Кенселінг, соціальний рейтинг, медіація та радикальна емпатія як альтернатива вʼязниці

Спробуйте уявити світ без вʼязниць. Не виходить, чи не так? Не вийшло не лише у вас. Не вийшло й у письменників, філософів та архітекторів, з якими журналісти білоруського видання Euroradio розмовляли протягом місяця. Кожен з них по-різному описує зміни, які потрібно здійснити у вʼязницях, але ніхто не може уявити світ без вʼязниці.

Людське ставлення до покарання все-таки змінюється, і сучасна вʼязниця — це продукт нового часу та епохи модерну. Раніше були не колонії, а каторги; смертна кара. Тільки відносно нещодавно людське тіло перестало бути головною метою пенітенціарної системи. А як щодо порятунку душі, трансформації особистості, права на справедливість?

До тексту білоруських колег Заборона додає коментарі українських експертів — ми, чітко памʼятаючи про полонених росіян та увʼязнених за державну зраду, поставили те ж саме питання: чи зможе наша країна колись відмовитися від тюрем? 

Бракує емпатії — може вистачити егоїзму

На нарах було вирізано: «ІК-1 — це дупа». Цей напис політвʼязень Олександр Кабанов побачив під час етапування через Столін, білоруське місто за 15 км від кордону з Україною. Напис був єдиним джерелом інформації про новополоцьку колонію (Вітебська область).

Були ще непрямі відомості: ніхто з камери СІЗО не хотів потрапити до «одиниці». Іноді Кабанову здавалося, що навіть адміністрація інших колоній не знає, що відбувається у Новополоцьку. Коли його перевели до могилівської вʼязниці, наглядачі питали: а чи правда, що ІК-1 — це дупа? Кабанов ставив це питання іншим увʼязненим, але ніхто не відповідав прямо. Всі говорили: приїдеш — дізнаєшся.

Кабанов побачив першу в своєму житті вʼязницю у 2020 році. Архітектор Антоніо Соррентіно, який займається проблемою редизайну італійських вʼязниць, — у 2022-му. Між вʼязницями Італії та Білорусі прірва, але Кабанов і Соррентіно використовують одні й ті самі слова, щоб описати пенітенціарну систему у своїх країнах. Мета вʼязниці в Білорусі та Італії — покарання та відплата.

Напис на нарах не обдурив: ІК-1 — це дупа. Могильовська вʼязниця №4, куди перевели Кабанова, — теж, але натомість у вʼязниці, на відміну від колонії, немає проблем із бібліотекою.

«Щодня відкривається годівниця, і ти можеш сказати: “Йосиповичу, принеси, будь ласка, книги”. Йосипович відповість: “Кабанов, ти мене дістав, ти чому так швидко читаєш?” І принесе книжки», — розповідає політвʼязень.

У тюремній бібліотеці знайшлася література про те, як пенітенціарні системи в інших країнах намагалися перетворити себе з каральних установ на виправні. У книгах говорилося, що вʼязниця має дати людині можливість здобути освіту та професію — якщо не заради самого увʼязненого, то заради суспільства, до якого він повернеться.

«У цих книгах зрозуміло аргументується: якщо людина, вийшовши з вʼязниці, зможе забезпечити себе і сімʼю, кількість рецидивів знизиться, — ділиться Кабанов. — У Норвегії, де в місцях позбавлення волі створено сучасне виробництво, де в людині не вбивають особу, лише 14–15% колишніх увʼязнених скоюють повторні злочини. Для порівняння: у США близько 70% рецидивів. Але багато хто думає, що злочинець має страждати. Мовляв, якщо він скоїв злочин, чому ми маємо його годувати, напувати й утримувати? Тож треба розпочати з роботи із суспільством. І пояснити, що це неправильне ставлення до людини».

Скандинави вже збудували гуманні вʼязниці й навіть навели в них хюґе. Там немає ґрат на вікнах, і охоронців теж немає. Це поселення більше схоже на комуну, ніж на колонію. І тут люди разом працюють над тим, щоб більше не чинити злочинів. Якщо перед суспільством стоїть завдання виправити злочинця, то така вʼязниця з ним справляється. А що як суспільство хоче відплати?

