернії, але й відповідного округу. У 1924 році Бахмут перейменовують на Артемівськ. Після скасування губерній у 1925 році він втрачає статус губернського центру, але залишається центром Артемівського округу. В 1930 році округи теж скасують — протягом двох років адміністративна структура УСРР складатиметься лише з районів, які підпорядковуватимуться безпосередньо Харкову. 

Далі ще цікавіше. 7 лютого 1932 року відбувається ще одна адміністративна реформа: УСРР ділять на п’ять областей — Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську і Харківську. Проте вже 2 липня вирішують утворити Донецьку область, виділивши її з Дніпропетровської та Харківської. За постановою ВУЦВК, центром Донецької області мав стати Артемівськ, проте через два тижні постанову затвердили з єдиною зміною — центром було призначено не Артемівськ, а Сталіно (зараз — Донецьк). Невідомо, чи це було зроблено, щоб догодити диктатору, чи через те, що пролетарсько-шахтарське місто краще пасувало ідеологічно. Але факт лишається фактом: Артемівськ мало не став центром Донецької області. Цікаво, що восени того ж 1932 року центр Донецької області знов вирішили змінити — цього разу на Горлівку, але згодом від цієї ідеї відмовились.

Друга світова війна сильно змінила обличчя міста, яке дуже постраждало в 1943 році. Були втрачені численні архітектурні споруди. Деякі з них відновили, проте значна кількість була зруйнована повністю. На їхньому місці виникли нові будівлі, які вже встигли стати архітектурною спадщиною.

Повоєнна відбудова супроводжувалась утворенням низки нових підприємств: заводу шампанських вин, заводу кольорової металургії, інших заводів і фабрик. В 1964 році саме в Артемівську засновано всесоюзний науково-дослідний інститут соляної промисловості.

Бойові дії 2022–2023 років принесли місту нові руйнування, які, ймовірно, перевищують втрати після Другої світової війни. Деякі споруди стали руїнами вже вдруге.

Структура Бахмута

Оскільки Бахмут формувався насамперед як адміністративне і торгове місто, його структура відрізняється від більшості промислових міст Донбасу. На момент активного розвитку промисловості тут уже був сформований центр з чіткою забудовою.

Центром міста була сучасна площа Свободи, яка за царських часів мала назву Торгової. Саме тут проходили знамениті міські ярмарки. У кварталах поруч селилася міська знать, дворяни та купці. Саме тут, вздовж центральних вулиць, сконцентровано найбільше історичної архітектури.

Місцеві промислові підприємства майже не утворювали окремих селищ, оскільки в цьому не було потреби — поруч вже було місто. Саме тому Бахмут не має поліцентричної структури.

Повоєнна відбудова супроводжувалась утворенням низки нових підприємств, які фінансували будівництво житла для робітників поблизу виробництв. Таким чином на початку 1950-х на північно-західній околиці міста виникає селище новоствореного заводу кольорових металів. 

Район будувався на околиці, поки в центрі залишалося багато зруйнованих під час війни споруд, які ніхто не відбудовував. В результаті місто розповзалося територіально, на околицях виникали слабо пов’язані з центром райони, а історичний центр позбувався можливості благоустрою, бо ресурс витрачався на периферію. У 1953 році таке будівництво критикується: у пресі його називають прикладом вузьковідомчого підходу.

Такий підхід, коли підприємства споруджували собі селища, ігноруючи загальноміський контекст, траплявся на Донбасі неодноразово. Схожим чином на межі 1940-х і 1950-х забудовувались Макіївка і Горлівка, але така практика зазнала критики і була припинена.

В 1966 році планувальну структуру міста вже визначали як вдалу. Місто розвивалося за генеральним планом 1945 року. За ці 20 років утворилася чітка структура, було прокладено маршрути міського транспорту, виконано багато робіт з озеленення та благоустрою. Частину пошкоджених споруд відбудували та звели багато нових. Центр став чітко виділеним і пов’язаним з рештою міста. 

У другій половині XX століття Бахмут розростався на захід від залізниці, де виникали райони приватної та багатоповерхової забудови. Саме на західній околиці з’явилися найбільші в місті мікрорайони багатоповерхової забудови.

