«Війна оголює якісь такі речі, до яких в цивільному житті й діла не було б»: розмова з воїном-фотографом Юрієм Костишиним
Війна доволі темна й погана річ, але є й світлі моменти, що наче паростки рослин проростають крізь асфальт і говорять, що не все ще втрачено, ще є за що битися, ще є задля чого жити, каже тернопільський фотохудожник та воїн 44-ї окремої артилерійської бригади Юрій Костишин.
Він пішов захищати Україну 2015 року. Вдруге мобілізувався на початку повномасштабного вторгнення. Захисник знаходить час на те, що дуже сильно любить. Фотозйомка для нього є способом показати, що поміж усього страшного і буденного є щось інше, прекрасне.
Свої світлини боєць під псевдо «Кіт Характерник» публікує на Facebook-сторінці. Крім того, їх можна побачити в інших форматах: на виставках, у поетичному арт-буці Інни Гончар чи то в збірці віршів Валерія Пузіка.
Журналістка Вікторія Гураль поговорила із Юрієм про дідусеву справу й дитячу мрію, про фотовиставки й першу авторську книгу, про війну і мистецтво, що відображає сутність людини в час випробувань.
Ваш дідусь займався фотографуванням і мав власну «фотолабораторію». Розкажіть про Ваші дитячі та юнацькі роки. Що тоді Ви любили фотографувати?
— Мій дідусь після Другої світової війни закінчив Львівську школу кіномеханіків. І, власне, захоплювався фотосправою, фотографував все і всюди. Я досі вдома зберігаю стоси побутових фото, зроблених ним. Тож, у випадку зі мною, мабуть, спрацювали гени.
Перші фото були зроблені на його плівковий фотоапарат «ФЕД» ще в добрі студентські часи. Мені подобалося бавитись з ручними налаштуваннями, а вже потім з’явилась перша цифрова «мильничка». Також я любив робити макрофото.
В дитинстві, правда, була мрія стати фоторепортером, який би знимкував дику природу. Це сталося після прочитання журналу «National Geographic».
Зараз ви продовжуєте реалізовувати дитячу мрію. Берете участь у виставках (як в Україні, так і за кордоном), артпроєктах. Хто або що допомагає вам у цьому спонукає вас до цього?
— Це все завдяки друзям.
Просто війна оголює якісь такі речі, спонукає до певних дій, до яких би тобі в цивільному житті й діла не було б, напевно. Тут, мабуть, спрацьовує боротьба життя та смерті, чорного та білого, бажання залишити щось по собі. Бажання показати, що ти ще є, ти не пропав, не згорів, а живеш. Бажання показати світ, який тебе оточує, зупинити когось на хвильку чи змусити задуматися.
Окрім фотографування, ви також пишете. Розкажете про книгу?
— Книга ще готується, точніше редагуються матеріали.
Тексти — це емоції, сплески: короткочасні, але дотичні. Це замальовки, починаючи з лютого, від початку повномасштабного вторгнення. Вони інколи трохи химерні, трохи казкові, інколи занадто реалістичні. Окрім того, там мають бути супутні фото, правда, ще не обрали які.
Особисто для мене книга — це слід, котрий ти лишаєш позаду себе. До творення всього цього спонукали мене мої друзі із львівського видавництва «333», котрі займаються ще й волонтерством.
В чому для вас різниці між мимовільними фото та такими, коли на той самий момент треба довго чекати?
— Життя дуже непередбачувана штука. Інколи моменти трапляються вже і зараз, тільки встигай робити фото. Проблема в тому, що через швидкоплинність миті інколи зникають. Про що дуже шкодую.
От, наприклад, до війни повертався звідкілясь, поблизу нас йшло будівництво, робітники в засмальцьованих і заляпаних вапном й фарбою комбінезонах пили на обідній перерві каву. І тут поряд проходить красуня в червоній короткій спідничці. Всі як по сигналу обертають голови за її постаттю — яскраво-червона пляма на фоні сірих комбінезонів із пластиковими стаканчиками в руках та звернутими шиями в бік дівчини. Не встиг сфотографувати.
Або фото природи, особливо, коли спостерігаєш за її броунівським рухом в густій зеленій траві, яке вимагає терпцю. Але поміж того, це дуже цікаво і пізнавально; це занурення у світ, в якому працюють зовсім інші закони.
