Магда виїхала з Польщі до самопроголошеного «Халіфату» шість років тому. Донині вона перебуває в Сирії, в таборі, де живуть сім’ї членів Ісламської держави. Вона хоче повернутися додому, як і багато інших жінок, які роками живуть у цих таборах. Спеціально для Заборони Павел Пєньонжек та Альона Савчук розповідають історію Магди.
Я ненавиджу «Ісламську державу», бо вони мені збрехали, але я сама собі винна, що опинилася в цій ситуації. Моя мати повідомляла різні польські інстанції про мою справу, писала заяви, але вони нічого не зробили. Спочатку казали, що розглядають справу, а потім перестали відповідати. Тим часом я перебуваю там же, де й була. Я знаю, що це був мій вибір, але я не хочу тут помирати. Я хочу повернутися додому.
Варшав’янка Магда була підлітком, коли виїжджала в Сирію на територію, підконтрольну Ісламській державі. Вона оселилася в «Халіфаті» незабаром після його проголошення і пробула там майже до останнього дня його існування. Наприкінці березня 2019 року ІДІЛ було розбито Сирійськими демократичними силами (курдські та арабські ополчення) за підтримки міжнародної коаліції на чолі зі США.
Півтора року Магда перебуває в таборі Аль-Хол на сході Сирії. Донедавна в таборі проживало 65 тисяч людей, з яких понад дві третини — діти. 25 тисяч були сирійцями (місцева влада поступово відпускає їх додому), 30 тисяч — іракцями, а ще 10 тисяч — громадянами інших країн. Більшість мешканців табору — сім’ї членів Ісламської держави.
Магда була в Сирії шість років, і там також народилася її дочка. Спілкуватися з нею можна тільки через месенджер, але Магда не завжди може відповідати, бо офіційно телефони в таборі заборонені. Хоча жінкам порівняно легко їх сховати, бо вони одягнені з ніг до голови.
Ми всі звіріємо, багато сперечаємось, дітей ніхто не виховує і в них немає занять. Ми кинуті напризволяще та знесилені. Жити в ув’язненні дуже виснажливо. Я мрію побачити хоча б дерево — ви не повірите — чи просто торкнутися трави.
Табір-в’язниця
Аль-Хол існує з 1991 року, але він став відомим лише у березні 2017 року. Тоді його населення раптово зросло майже всемеро. Міжнародний Комітет Червоного Хреста схарактеризував ситуацію в таборі як «апокаліптичну». Він був дезорганізований і переповнений, з дуже обмеженим доступом до медичних послуг, що спричиняло поширення хвороб. Діти в таборі не мали освіти; не було там також і психологічної допомоги, хоча багато мешканців переживали травматичний досвід і бачили найстрашнішу сторону війни. Тому Аль-Хол часто називають бомбою, яка, коли вибухне, буде підживлювати екстремістські групи по всьому світу.
Аль-Хол розташований в пустелі, де влітку дуже спекотно, а взимку, особливо вночі, буває морозний вітер і часом піщані бурі. Він більше схожий на в’язницю, ніж на табір: він обнесений колючим дротом і має сотні озброєних охоронців. Мешканці не можуть покинути Аль-Хол, а вхід для сторонніх осіб нормований. Ці суворі правила нав’язують в тому числі й мешканці табору, або принаймні деякі з них.
Адміністрація табору постачає їжу тамтешнім жінкам, але Магда та одна з українок кажуть, що не їли готових страв, бо в них були миші та екскременти. Вони беруть лише сирий рис, каші, олію та цукор, які їм привозять кожні два місяці, а також хліб, який доставляють щодня. Молоко, яйця, фрукти, овочі та солодощі доступні тим, хто має гроші. Де їх узяти в таборі? Дехто працює в магазинах та місцях харчування або допомагає у догляді за дітьми та прибиранні. Однакв першу чергу підтримку надають сім’ї, які надсилають до табору гроші через хавалу — неофіційну систему грошових переказів, популярну в деяких регіонах Азії та Африки.