Спадщина імперської доби

Бахмут мав надзвичайно багато вишуканої архітектури царської доби, що вирізняє його серед більшості промислових міст Донбасу. Торгова роль міста сприяла не тільки економічному зростанню, а й будівництву купецьких садиб, споруд банків, кредитних товариств і готелів. Вони утворювали цілісне обличчя центральної частини міста. Дещо з цієї спадщини було зруйновано під час Другої світової війни, але багато чого збереглося й було відновлено. Вдруге все це зазнало руйнувань у 2022–2023 роках. Стан деяких споруд невідомий, проте більшість мають руйнування різного масштабу.

Одна з найстарших відомих споруд міста — хоральна синагога на вулиці Незалежності, 80 (за різними даними, 1856-го чи 1863 року побудови). Одноповерхівка мала виразний фасад: стрільчасті вікна, канелюрні колони, виразні карнизи та вишуканий фронтон. У 1923 році культову споруду зачинили, після чого саме тут розташовувалась майстерня відомого художника Івана Кавалерідзе. Пізніше в будівлі був аероклуб, а потім її передали підприємству товариства сліпих. З 2003 року тут працював магазин. У листопаді 2022 року синагога була пошкоджена російськими обстрілами.

Оскільки Бахмут був центром торгівлі й комерції, серед його спадщини є декілька банківських установ. Одним з перших в Бахмуті в 1880-х звели відділення Банку взаємного кредиту. Його побудував Самуїл Соломонович Поляков, який займався будівництвом першої на Донбасі залізниці у 1868–1869 роках. 

Споруда має деякі риси раннього модерну: тут є властиві стилю флористичні орнаменти, деякі вікна оформлені у вигляді трельяжа. Кована балюстрада балкона містила банківську емблему.

У пізніші роки у будівлі розташовувався педагогічний технікум, потім вчительський інститут, пізніше — середня школа №26. За незалежної України тут був центр дітей та юнацтва, де діяли різноманітні гуртки. У листопаді він згорів внаслідок російського обстрілу. 

Чи не найвишуканішою спорудою Бахмута була триповерхова будівля Земської управи (1898 рік, вул. Миру, 8), виконана у стилі неоренесансу. Фасад завширшки 90 метрів мав п’ять ризалітів, чотири з яких вінчали обеліски. Перший поверх був рустований, вікна були оформлені різноманітними сандриками.

Саме звідси у 1920–1924 роках керували усією Донецькою губернією. Пізніше тут розмістилося управління вугільної промисловості, потім — управління залізниці, а з 1955 року — залізничний технікум. Під час Другої світової війни будівля зазнала руйнувань, але під керівництвом директора залізничного технікуму С. Михайлова її відновили. 14 жовтня 2022 року будівля повністю вигоріла через обстріл.

На початку XX століття на південній стороні Торгової площі звели триповерхову будівлю готелю «Бристоль» з магазинами. Виконана у стилі неоренесансу, вона домінувала серед сусідньої одно- і двоповерхової забудови. Будівля була зруйнована в 1943 році й не відновлювалась. В 1963 році на її місці побудували кінотеатр «Космос», який зазнав руйнувань у 2022–2023 роках.

Визнана архітектурна пам’ятка Бахмута — будівля Азово-донського банку, споруджена 1902 року на вулиці Незалежності, 60. Двоповерхова споруда виконана в стилі ренесансу і має багате оздоблення. Краї даху вінчали декоративні шатри. В подальші роки вона використовувалась по-різному, але здебільшого тут були саме банківські установи. У 1943 році німці при відступі хотіли підпалити будівлю, але місцевий мешканець дав їм хабаря — пляшку горілки. 26 березня 2023 року будівля палала внаслідок обстрілу, але згасити пожежу було нікому.

Школа №11 (вулиця Миру, 22) розташована у будівлі 1911 року, зведеній як Бахмутське реальне училище. Двоповерхівка має риси модерну, зокрема трельяжні вікна й оформлення пілястр трьома смужками. Під час Другої світової війни споруда зазнала руйнувань і була відновлена лише у 1959 році. У грудні 2022 року школу пошкодив снаряд. 