Напевно, адміністрації колонії та вʼязниці, в яких сидів Кабанов, не дісталися тюремної бібліотеки. У білоруській ІК-1 можна вивчитися лише на муляра чи зварювальника. Увʼязнені не дуже вірять, що така освіта зможе їх прогодувати у новому житті, але можливість отримати навіть її потрібно ще випросити. Кому дозволити вчитися, а кому — ні, вирішує адміністрація. Бо якщо ти навчаєшся, тебе треба зняти з промзони. Це, за мірками адміністрації, — розкіш.

«А адміністрація — це здебільшого неадекватні люди, які розмовляють мовою блатних і поводяться так само», — підкреслює Кабанов.

І оскільки жодних навичок, які можна було б використовувати на волі, увʼязнені не отримують, вони ще до звільнення думають про те, як використовувати ті навички, які вони вже мають.

«Багато хто, ще не звільнившись, уже збиває майбутні злочинні угруповання. У мене на очах хлопці, які займалися “закладками”, обговорювали, чому попалися і як зробити так, щоб більше не попадатися. Вони розуміють, що таких грошей їм більше не заробити. А жодних альтернатив у виправній колонії їм не пропонують, бо виправна колонія у Білорусі не виправляє, — зазначає Кабанов. — Розрахунок такий: від нового злочину людину має утримувати лише страх перед поверненням до колонії».

Якщо у суспільства не вистачає емпатії, щоб змінити умови життя людей у ​​вʼязницях, нехай суспільство шукає егоїзм, пропонує італійський архітектор Антоніо Соррентіно.

«Якщо мета вʼязниці — покарати за злочин, то ця вʼязниця не має цінності для суспільства. Нам треба припинити сприймати вʼязницю як інститут покарання та відплати, а подумати про неї як про місце, де люди проходять реабілітацію, — впевнений Соррентіно. — Потрібно зрозуміти: увʼязнені не залишаться у вʼязниці назавжди. Якось вони вийдуть. І часто, повертаючись із сучасних вʼязниць у суспільство, ці люди виявляють більшу агресію, ніж до того, як потрапили до вʼязниці».

Тому він пропонує думати егоїстично: змінюючи вʼязниці, ми змінюємо власне життя. По-перше, тому що до вʼязниці не завжди потрапляють погані люди — туди потрапляють і добрі люди, як випливає з білоруського досвіду. По-друге, тому що вʼязниця в наявному вигляді лише посилює ментальні проблеми.

«Якщо в увʼязнених буде можливість перестворити себе у вʼязниці, змінити, зокрема, економічну сторону свого життя, суспільство виграє від цього. Адже багато хто вчинив перший злочин не тому, що хотів порушити закон, а тому, що економічні умови змусили їх до цього. Я не виправдовую злочинців — просто пропоную подумати про це. Подумати, як змінити концепцію вʼязниці», — підкреслює архітектор.

«Вʼязниця має включати стосунки: з людьми всередині вʼязниці (персоналом, іншими увʼязненими), з людьми зовні. Вʼязниця має будувати міст між суспільством, містом та увʼязненими. З погляду архітектури вʼязниця має нагадувати скоріше готель чи реабілітаційний центр, а не пташину клітку. Адже простір сильно впливає на нас, — зазначає Антоніо Соррентіно. — Наприклад, один із негативних ефектів сучасного дизайну вʼязниць — мізофонія. Вона спричинена поганими акустичними властивостями матеріалів, що використовуються в дизайні. Це посилює агресію та відчуття дезорієнтації у вʼязнів».

Якщо суспільство має вільні гроші, є сенс витратити їх на редизайн вʼязниць. Але деякі елементи можна змінити без великих інвестицій, вважає архітектор. Світло, матеріали внутрішнього оздоблення, організація простору — все це значно покращить побут увʼязнених.

Людське ставлення до покарання все-таки змінюється, і сучасна вʼязниця — продукт нового часу та епохи модерну. Раніше були не колонії, а каторги; смертна кара. Тільки нещодавно людське тіло перестало бути головною метою пенітенціарної системи.

Соціальний рейтинг як альтернатива вʼязниці

Якщо інститут репутації зацифрувати й дати ключі від нього державі, вийде система соціального рейтингу. Якщо в тебе низький соціальний рейтинг, ти не знайдеш роботи, не купиш житла в нормальному районі — ти навіть із міста не зможеш виїхати. Чи потрібна за такої системи ще й фізична вʼязниця?

Білоруска Єлизавета живе в Китаї. Каже, тутешня система соціального рейтингу справді утримує більш-менш законослухняних громадян від адміністративних правопорушень. Але чи може вона повністю замінити вʼязницю? Як загалом працює ця система?

«Ви уявляєте соціальний рейтинг як єдину систему, і цим все спрощуєте. Мовляв, у людини є особиста справа, а там рейтинг. Нічого подібного. Я опитала 10 китайців, зокрема журналістів. Вони не мають уявлення, який у них особистий рейтинг. Тому що це поняття збірне», — пояснює Єлизавета.

Головна складова соціального рейтингу — criminal records: незаконна діяльність, порушення правил дорожнього руху, несплата боргів. Якщо тебе за щось судять, це вплине не тільки на твоє подальше життя, а й на життя твоїх дітей.

«Наприклад, мого знайомого позбавили прав за водіння у нетверезому стані. За повторне порушення його можуть позбавити прав довічно, і машину в оренду вже не візьмеш, — каже дівчина. — У майбутньому його дочка не зможе влаштуватися на роботу до Народно-визвольної армії Китаю та обіймати керівні посади на держслужбі. Якщо порушення у батьків серйозніші, дитину можуть не прийняти до престижних навчальних закладів».

Борги також вплинуть на рейтинг. Не заплатив комусь за роботу, не виплатив аліменти, не допомагаєш старим батькам, не повернув кредит, використав страховку понад ліміт і не сплатив — все це врахують.

«Якщо суд ухвалив виплатити, а ти цього не зробив, то тебе заблокують. Ти не зможеш купити квитки на літак та поїзд, забронювати готель, орендувати нерухомість, отримати кредити. Це справді дуже ефективно, — зауважує Єлизавета. — Нещодавно компанія, в якій я працюю, виграла суд в іншої компанії. Вони мали виплатити борг, але не зробили цього вчасно. Главу цієї компанії одразу внесли до чорного списку. Він просто не міг виїхати нікуди зі свого міста. Це змусило його все виплатити дуже швидко». 

Тобто у Китаї кілька соціальних рейтингів. Власною базою користуються банки, окрема база є у додатку, де фіксується, чи ви сплатили товар. Юридична база також окрема.

А ще людині можуть заблокувати соцмережі, якщо вирішать, що вона розповсюджує неправдиву інформацію чи чутки. У додатку WeChat міститься все життя китайця. Там зберігаються всі контакти (у тому числі робочі), це одночасно і соцмережа, і електронний гаманець. Навіть проїзний квиток зберігається в цьому додатку.

«Але не думаю, що ця система знижує злочинність і стримує карних злочинців. До злочинців застосовують інші методи покарання — це взяття під варту і навіть смертна кара. Це інший рівень, — зазначає Єлизавета. — І якщо людина не боїться вʼязниці, хіба її втримає якийсь рейтинг? Тож жодний соціальний рейтинг не стане альтернативою вʼязниці. Хоч і може утримувати від певних провин».

Фудкорт та футбол у дворику «американки»

Через Лукиську вʼязницю в центрі Вільнюса пройшли опоненти царської Росії, Радянського Союзу, Польської Республіки, окупаційної німецької влади. Тепер сюди можна прийти на екскурсію, погуляти камерами або сісти на фудкорті у тюремному дворику.

У червні периметром дворика розставили намети з пивними кранами, а на великих екранах транслювали Чемпіонат Європи з футболу. Сто років тому навряд чи хтось міг сказати те саме про Лукиську тюрму.

2020 року білоруси фантазували, як одного разу зникне «американка», а одну з веж КДБ можна буде віддати під музей протестного плаката. Але чи зможуть білоруси, переробивши «американку» на музей, не побудувати нову« американку»?

Активістка Лєра Хотіна не вірить, що білоруси впораються на цьому етапі — швидше за все, вони відтворять той єдиний вид відносин у суспільстві, який бачили та розуміють. Так само як і протест, що розпочався з низових звʼязків, наростив структури у вигляді «офісів і кабінетів» — просто тому, що інших структур не бачили.

«Що буде з вʼязницею у новій Білорусі? Ми думаємо, що на цьому рівні розвитку нашої ментальності білоруси не вирішуватимуть, якими будуть вʼязниці. Є безліч людей, які перейшли зі старих структур, — із ГУБОЗіКу [Головне управління по боротьбі з організованою злочинністю РБ], з міліції, із МЗС, — і тепер відтворюють тут ті самі структури, які знають. І кажуть: зробімо те саме, але по-новому», — каже активістка.

При цьому, за її словами, низових активістів до цього процесу не залучають. Не було жодної відкритої дискусії, де представники різних громад могли б розробити майбутню правову рамку для Білорусі. І навряд чи вони можуть на неї вплинути іншим чином, ніж новими протестами у новій Білорусі.

«Тож я думаю, що вʼязниця залишиться, бо білоруси не переосмислили до кінця проблему інституту вʼязниці. Чи не переосмислили вʼязницю таким чином, щоб зрозуміти, що вона — зло. Поки що вони зрозуміли лише, що їхніх друзів-протестувальників незаконно покарали. І це теж прогрес — але недостатній для того, щоби змінити відносини всередині суспільства, — впевнена Лєра Хотіна. — Але те, що у 2020 році білоруси демонстрували здатність до самоорганізації та взаємоповаги, а також слова колишніх політзеків про людяність і справедливість для всіх категорій увʼязнених дають надію на те, що білоруське суспільство колись трансформується настільки, що вʼязниця йому буде не потрібна. Але діяти в цьому напрямі потрібно вже зараз».

А чи можливо взагалі відмовитись не лише від пенітенціарної системи, а й від судів? Може, християнська заповідь «Не суди» — це не лише моральна настанова, а й соціальна програма?

«Традиційне християнство вибудовує заповіді з ієрархії. Перша та головна заповідь християнства — заповідь любові. До себе, до оточення та до Бога. А все інше — це милиці, якими ми користуємося, коли забуваємо, що означає любити ближніх. І заповідь “Не суди” — це теж милиці, якими можна і потрібно користуватися, коли ми з якоїсь причини не можемо любити людину, — каже білоруський священник, автор YouTube-каналу «Батюшка відповість» Олександр Кухта. — Звичайно, всім християнам хотілося б жити у світі, де всі одне одного люблять, де всі люди прекрасні. У такому світі немає законів, бо немає потреби їх творити, і злочинів немає. Але, на жаль, наше суспільство хронічно хворе і не здатне так жити. Ми всі трохи недосконалі, і милиці нам потрібні. А там, де потрібні милиці, потрібні й інституції, й інструменти, за допомогою яких ми стежитимемо за дотриманням правил нашого суспільства».

До речі, про кохання й емпатію. Декілька років увʼязнення можна скоротити до кількох хвилин, якщо дати злочинцю можливість відчути емоції, які відчувала його жертва. Для цього у вʼязницях майбутнього увʼязненим імплантуватимуть спогади, згенеровані штучним інтелектом. Інтенсивність і тип спогадів регулюватимуть залежно від тяжкості злочину.

Це фантазія блогера Хашем Аль-Гайлі з Ємену. Він позиціює себе як режисер та популяризатор науки та створює невеликі відеоролики, використовуючи технології штучного інтелекту. Його соцмережі мають понад 35 мільйонів підписників. Нещодавно там було опубліковано відео про вʼязницю майбутнього, в якій роки увʼязнення можна замінити на примусову емпатію.

Реформа каральної системи в Україні

Як і білоруська, сучасна українська пенітенціарна система походить від старої карально-трудової радянської. Наявні проблеми системи й досі повʼязані саме з тим, звідки вона починалася. 

З набуттям незалежності розпочалася і реформа каральної системи, яка триває й досі. І хоч темпи змін незадовільні, успіхи все ж є, зазначає колишній начальник відділу моніторингу пенітенціарних установ офісу Уповноваженого з прав людини та виконавчий директор Українського інституту з прав людини Євген Нєцвєтаєв.

«У порівнянні з російською системою, з якою ми вийшли з однієї, скажімо, “колиски”, українська дуже відрізняється. Я читаю свідчення наших полонених, які повертаються з російських тюрем. Працюючи в секретаріаті Уповноваженого з прав людини, я спілкувався з нашими увʼязненими, які відбували покарання в тюрмах на окупованих територіях. І після почутих та прочитаних жахіть я можу сказати, що українська система іде шляхом розвитку, хоча й не так швидко», — каже експерт.

Одним з ключових моментів реформи стала заміна у 2003 році застарілого виправно-трудового кодексу на сучасний кримінально-виконавчий кодекс. Це відкрило шлях для нових підходів, зокрема, для такого виду покарання як обмеження волі. Ідея полягала в створенні проміжної ланки між тюрмами та повним звільненням, коли людина перебувала в установі відкритого типу — виправному центрі. Однак на практиці часто виникали проблеми з реалізацією цього інструменту.

«Ідея хороша, але реалізація кульгає. Адміністрації часто перетворювали виправні центри на мінівʼязниці», — підкреслює Нєцвєтаєв.

А згодом Мінʼюст взагалі хотів прибрати покарання у вигляді обмеження волі та замінити його на можливість пробації. Таким чином проміжна ланка між умовною свободою та вʼязницею просто зникла б. І все б добре, але є нюанс: «Між легким та суворим покаранням судова система скоріше обере останнє. Суддя краще перестрахується і відправить людину до тюрми, щоб потім у разі чого до нього не було питань», — пояснює фахівець з прав людини.

Саме тому має бути більше альтернативних позбавленню волі видів покарань, як-от штрафи, громадські роботи, пробаційний нагляд та інші ефективні засоби ресоціалізації, з яких судова система могла б обирати відповідний залежно від тяжкості злочину.

До речі, у 2020 році Верховна Рада України розділила кримінальні правопорушення на злочини та проступки (до другої категорії потрапили злочини невеликої та частково середньої тяжкості). Перший тип правопорушень має значні наслідки для суспільства і передбачає обмежувальний захід у вигляді ізоляції, а у другому випадку можна обмежитись штрафом або виправними роботами.

За тяжкі злочини альтернативи вʼязниці бути не може

В цьому випадку українським законодавством передбачений лише спеціальний режим та умови утримання. І тільки суд визначає можливість зміни умов утримання або ж дострокового чи умовно-дострокового звільнення, говорить директор Української Гельсінської спілки з прав людини Олександр Павліченко. 

Про зміну системи мова поки не йде, адже політична воля в українських керманичів більше схиляється до посилення покарання. До того ж реалії такі, що й самі увʼязнені часто демонструють низький рівень мотивації до змін.

«В тюрмах сидять люди, наприклад, з наркотичною залежністю, яка часто є супутнім фактором до вчинення злочину. Тобто людина здійснила крадіжку, щоб отримати дозу. Після відбуття покарання трапляється таке: під вʼязницею на цю особу вже чекають “товариші”, й охоронці бачать, як людина, ще навіть не відʼїхавши від тюрми, засукує рукав і приймає дозу. Як її соціалізувати? Скільки б не намагались, залежність це перебʼє. Тому є велика частина рецидивів — до 50%», — розповів Павліченко.

Правозахисник наголошує, що часто це свідомий вибір увʼязнених. Але є й ті, хто обирає шлях виправлення. Таким людям після відбуття покарання дійсно необхідна допомога у соціалізації, яку держава, на жаль, не надає.

«Натомість є різні релігійні організації; громадські, засновані колишніми увʼязненим, і їхня робота дуже ефективна. За ворота вʼязниці людина фактично виходить без документів, грошей, житла та роботи. І такі організації забирають її до себе, допомагають відновити паспорт, годують, надають місце для ночівлі й навіть пропонують роботу. Це вже можна назвати такою виправною роботою, яка дозволяє колишнім вʼязням обрати інший шлях, а не повертатися до тюрми. Всі увʼязнені знають про таку можливість, але не всі її обирають», — пояснює фахівець.

Розмови ж про побудову в Україні тюрем за прикладом норвезьких, щоб увʼязнені за відсутності альтернатив мали більш сприятливі умови утримання, більше схожі на казку, вважає Павліченко.

«По-перше, для цього потрібні величезні фінансові ресурси. А наша пенітенціарна система дуже недофінансована і ледь виживає. По-друге, ми працювали з норвежцями у питаннях реформи пенітенціарної системи. Вони надавали свої пропозиції, втім, дуже далекі від наших реалій. Норвезькі стандарти тут не будуть працювати, тому що нам до них повзти ще не одне покоління, попутно реформуючи систему. Якщо так подумати, то ми зараз на рівні, на якому норвежці були десь у 1920–30-х роках. Тож за 50 років, може, і будуть інші умови, але не зараз», — резюмував правозахисник.