Протягом останніх двох років київські художники та художниці безкоштовно займаються з дорослими з синдромом Дауна. Вони разом пишуть картини, влаштовують виставки, продають роботи та хочуть створити майстерню, яка стане справжнім робочим місцем для людей з ментальною інвалідністю. Журналістка Заборони Альона Вишницька розпитала засновників проєкту «ательєнормально» про те, навіщо їм ця неоплачувана робота, а батьків їхніх учнів — чому вони ніколи не сприймали захоплення власних дітей всерйоз.
У піч
Жені Голубєнцеву 29, і він малював, здається, завжди. У блокнотах, альбомах, зошитах, на клаптиках паперу. Але всі діти малюють, тож нічого особливого в цьому не було, хіба окрім того, що він зображав переважно цвинтарі, могили та пам’ятники. Власне, кладовища завжди були центральним захопленням хлопця. Женя знав напам’ять, де поховані відомі письменники, музиканти, художники чи політики, міг легко розрізнити півсотні цвинтарів, а потрапивши туди, гуляти годинами.
Пояснити, чому це йому так подобається, він не міг, але легко називав дату смерті будь-якого митця, якого згадували на уроках. Маму це трохи лякало. Надія Голубєнцева сподівалася, що Женя це переросте, а поки хай собі малює — аркушами з його ілюстраціями можна було палити на дачі піч. Так вона і робила.
У Жені — синдром Дауна та довгий список супутніх хвороб. Серед інших — він майже не чує та майже не говорить. Після школи хлопця вдалося влаштувати в училище. Це було перемогою — не всі люди з синдромом можуть здобути справжню професію. Женя вивчився на кухаря та навіть зміг постажуватися в кафе. Далі, щоправда, справа не пішла, бо можливостей для роботи людей з синдромом Дауна в Україні практично немає (ось тут Заборона докладно писала про це).
Після училища соціалізація та заняття для Жені лягли на плечі 74-річної мами. Надія вишукувала для сина активності, аби той не лишався цілодобово в чотирьох стінах квартири. У 2018 році вона натрапила на оголошення про воркшопи для людей із синдромом Дауна, які організовував Гете-інститут та запрошені художники. Протягом кількох днів люди з інвалідністю та без разом малювали, брали участь у дослідженні та групових інтерв’ю. Воркшопами все мало і закінчитися, але запрошені викладачі, серед яких був художник Стас Туріна, зацікавилися роботами Жені. В нього, розповідає Стас, картини не були схожі на будь-які інші — відчувалася унікальність та самобутність. «Пам’ятаю, Женя намалював якусь дивну позитивно-карнавальну картинку з назвою «Кладбище», я такого ніколи не бачив», — згадує художник.
Коли воркшопи закінчилися, Стас із колегами зійшлися на тому, що заняття з Женею треба продовжувати. Крім Голубєнцева з’явилися інші — ще до десяти людей з синдромом Дауна, а до Стаса доєдналися кілька художниць і художників, які були готові безкоштовно та регулярно займатися з дорослими з СД у своїх майстернях. Результатом занять стали з десяток спільних виставок в Україні, Італії і Німеччині та кілька проданих робіт. Роботи Жені експонували майже на кожній.
Щотижня Женя приїжджає в майстерню до художниці Валерії Тарасенко: «Я працюю в районній художній школі вже вісім років, і мені спершу хотілося Женю саме навчати. Потім я зрозуміла, що це не потрібно. Він дуже виразний у мистецтві — йому не треба академічний підхід. Нам просто важливо бачитися регулярно», — каже Валерія. На заняття художниця обирає формат і матеріали — каже, що для кожної людини потрібно підібрати своє, і показує техніки, але не вчить академізму.
