«Сон про білі шкарпеточки».
Аліна Смутко – в «Рівні цензури»
Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, що не співзвучні з масовою культурою чи наражаються на цензуру в ЗМІ і в соціальних мережах. У цьому випуску – фотопроєкт журналістки й фотографки Аліни Смутко.
«Сон про білі шкарпеточки».
Аліна Смутко – в «Рівні цензури»
Раз на два тижні в рубриці «Рівень цензури нульовий» Заборона публікує роботи одного фотографа, художника або колективу. У них показані історії, що не співзвучні з масовою культурою чи наражаються на цензуру в ЗМІ і в соціальних мережах. У цьому випуску – фотопроєкт журналістки й фотографки Аліни Смутко.
Четверо малят із тисячі в Україні народжуються мертвими. Проте, каже Аліна Смутко, це не точно, бо у пострадянських країнах статистику досі «підчищають».
«Дитина, яка загинула в пологах, може стати «пізнім викиднем», а малюк віком менше тижня — «мертвонародженим». Так само ніхто не знає, скільки вагітностей не дозрівають до «материнства», – розповідає Смутко. – Усе тому, що перші три місяці вагітності жінки залишаються сам на сам зі своїм новим статусом: державні консультації відмовляються ставити їх на облік. Жінки, які втратили маля у випадку викидня, мертвонародження, завмирання вагітності чи навіть соціально зумовленого аборту стикаються із байдужістю суспільства. Сім’я і друзі не обговорюють із мамами втрату ненародженого малюка, роблячи вигляд, що нічого не сталося. Породіллі також не рідко страждають через черствість і некомпетентність медперсоналу. Кожна з таких жінок після втрати дитини неодноразово чула фразу на зразок «не хвилюйся, народиш іще одного».
Фотопроект Аліни Смутко «Сон про білі шкарпеточки» — це історії шести українок, які пережили перинатальну втрату. Всі вони різні: хтось із них втратив дитину 30 років тому, інші пережили це зовсім недавно; хтось ризикнув знову народити дитину, інші ж відмовилися від спроб природного материнства. Об’єднує цих жінок одне — бажання допомогти іншим матерям пережити свою втрату.
Четверо малят із тисячі в Україні народжуються мертвими. Проте, каже Аліна Смутко, це не точно, бо у пострадянських країнах статистику досі «підчищають».
«Дитина, яка загинула в пологах, може стати «пізнім викиднем», а малюк віком менше тижня — «мертвонародженим». Так само ніхто не знає, скільки вагітностей не дозрівають до «материнства», – розповідає Смутко. – Усе тому, що перші три місяці вагітності жінки залишаються сам на сам зі своїм новим статусом: державні консультації відмовляються ставити їх на облік. Жінки, які втратили маля у випадку викидня, мертвонародження, завмирання вагітності чи навіть соціально зумовленого аборту стикаються із байдужістю суспільства. Сім’я і друзі не обговорюють із мамами втрату ненародженого малюка, роблячи вигляд, що нічого не сталося. Породіллі також не рідко страждають через черствість і некомпетентність медперсоналу. Кожна з таких жінок після втрати дитини неодноразово чула фразу на зразок «не хвилюйся, народиш іще одного».
Фотопроект Аліни Смутко «Сон про білі шкарпеточки» — це історії шести українок, які пережили перинатальну втрату. Всі вони різні: хтось із них втратив дитину 30 років тому, інші пережили це зовсім недавно; хтось ризикнув знову народити дитину, інші ж відмовилися від спроб природного материнства. Об’єднує цих жінок одне — бажання допомогти іншим матерям пережити свою втрату.
На фото перший «бодік» новонародженого Олексія. Хлопчик народився недоношений на 28-му тижні гестації і прожив трохи більше місяця. Юлія зберегла кілька його речей напам’ять.
Юлія, 36 років, 28-й тиждень вагітності
«Дехто каже: «Не хочу запитувати, щоб не нагадувати». Нагадувати? Серйозно? Та я думаю про це 24 години на добу! Немає такого моменту, щоб я не згадала свого малюка. Навіть народивши після цього двох здорових діток, я все одно згадую Льошу кожен день».
На фото шапочка і шкарпетки новонародженого Єгора. Хлопчик народився недоношеним на 24-му тижні вагітності та прожив вісім днів. Тато і мама з любов’ю назвали малюка «маленьким Смурфом» через цей блакитний капелюшок, який одягли на хлопчика у відділенні інтенсивної терапії. Ольга зберігає речі у пам’ять про сина.
Ольга, 33 роки, 24-й тиждень вагітності
«Лікарі запитували: чи будемо ми забирати тіло? Звісно, звісно, будемо! Таких маленьких домовинок навіть не роблять. Його поклали у дитячу, але він у ній там взагалі загубився, такий маленький лежав. У Штатах, знаю, можна забрати і поховати 9-10-тижневого, а у нас до 22-го тижня він навіть не людина. Його і рятувати не будуть. Я розумію, що з професійного погляду це, напевно, неможливо, але називати померлу дитину «медичними відходами» — жахливо».
На фото бірки з ручки новонародженого Артема, які Катя зберігає на пам’ять про сина. Хлопчик помер невдовзі після пологів через інфекцію. Точної причини батькам не повідомили. У медичній карті зазначено, що у малюка «відмовили основні органи».
Катерина, 34 роки, 38–39 тиждень вагітності
«Перший дитячий крик я так і не почула. Одразу зрозуміла, що Артема відкачують. Його дуже довго реанімували. Мене вже відвезли, а він усе не кричав. Якийсь час я полежала в напівдрімоті під препаратами, і тільки потім мені принесли блакитну бірочку з ручки. Це єдине, чого я чекала — значить, він живий. Так, на кисні (як мені потім пояснили), так, важкий, але живий. Ми провели в Одесі [у реанімації] місяць. Весь цей час — на кисні. На початку лютого він народився, а першого березня помер».
На фото свідоцтво із кладовища з інформацією про поховання «дитинки Гончаренко» — Віті, мертвонародженого сина Олени. Ледь не єдина річ, яку жінка залишила з тих часів. Її хлопчик завмер в утробі наприкінці вагітності. Лікарі повідомили, що причину цього з’ясувати не вдалося — малюк був абсолютно здоровий.
Олена, 37 років, 38–39 тиждень вагітності
«Я одразу підписала той документ, що відмовляюся бачити сина після пологів. Просто не уявляю цього: не змогла би. Мені було так страшно, куди там дивитися на нього, як?! Це все сталося надто раптово. Похоронами опікувався чоловік. Я змогла приїхати на могилку лише десять років потому, після того як у мене народився другий син. Чомусь відпустило. І я вирішила нарешті навідатися на могилку».
На фото медична картка із випискою з пологового будинку. Із цієї довідки Антоніна дізналася, що місяць тому вона народила дівчинку вагою 2 кг. Тридцять років тому під час передчасних пологів на сьомому місяці вагітності жінка втратила дитину, ймовірно, через помилку лікарів. Після операції маля Антоніні не показали. Через два роки жінка народила хлопчика, теж передчасно.
Антоніна, 50 років, 32-й тиждень вагітності
«Після операції мене перевели в післяпологове, а потім переселили від породіль до вагітних. Щоб діток маленьких не бачила, напевно. Туго перев’язали груди пелюшками: молоко мало перегоріти – пити ж бо його нікому. Протримали в лікарні ще 11 днів, і все — на вихід. Запам’яталася дуже одна сестричка, говорила мені постійно: «Та чого тут засмучуватися. Ще тисячу таких народиш і три тисячі абортів після того зробиш». Так, ще тисячу, думала я, точно».
На фото домашні капці, які Альона взяла з собою на операцію із переривання позаматкової вагітності. Сорочка і взуття — єдине, що залишилося у неї з того дня. На 12-му тижні довгоочікуваної вагітності Альона дізналася, що їй доведеться терміново позбутися дитини. Розташування плідного яйця не було вчасно діагностоване, що поставило під загрозу життя дівчини й вимагало екстреної операції.
Альона, 30 років, 12-й тиждень вагітності
«Після операції я одразу запропонувала чоловіку розлучитися. Він відповів, що брав мене в дружини не для того, щоб потім «назад віддавати», і більше ми до цього питання не поверталися. Родичі його налаштовували, мовляв, терпи, мужик, у неї буде «складний період». Але мене втішати, як пам’ятаю, ніхто не квапився. Всі вдали, що нічого не сталося — просто операція, просто прихворіла».
«Рівень цензури нульовий» – це майданчик для відкритого діалогу на складні та табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь в його оформленні. Деталі тут.
Юлія, 36 років, 28-й тиждень вагітності
«Дехто каже: «Не хочу запитувати, щоб не нагадувати». Нагадувати? Серйозно? Та я думаю про це 24 години на добу! Немає такого моменту, щоб я не згадала свого малюка. Навіть народивши після цього двох здорових діток, я все одно згадую Льошу щодня».
На фото перший «бодік» новонародженого Олексія. Хлопчик народився недоношений на 28-му тижні гестації і прожив трохи більше місяця. Юлія зберегла кілька його речей на пам’ять.
Ольга, 33 роки, 24-й тиждень вагітності
«Лікарі запитували: чи будемо ми забирати тіло? Звісно, звісно, будемо! Таких маленьких домовинок навіть не роблять. Його поклали у дитячу, але він у ній там взагалі загубився, такий маленький лежав. У Штатах, знаю, можна забрати і поховати 9-10-тижневого, а у нас до 22-го тижня він навіть не людина. Його і рятувати не будуть. Я розумію, що з професійного погляду це, напевно, неможливо, але називати померлу дитину «медичними відходами» — жахливо».
На фото шапочка і шкарпетки новонародженого Єгора. Хлопчик народився недоношеним на 24-му тижні вагітності та прожив вісім днів. Тато і мама з любов’ю назвали малюка «маленьким Смурфом» через цей блакитний капелюшок, який одягли на хлопчика у відділенні інтенсивної терапії. Ольга зберігає речі у пам’ять про сина.
Катерина, 34 роки, 38–39 тиждень вагітності
«Перший дитячий крик я так і не почула. Одразу зрозуміла, що Артема відкачують. Його дуже довго реанімували. Мене вже відвезли, а він усе не кричав. Якийсь час я полежала в напівдрімоті під препаратами, і тільки потім мені принесли блакитну бірочку з ручки. Це єдине, чого я чекала — значить, він живий. Так, на кисні (як мені потім пояснили), так, важкий, але живий. Ми провели в Одесі [у реанімації] місяць. Весь цей час — на кисні. На початку лютого він народився, а першого березня помер».
На фото бірки з ручки новонародженого Артема, які Катя зберігає на пам’ять про сина. Хлопчик помер невдовзі після пологів через інфекцію. Точної причини батькам не повідомили. У медичній карті зазначено, що у малюка «відмовили основні органи».
Олена, 37 років, 38–39 тиждень вагітності
«Я одразу підписала той документ, що відмовляюся бачити сина після пологів. Просто не уявляю цього: не змогла би. Мені було так страшно, куди там дивитися на нього, як?! Це все сталося надто раптово. Похоронами опікувався чоловік. Я змогла приїхати на могилку лише десять років потому, після того як у мене народився другий син. Чомусь відпустило. І я вирішила нарешті навідатися на могилку».
На фото свідоцтво із кладовища з інформацією про поховання «дитинки Гончаренко» — Віті, мертвонародженого сина Олени. Ледь не єдина річ, яку жінка залишила з тих часів. Її хлопчик завмер в утробі наприкінці вагітності. Лікарі повідомили, що причину цього з’ясувати не вдалося — малюк був абсолютно здоровий.
Антоніна, 50 років, 32-й тиждень вагітності
«Після операції мене перевели в післяпологове, а потім переселили від породіль до вагітних. Щоб діток маленьких не бачила, напевно. Туго перев’язали груди пелюшками: молоко мало перегоріти – пити ж бо його нікому. Протримали в лікарні ще 11 днів, і все — на вихід. Запам’яталася дуже одна сестричка, говорила мені постійно: «Та чого тут засмучуватися. Ще тисячу таких народиш і три тисячі абортів після того зробиш». Так, ще тисячу, думала я, точно».
На фото медична картка із випискою з пологового будинку. Із цієї довідки Антоніна дізналася, що місяць тому вона народила дівчинку вагою 2 кг. Тридцять років тому під час передчасних пологів на сьомому місяці вагітності жінка втратила дитину, ймовірно, через помилку лікарів. Після операції маля Антоніні не показали. Через два роки жінка народила хлопчика, теж передчасно.
Альона, 30 років, 12-й тиждень вагітності
«Після операції я одразу запропонувала чоловіку розлучитися. Він відповів, що брав мене в дружини не для того, щоб потім «назад віддавати», і більше ми до цього питання не поверталися. Родичі його налаштовували, мовляв, терпи, мужик, у неї буде «складний період». Але мене втішати, як пам’ятаю, ніхто не квапився. Всі вдали, що нічого не сталося — просто операція, просто прихворіла».
На фото домашні капці, які Альона взяла з собою на операцію із переривання позаматкової вагітності. Сорочка і взуття — єдине, що залишилося у неї з того дня. На 12-му тижні довгоочікуваної вагітності Альона дізналася, що їй доведеться терміново позбутися дитини. Розташування плідного яйця не було вчасно діагностоване, що поставило під загрозу життя дівчини й вимагало екстреної операції.
«Рівень цензури нульовий» – це майданчик для відкритого діалогу на складні та табуйовані теми, як-от сексуальність і тілесність, стрес і депресія, війна й ідентичність. Ми не платимо гонорару за публікацію, але допоможемо зробити авторське висловлювання почутим, а також беремо участь в його оформленні. Деталі тут.