Має риси модерну і будівля Бахмутського краєзнавчого музею (Незалежності, 26), розташована в будинку промисловця В. Французова 1911 року побудови. Фасад прикрашений характерним для модерну флористичним орнаментом, який, щоправда, зберігся не повністю. З 1962 року тут діє краєзнавчий музей.

Зведена у 1912 році колишня споруда Бахмутського окружного суду (Садова, 149) в оригінальному вигляді мала трельяжні вікна в аттиках бічних ризалітів (втрачені), башточку наріжного еркера (втрачена) та характерне оформлення слухових вікон горища (також втрачені). Зберігся аттик центрального ризаліту з великим круглим вікном та оздобленням з кольорової кераміки, а також трельяжне вікно в оформленні сходів на рівні другого поверху.

Суд діяв тут у 1920-х, а потім всередині розмістився дорожньо-транспортний відділ НКВС. У повоєнні роки будинок займав виконком Артемівської районної ради та окремі його служби, а з 1981-го до 2004 року — районний відділок міліції. У 2004 році споруду визнали аварійною, і останні 20 років вона стояла закинутою. 

Вартий уваги торговий будинок спадкоємців А. Я. Абрамовича на вулиці Незалежності, 75 (1912 рік). Він має стилістику модерну: великі вікна-вітрини, трельяжні вікна бічних ризалітів, а також властивий стилю флористичний орнамент. В царську добу тут розташовувались Бахмутське товариство взаємного кредиту та мануфактурний магазин. Назва була викладена на аттику в центральній частині фасаду. З часом вишукане металеве оформлення балконів було втрачено, а також закладений проїзд в оформлений модерновою аркою двір та розібраний стильний аттик з назвою товариства. На початку 2023 року споруда вигоріла через обстріл.

Вокзали Бахмута

У місті Бахмут було одразу два вокзали. Перший, «Бахмут-I», звели 1879 року у цегляному стилі (Привокзальна, 2). Одноповерхова споруда являє собою цікавий зразок промислової архітектури своєї доби. При цьому цей вокзал не був пасажирським — його будували для державної Донецької кам’яновугільної залізниці, і він завжди використовувався тільки для промислових цілей.

Більш ніж 30 років по тому, коли була прокладена лінія Микитівка — Лиман, у місті з’явився пасажирський вокзал, побудований за кошти приватної Північнодонецької залізниці. Оскільки станція «Бахмут» вже існувала, пасажирський вокзал став станцією «Бахмут-II», а старий промисловий вокзал отримав назву «Бахмут-І».

У розробці проєкту вокзалу брав участь видатний український архітектор Сергій Тимошенко. Це була оригінальна будівля в стилі модерн, але в 1943 році центральна її частина була зруйнована. У 1952–1953 роках будівлю відновили на старому фундаменті, але змінили об’єм центральної частини і надали йому рис неокласицизму.

З 2004 року вокзал отримав статус щойно виявленого об’єкта архітектурної спадщини місцевого значення, але це не завадило спотворити його фасад композитними панелями під час підготовки до Євро-2012. Під час битви за Бахмут споруда була значною мірою зруйнована.

Міжвоєнна доба

Коли в середині 1920-х в містах Донбасу активно споруджували палаци культури, в Бахмуті вже був Народний дім (1902 рік побудови). Тому замість нового будівництва ухвалили нетипове рішення: зробити реконструкцію, інтегрувавши Народний дім в майбутній палац культури. Саме тому він відрізняється від решти типових проєктів. Відкриття палацу культури, який початково отримав назву палацу Леніна, відбулося 1926 року. 

Будівля має риси досить нечисленної неокласичної архітектурної спадщини 1920-х. Вона асиметрична у плані, а головний її вхід розташований не по центру фасаду. З типовими палацами культури 1920-х її єднає каскадний аттик. Під час Другої світової війни палац був пошкоджений, а після її закінчення — відновлений. Оскільки стіни вціліли, планувальну і композиційну структуру будівлі не змінювали. А от архітектурне оздоблення збагатили класичними декоративними елементами: над головним входом вивели класицистичний фронтон, карнизи зробили виразнішими, а аскетичні капітелі колон і пілястр фасаду — коринфськими.