Дивні картини
Два роки тому, коли Женя тільки почав, він, як і інші люди з синдромом, малював щонайбільше в альбомах А-4. Ніхто не думав, що такі люди можуть бути митцями — і не надавав цьому ваги, каже художниця. «А ми просто побачили, що вони справді художники, причому сформовані від природи. Їх особливо і не навчиш, але можна допомогти розвинутися, набрати творчих обертів. Зараз вони точно знають, що художники — і тепер не просто малюють, а малюють із почуттям відповідальності, бо це як робота. Вони вже на тому ж рівні, що й ми», — каже Валерія. Вона називає себе асистенткою та додає, що вона з Женею та іншими людьми з СД просто разом роблять роботу: вони свою, а вона свою.
«Інколи бачиш якісь такі дивні картини і не розумієш, чому вони так виконані. Мені цікаво, що в кожного з них є свій почерк. Цікаво, до якого етапу його можна розвинути, що з цього може вийти», — каже художниця. Женя ніколи не кидає роботу на пів шляху. Якщо він почав, то доведе до кінця. І завжди знає, що хоче намалювати. Тепер це не лише цвинтарі.
Женя прокидається завжди в той самий час: спершу застеляє ліжко, вмивається, приймає обов’язкові пігулки, записує в зошит час, коли їх випив — бо за графіком їсти можна за півгодини. А потім сідає малювати. У цей час його не варто турбувати — краще взагалі не заходити, розповідає мама Надія. Це його лише відволікає.
Майстерня
Аня Літвінова — наймолодша учасниця «ательєнормально». Їй вісімнадцять, і вона зовсім не така, як Женя. Дівчина запальна — може почати писати картину та закинути її, щойно перехоче продовжувати. Переконувати її не має жодного сенсу.
Аня малювала завжди — і завжди вдома. У неї було два улюблених заняття, розповідає мама Юлія, — танцювати та малювати. Тож, якщо на столі лежав аркуш паперу з вільним місцем, Аня одразу бралася виводити на ньому щось синьою кульковою ручкою.
«Вона завжди малювала лише одним кольором та однією синьою ручкою. Звісно, ніколи професійно цим не займалася — важко навіть знайти людину, яка візьметься її вчити, охочих немає. З такими дітьми працювати теж нелегко», — розповідає жінка. Перший досвід роботи зі справжніми художниками вона отримала саме в «ательєнормально», там само полюбила й інші кольори та фарби. Крім регулярних занять та участі у виставках, розповідає Юлія, художники постійно запрошують її доньку та інших «колег із синдромом» в музеї та на виставки. Вони або просто йдуть подивитися експозицію, або беруть із собою матеріали — і замальовують прямо у виставкових залах.
«Раніше Аня бралася за щось, і її неможливо було вмовити та пояснити, навіщо їй це. Навіщо їй читати, грати, займатися — їй просто було нецікаво. Зараз вона почала більше цікавитися в принципі всім, і зокрема завдяки участі в проєкті», — додає Юлія.
«Взагалі ми допомагаємо одне одному. Ми навчаємо їх соціальних навичок, пунктуальності, домовленостей, правил, а вони нас — приймати себе такими, як ми є», — каже Стас Туріна.
У його планах і мріях — робити справжню майстерню, де люди з синдромом Дауна могли би творити так, як і художники без СД: «Щоб це був своєрідний хаб, де люди займатимуться в зручний для них час, влаштовуватимуть виставки». Валерія додає: «Щоб майстерня була їхнім місцем, де в кожного буде стіл, мольберт, полиці. Щоб вони від нас дедалі менше залежали».
За день Женя може намалювати вісім малюнків, інколи менше. Їх уже, звісно, ніхто не спалює. «Мені вже 74 роки, я не знаю, скільки мені лишилося жити, а знаю купу випадків, коли батьки помирають, а дитина зостається сама і може навіть опинитися на вулиці. Тепер у нього є заняття, і навіть якісь роботи вже продають. Це обнадіює. Думаю, це його майбутнє, він сам його знайшов», — каже мама Надія.
Женя ще жодного разу не прогуляв малювання. Незалежно від погоди та настрою, ось вже протягом двох років мама відвозить його на інший кінець міста, бо там його чекає Валерія, і вони разом створюватимуть картини.