Тобто фотографії несуть кілька сенсів і можуть мати терапевтичний ефект?
— Це просто магія, яка є частинкою цього світу. І коли ти занурюєшся в неї, ти наче залишаєш весь свій травматичний багаж десь позаду. Адже, роблячи фото, я вкладаю туди якусь проєкцію себе. Сподіваюся, добру частинку себе. Тому терапія через фото працює, принаймні для мене.
І сам процес фотографування для мене — це медитація, якесь таїнство, самолікування, своєрідна втеча від великого світу у світ чогось майже ідеального, казкового і химерного. Це наче складання історії, але шляхом фотозйомки. А потім, коли я бачу, як люди реагують на світлини, отримую певну моральну сатисфакцію.
Ви неодноразово зазначали, що фото — це спосіб поділитися емоцією. Як гадаєте: чи допомагає ця емоція з’єднати прірву між суспільством і війною, чи це буде мати лише короткостроковий вплив?
— Так, фото — це емоція, неважливо яке саме: ч/б чи кольорове, серія чи монохром, веселе чи сумне. Це емоція, котра будоражить людину, інколи заставляє її задуматися, порадіти з тобою чи поспівчувати.
Чи подолає військова фотографія прірву між військовими та цивільними?.. Не знаю. Але фото може бути одним зі спонукачів. Взагалі людина, в переважній своїй більшості, є мислячою істотою, і вона повинна розуміти (або хоча б прагнути зрозуміти) сучасні речі, що відбуваються у світі. Тим паче таку, як війна: оце чорне поріддя, що нищить все живе у своїй утробі. Хто хоче бачити — той бачить, а байдужій істоті байдуже на все, що її оточує, окрім її власних біологічних потреб.
Можливо, спрацьовуватиме ще той алгоритм, що фото робиться військовим чи військовою, котрі буквально ходять поміж життям та смертю, наче по лезу, а це додає пікантності фотографіям, зробленим в такому небезпечному середовищі. І це буде додатковим активатором думок: а чому так? що відбувається? хто ці люди? яке моє місце у всьому тому вирі подій?
Як ви ставитесь до естетизації воєнної дійсності?
— Війна доволі темна й погана річ. Але є й світлі моменти, що наче паростки рослин крізь асфальт проростають і говорять, що не все ще втрачено, є за що битися, є задля чого жити.
Микола Сурженко, учасник УНА-УНСО, у статті «Творча естетика війни» зазначав: «Націю народжує влучний постріл!». Погоджуєтеся?
— Дуже цікаво, тут можна якось двояко відповісти. Однозначно, так. Націю народжують люди, в котрих є стрижень, в котрих є воля до чогось. Але тут ховається дещо більше. Якщо постріл — це боротьба, то однозначно теж так. Пошук самого себе, пошук себе в інших або інших в собі — так. Боротьба, звитяга, честь, хоробрість — так. Без боротьби нічого не відбувається.
Навіть щоб побудувати дім, ти вкладаєш свою працю, піт, кров, сили, енергію, емоції. І це вимагає від тебе якихось надзусиль, не кажучи вже про будівництво дому в загальнодержавному масштабі.
Чим має бути суспільство для війська?
— Однозначно, підтримкою. Однозначно, якщо можна вжити такий термін, донором. Якоюсь системою координат. Типу як пунсони в картографії, якісь оці географічні моменти, до яких ти можеш прив’язатися. Тому що армія — це те саме суспільство, це його зріз у різних ось цих всіх площинах, категоріях. Армія без тилу — ніхто, а тил без армії — тим паче ніхто. Це такі дві сутності одного організму, які не можуть існувати одна без одної.
Зв’язки між ними повинні будуватися на взаємній повазі й підтримці. Це, мабуть, треба черпати із тих давніх грецьких, римських історичних часів, де був культ воїна. Адже воїн — це людина, котра свідомо наражає себе на смерть заради когось іншого. Нічого не має більш святого і цінного у світі, ніж пожертва. Ти віддаєш добровільно життя, яке тобі дали боги, яке тобі дала природа, мати, батько. Ти свідомо кладеш свій рід на вівтар заради когось іншого. Ось це суспільство повинно розуміти. Цю велику пожертву.
Що вам допомагає триматись у ці часи?