У XXI столітті тут розмістився міський Центр культури та дозвілля ім. Євгенія Мартинова (1948–1990), радянського естрадного співака та композитора, чиє дитинство та юність пов’язані з Бахмутом. 8 вересня 2022 року історична будівля спалахнула від обстрілів і вигоріла зсередини.

Окремо варто згадати розташований на центральній площі пам’ятник Артему (1924) авторства видатного скульптора Івана Кавалерідзе. Початковий монумент заввишки 27 метрів був виконаний у стилі кубізму: тіло передане у вигляді поєднання геометризованих бетонних форм. В Україні в цьому стилі було створено лише дві статуї: обидві Артема й обидві — роботи Кавалерідзе. Друга, ще більша, була встановлена у Святогірську і частково профінансована з гонорару автора. 

Не менш цікавий і постамент, який складав єдину композицію з пам’ятником. Кавалерідзе надав бетону рухливості: постамент виглядав наче група бетонних блоків різної геометричної форми, що додавали скульптурі динамізму. Сходи слугували трибуною для масових заходів. Під час Другої світової війни статую знищили німці, а постамент залишився. Кавалерідзе пропонував відтворити скульптуру й навіть розробив проєкт відбудови, проте міська влада мала інші плани. Кубізм уже не вважався соціалістичним стилем, тому постамент підірвали, а у 1959 році на його місці встановили нову статую Артема, вже на класичному постаменті. Пам’ятник створили скульптори А. Шапран і М. Декерменджи, архітектором був А. Гайдученя.

У 2015 році монумент був демонтований. Він зберігався у тролейбусному депо, але на початку 2023 року зазнав пошкоджень під час обстрілів: цього разу статуї відірвало ноги.

У 1929 році на вулиці Бориса Горбатова, 61 (тоді — 3-тя інтернаціональна) з’явився чотириповерховий кооперативний єврейський будинок. Тут жили відомі поети Буряк і Землинська, краєзнавець Валентин Замковий та інші. 

Будинок є представником конструктивізму: тут немає декорацій, проте є властиве стилю суцільне вертикальне скління сходів, наріжні вікна і підкреслена горизонтальність членувань. На фасаді немає жодного балкона, проте вони є на історичних фото. У 1964 році в будинку сталася трагедія: під час святкування новосілля один з балконів обвалився, загинуло троє людей. Після цього з фасаду демонтували решту балконів. Наприкінці 2010-х будинок пофарбували у невластиві йому яскраві відтінки зеленого. У 2022–2023 роках він постраждав від обстрілів загарбників.

Ще одним представником архітектури конструктивізму став 4-поверховий наріжний будинок на вулиці Сибірцева, 178. «Будинок 3-го інтернаціоналу» був пошкоджений 1943 року, а після закінчення війни — відновлений. 2023 року він зазнав нових пошкоджень.

Одним з найцікавіших ансамблів міста 1930-х років стали будинки на вулиці Миру, 42 і 53. Обидва мали заокруглені фасади — прийом, який також можна зустріти в центрі Алчевська. Будинки були житлові й мали низку 4-поверхових секцій, а наріжні частини мали по п’ять поверхів. Проте, хоч будинки і виступали ансамблем, вони не були ідентичними: №53 оформлено колонами, а №42 — лоджіями та пілястрами. 

У 1943 році будинок №53 був пошкоджений, проте згодом відбудований. У 2022 році обидва будинки зазнали нищівних руйнувань. Спочатку вони згоріли, а потім були частково зруйновані. Станом на 2023 рік вони виглядають гірше, ніж в 1945-му.

У спільному кварталі з будинком на Миру, 42 є ще одна будівля з таким самим заокругленим наріжним фасадом. Це геологічне підприємство «Донецькгеологія» на вулиці Сибірцева, 17. Триповерхова споруда також походить з 1930-х. Заокруглена частина фасаду прикрашена пілястрами, лиштвами вікон та рустуванням нижнього поверху. Поруч стоїть статуя геолога, для якої позував реальний геолог Володимир Акімов. 3 лютого 2023 року будівля зазнала значних руйнувань внаслідок російського обстрілу.