Табір розділений на дві групи: послідовників Ісламської держави, які готові за неї померти, і тих жінок, що її ненавидять. Я належу до останньої. Ми не чекаємо, коли так звані «брати» прийдуть, щоби звільнити нас, і знову створять «Халіфат».
Величезна кількість жінок, які живуть у таборі, чекає на повернення «Халіфат». Вони вірять в Ісламську державу й підтримують її дії. На охорону табору нападають: минулого року було опубліковано фотографію одного з охоронців з ножем, забитим у спину до ручки; були також вбивства й підпали наметів. Прихильники «Халіфату» намагаються черезнасильство і страх впровадити в таборі ті ж правила, що й у районах, контрольованих Ісламською державою.
Адміністрація курдів, що керує північно-східною Сирією, визнає, що Аль-Хол — це величезний тягар для них, головно, з фінансових причин; але він також не гарантує безпеку мешканцям. Тим більше, що багато іноземних держав, громадяни яких перебувають у таборі, не поспішають забирати їх додому або просто відмовляються це робити. Це ставить курдську адміністрацію в скрутне становище й залишає проблему невирішеною.
Ви маєте знати, що якщо зі мною немає контакту, це означає, що курди відвезли мене до іншого табору — Роджу. Ми називаємо його чорною дірою. Тут немає умов для розмови. Ми в’язні, тому вони роблять з нами те, що хочуть.
Вранці у своєму месенджері я отримую повідомлення від однієї з українок. Вночі охорона табору забрала двох її співгромадянок із дітьми. Жінка злякалася і всюди шукала допомоги, розсилаючи повідомлення через інтернет. Ці люди, як правило, потрапляють у значно менший табір Родж на північному сході Сирії, приблизно в 130 км від Аль-Хола.
Із серпня європейців, пов’язаних з Ісламською державою, поступово депортують до Роджу. У такий спосіб влада хоче розв’язати проблеми перенаселення та безпеки мешканців аль-Холу.
Шлях до ісламу
Я прожила в дитячому будинку п’ять років. Я навчалася в технічному коледжі, але практики там було мало, тому я перейшла до професійно-технічного училища, щоби стати перукарем. Я проходила практику в салоні. Мені це подобалося. У мене є ручні навички, можливо, я успадкувала їх від матері.
Магда виросла в бідності, тому, за її словами, не здивувалася побаченому в Сирії. Вона народилася в сім’ї алкоголіків в одному з районів Варшави. Її батько помер від розриву печінки, коли Магді було 14. П’ять років вона прожила в дитячому будинку. Там були й мусульмани, завдяки яким Магда зацікавилася ісламом, хоча раніше не вірила в Бога. Стверджує, що це змінило її життя, і вона не обміняла б свою віру ні на що у світі.
За два роки до від’їзду до Сирії Магда познайомилася зі своїм однолітком-нареченим. Він приходив до дитбудинка відвідати іноземців-мусульман, які там жили. Він був вихідцем з однієї з країн колишнього Радянського союзу, але розмовляв також і польською. Вивчав механіку та займався тайським боксом. Магда згадує, що він показав їй «інший світ». Вона була страшенно закохана в нього.
Хлопець Магди також був атеїстом, коли вони познайомилися. Завдяки їй він вперше прочитав Коран. Відтоді почав молитися, ходити до мечеті. Сказав, що не буде ходити до неї, бо це гріх.
Він нікому не розповів, що хоче поїхати до Сирії. Він сказав мені, що їде до Німеччини: придбає там машину, привезе до Польщі і продасть із вигодою. Я йому не повірила. Я сміялася — думала, що він жартує, тому сказала: «Як хочеш — їдь!» Він відповів, що не жартує, а потім два дні не відповідав.
Одного разу із Сирії йому зателефонував знайомий. Він розповів, що там добре і що мусульмани там живуть згідно з Кораном та Ісламом. Хлопець Магди вирішив їхати до Сирії. Магда боялася, що більше ніколи його не побачить. Вона ніколи в житті не виїжджала з Польщі. Сирія здавалася їй недосяжною; у неї не було грошей, щоби туди потрапити. Але вона була рішучою: продала все, що могла, та поїхала.
Її хлопець виїхав у травні 2014 року, коли «Ісламська держава» вже контролювала ар-Ракку на півночі Сирії та швидко захоплювала нові території. Самопроголошений халіф Абу Бакр аль-Багдаді оголосив про створення «Халіфату». Магда прибула до Сирії у вересні, коли Ісламська держава розпочала наступ на курдське місто Кобані на півночі країни. На той час до країни прибули добровольці з усього світу — близько 40 тисяч людей. Вони були родом з різних куточків світу, мали різну освіту та соціальне походження.
Магда каже, що не знала, що їде до Ісламської держави. Вона це зрозуміла вже там.
Я не хотіла бути членом терористичної групи. Ні я, ні мій чоловік нікого не вбивали. Я навіть не знала, що в Сирії йде війна. Я не надто замислювалася про те, що це за країна. Я думала, що опинюсь у такому місці, як Єгипет чи Кавказ, де буду жити спокійно в хіджабі. Я пішла би за своїм хлопцем на край світу, може, навіть якби знала про авіаудари.
Вона безперешкодно прилетіла до Туреччини й дісталася кордону із Сирією. Там її перевезли через кордон і помістили в центр для незаміжніх жінок, звідки її забрав наречений. Вони одружилися.
Магда стверджує, що її чоловік не був бійцем: вони просто жили. В багатоповерховому будинку на околиці ар-Ракки вона прожила майже три роки. Магді подобалися правила. За її словами, ніхто її не ображав; не було ні алкоголю, ні сигарет, ні наркотиків, ні оголених жінок. Вона мала проводити час, доглядаючи за будинком, готуючи їжу для чоловіка та гостей, а також відвідуючи друзів, парк, ресторани. Спочатку, каже вона, це було дуже весело.
Не раз бомби падали близько. Летіли вікна, двері та все інше. Бували випадки, коли я плакала й панікувала, а бувало, що я не відчувала страху. Іноді ми спускалися вниз і все. Я боюся підвалів більше, ніж смерті. Краще, коли ракета падає, ти її не чуєш, вона просто вибухає — і ти одразу вмираєш, ніж коли тебе розчавлять чотири поверхи і ти задихатимешся зі зламаними руками та ногами.
Кінець Ісламської держави
Після переможної битви за Кобані курдські та арабські ополчення поступово затягували кільце навколо ар-Ракки. За підтримки літаків вони рушили вперед. У червні 2017 року дійшли до міста. Ісламська держава люто оборонялася до жовтня, але не змогла впоратись із руйнівною силою авіаударів. Після втрати Мосулу того року вона зазнала чергової болісної поразки. «Халіфат» занепадав.
Ситуація в ар-Раці ставала дедалі небезпечнішою для цивільних, які там залишалися; бійці «Халіфату» готувалися до оборони. Магда та її чоловік мали залишити місто перед облогою. Вона стверджує: щойно стало ясно, що це неминуче, не було сенсу залишатися на вірну смерть.
Вони виїхали в аш-Шахіл у провінції Дейр-аз-Зор на сході Сирії — це 160 км від ар-Ракки. Там ще були залишки «Халіфату». Будинків там було мало, тому Магда рідко виходила на вулицю. Вона молилася про мир і змогла відпочити чотири місяці. Потім повітряні нальоти почалися знову: Сирійські демократичні сили атакували Дейр-аз-Зор із півночі, а урядові війська — із заходу.
Він помер на моїх руках. Я йому надала першу допомогу. Я сказала йому засвідчити, що Аллах — єдиний Бог. Він це зробив і помер. Я рада лише, що народила і виховала його дочку.
Магда та її чоловік вирушили до аль-Майадіна, куди поступово стікалися урядові війська. Уже там, у місті, її чоловік потрапив під авіаудар і згодом помер. Магда залишилася ні з чим: самотня жінка з однорічною дочкою в «Халіфаті», що поступово руйнувався. Вона намагалася десь зачепитись і зрештою опинилася в центрі для вдів Ісламської держави. Вона отримувала від них гроші на проживання — близько 800 доларів, щоби жити нормальним життям. Але «Халіфат» зменшувався, бойовиків та їхні сім’ї поступово виселяли в аль-Багуз Фаукані на сході Сирії. Втекти від «Халіфату» було важко. Якщо втікача ловили, це могло призвести навіть до смерті. Тож Магда залишилася на цій території, що поступово зменшувалася.
У Багузі ті, в кого були сили, копали собі сховище. Я викопала таке, що сягало моєї спини, так було спокійніше. Діти плакали та вмирали від голоду, снайпери стріляли щодня, дорослі й діти падали на очах. Але найгіршими були не постріли, а голод. Ми їли траву та сіно з жуками: більше нічого не було.
Битва за аль-Багуз Фаукані була, мабуть, однією з найвражаючих у сирійській війні. Хоча це невелике місто і Сирійські демократичні сили билися за підтримки великих держав, протистояння тривало півтора місяця. На цій невеликій території перебувало понад 60 тисяч людей. Біля села стояли ряди будинків, зроблених з усього, що було під рукою. До самого кінця Ісламська держава демонструвала свій характерний устрій. Як писало агентство Associated Press, їхні настанови працювали навіть тоді, коли не було ані їжі, ані грошей.
Коли битва наближалася до неминучого кінця, Сирійські демократичні сили та Ісламська держава домовилися про зелений коридор для жінок і дітей. Магда скористалася нагодою. Чотири дні вона добиралася до Аль-Хола, де перебуває й досі.
Я не шкодую, що поїхала до Сирії. Я шкодувала б більше, якби залишилася в Польщі й не поїхала до чоловіка. Завдяки цьому в мене є чудова дочка. Тепер я боюся за її майбутнє. Я хотіла б, щоби воно було якнайкращим, але в гармонії з ісламом.
Магда знає, що повернення до Польщі може бути пов’язане з неприємностями — допитами й навіть ув’язненням. Але вона цього не боїться, бо їй є на кого залишити дочку: є свекруха і матір, яка кинула пити сім років тому. Магда не думає, що коли-небудь становила для когось загрозу, або що це може змінитися.
Але просто залишити табір не можна. Є два шляхи: офіційний та корупційний. Згідно з першим, держава сама заступається за своїх громадян. Деякі держави це зробили і люди поїхали додому. Ті, хто не може розраховувати на підтримку своєї країни, платять потрібним людям, а отже, вдаються до незаконної втечі з табору та Сирії. Зазвичай для цього потрібно багато грошей. Вартість звільнення однієї жінки з трьома дітьми коливається від 10 до 15 тисяч доларів. Де взяти ці гроші? Отримати від громади, яка їх подарувала, або, як виявило розслідування Sunday Times, за допомогою організованого збору коштів в Інтернеті — так само, як це робили прихильники «Ісламської держави» в різних європейських країнах. Деякі жінки, віддані «Халіфату», можуть також розраховувати на допомогу Ісламської держави. Магда не має де взяти грошей і бачить для себе все менше шансів повернутися додому.
Що вона хотіла б робити, якщо виїде із Сирії? Ця перспектива для неї настільки далека, що вона навіть не замислювалася над цим. Вона переконана, що їй буде важко знайти себе після років, проведених у Сирії. Якщо зможе, вона поїде до свого дядька, який живе в одній із країн Європейського Союзу.
Ідентичність героїні змінена.