— Мабуть, ось ця така моя спостережливість, бажання усамітнитись. І коли ти усамітнюєшся і дедалі щільніше починаєш бачити довколишній світ у всіх його проявах, ти наче втікаєш, попадаєш в паралельність.
Я доволі доросла людина, але в душі залишаюсь Пітером Пеном. Не знаю, може, це якась психологічна вада, але принаймні вона мене рятувала і у 2015-2016 роках. Тим паче рятує зараз. Я не романтизую війну, тому що на війні мало романтики, бо це болото, кров, біль, смерть. Але водночас є життя, весна, сонце і таке інше. Але ось ця романтика, якась юнацькість дає тобі розуміння, що ти наче потрапив в пригоду, що в тебе ще є запасні життя.
Чого найбільше вам не вистачає тут і зараз?
— Найбільше? Мабуть, душевного спокою. За всі ці останні роки якась така катавасія в голові: каша, броунівський рух і безліч всякої нісенітниці. А це все треба упорядковувати — як книжки на полицях. Решта є: добро, тепло рідних, тепло людей, яких ти ні разу не бачив, але вони по той бік соціальних сторінок — і вони тобі також стають близькими.
Допомога також є. Правда, не завжди ти йдеш на контакт, просто не хочеш своїх власних демонят випускати на зовні, щоб вони там ще комусь не стали на заваді. Твоє — воно твоє.
Я завжди був замкненою людиною. Не зовсім соціопатом, але мені було комфортно бути одинаком. Хоча зовсім без людей я не міг би бути. Тому не звик ділитися дуже внутрішніми переживаннями. І цього, мабуть, бракує. І не вистачає дому. Не вистачає того життя, яке було до війни. Тоді цінувалось багато речей, просто зараз якась певна переоцінка відбулася, хоча й не зовсім категорична. Просто наче ти попав з однієї планети на зовсім кардинально іншу, протилежну і тобі дуже хочеться вернутися назад.
В еру важких екзистенційних викликів люди все частіше міркують над проблемою цінності та значення життя. Як гадаєте, ким по собі є людина і яке її місце у світі?
— Для мене людина — це мандрівник: і по якомусь внутрішньому наповненню, і по інших проявах її життя. Людина повинна бути в пошуках себе. Не важливо, знайде вона чи ні те, чого шукає. Головне — дорога. В цьому і полягає сенс життя, як на мене.
Ти шукаєш його в книгах, розмовах людей, в обіймах; шукаєш у будь-чому, в будь-яких проявах цього світу. Твоє фізичне тіло теж мандрує. Тобто ти допомагаєш своєму внутрішньому наповненню бачити світ. Ходиш, їздиш, плаваєш, спілкуєшся, обіймаєшся, любиш, кохаєш, читаєш і так далі.
Людина — це пошуківець. Я вважаю, що це її призначення. Це наче фільм або серіал з відкритим кінцем. Ніби щось ти пізнав, побачив, для себе проявив, але не зовсім до кінця. І от це «не зовсім до кінця» є найцікавішим моментом в існуванні людини.
Чи спонукає мистецтво до пізнання себе і світу?
— Так, мистецтво і є одним зі шляхів пізнання себе. Не важливо, яке це мистецтво: кіно, художнє, література, фотографія. Та будь-що. Будь-які прояви мистецтва — це проєкція внутрішнього світу людини на світ зовнішній. Це такий типу лакмусовий папірець, через котрий ми можемо бачити нашу сутність. Це наче футболка із якимось логотипом улюбленої метал-команди чи героями улюбленого серіалу. От бачиш, що людина є фанатом групи Metallica — і тоді все стає ясно.
Чи можна вважати, що люди, які байдужі до мистецтва — сліпі до краси довкола?
— Ну, це спірне питання. Людині може бути байдуже оперне мистецтво чи важка рок-музика. Чи фантасмагорії Девіда Лінча. Але він\вона встає зранку і посміхається горизонту, радіє сонцю.
Мистецтво саме по собі виховує в людини здатність бачити красиве. Є дуже багато видів мистецтва, тому котресь та спаде людині до вподоби. Хоча б одне. І вже навіть через це не можна вважати людину черствою. Загалом люди від своєї природи не є черствими, їх може зачерствіти зовнішній світ, тягуча буденність, сіре болото, котре затягує, рутина. Ось це вбиває в людини бачення краси.