Подібна споруда була ще через квартал — на вулиці Свободи, 14. Ця п’ятиповерхівка цікава тим, що має риси конструктивізму, які намагалися нівелювати. Суцільне скління сходових клітин було розділене на фрагменти, широкі конструктивістські вікна розділені на три окремі вертикальні зі спільною лиштвою, а фасад оздоблений слабким рустуванням. Ймовірно, ці зміни відбулися під час повоєнної відбудови у 1940–1950-х.

Також варта уваги наріжна п’ятиповерхова будівля на вулиці Ціолковського, 27. Тут теж є заокруглення фасаду, але воно розташоване у ніші, утвореній уступом між наріжними секціями — прийом, який архітектори 1930-х особливо часто використовували у Кам’янському. Фасад будівлі прикрашений пілястрами та карнизом, а наріжну частину увінчує аттик з невеличкими стовпчиками, які візуально збільшують споруду. Будівля зазнала руйнувань у 1943 році, проте була відновлена. 

Ефектно оформлені наріжні будинки на Миру, 19 та Горбатова, 45. Їхній сьогоднішній стан невідомий, проте ймовірно, що вони теж зазнали руйнувань.

Повоєнна відбудова і розширення Бахмута

Повоєнна відбудова міста, як вже зазначалося вище, не одразу призвела до оновлення та відбудови центру. Новостворені заводи, зокрема «Цветмет», споруджували собі житло поблизу. Селище заводу кольорових металів стало одним із характерних прикладів поліцентричного містобудування, де центром тяжіння є не міський центр, а підприємство. 

Основу забудови селища складають малоповерхові будівлі початку 1950-х, виконані ансамблями кварталів за типовими проєктами. Центром став бульвар Металургів, на якому у 1957 році споруджено будинок культури (пізніше — міський народний будинок). Його звели за типовим проєктом клубу 2-06-04 на 300 місць авторства архітектора К. К. Барташевича. Неокласична будівля має упізнаваний шестиколонний портик із фронтоном. У квітні 2023 року будинок був зруйнований.

Цікавий і сам завод, відкритий 1954 року, зокрема триповерхова адміністративна будівля, що стоїть по вісі вулиці й видна здалеку. Вона увінчана башточкою, а її фасад прикрашений пілястрами, лиштвами вікон та оздобленням вхідної групи. Не менш виразна і їдальня заводу, що має три арки входу, масивні вікна та рустування наріжних пілястр. Доля цих споруд невідома.

У 1950-х продовжується зведення архітектурно виразних будинків, що акцентують наріжні ділянки вулиць. Так, наприклад, на вулиці Незалежності, 58 споруджується 4-поверховий будинок з 5-поверховою наріжною секцією. Його фасад прикрашений еркерами та карнизами, фронтонами та щипцями. Цікаво, що у цього будинку є близнюк у Кременчуці на вулиці Соборній, 24/14.

У 1950–1960-х роках відбудовується центральна міська площа, яка сильно постраждала від бойових дій. Хоча її частина відновлюється, значна територія площі забудовується наново: будуються протяжні будинки на Незалежності, 63 і 65, а також на Миру, 50 і 52. Найвишуканішим із них був 4-поверховий будинок на Миру, 50. Ритміку його фасаду задавали парні двоповерхові лоджії, прикрашені балюстрадами й пілястрами та увічнені фронтонами. Станом на 2023 рік дві секції будівлі повністю зруйновані, решта згоріла та руйнується. Будинок №52 має схожий стан.

Подальше зростання міста відбувається шляхом будівництва переважно типового житла. На захід від залізниці утворюється декілька житлових мікрорайонів. Деякі з них мають назви — «Черема», «Новий» тощо. Поруч виростає модерністська автостанція з просторим внутрішнім залом. Нинішній її стан невідомий. 

Хоча більшість споруд міста 1960–1980-х типові, є й цікаві винятки. Так, 1983 року здали нову будівлю Українського заочного політехнічного інституту. Чотириповерхова будівля споруджена впритул до наявного корпусу. Перший поверх — це стилобат, на якому розташовані похилі аудиторії наступних поверхів. Головний композиційний елемент — актовий зал на 400 місць із залом секторної форми. Цікавий факт: при будівництві аудиторії були одразу облаштовані кондиціонерами.

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій