Одне серце на двох. Як собаки допомагають людям з інвалідністю і без

Погладити собаку, пройти з нею через невисокі перешкоди та посортувати кубики за кольорами — це не просто гра, а елементи терапії для людей з інвалідністю. Каністерапія — це метод лікування та реабілітації зі спеціально навченими собаками. Тварини допомагають дітям із порушеннями інтелектуального розвитку, сприяють реабілітації після важких травм, підтримують людей у депресії, із психічними розладами та просто самотніх. Офіційно в Україні спеціальності «каністерапевт» на сьогодні немає. Натомість з вересня цього року на базі Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій вперше в Україні розпочнеться навчання фахівців із каністерапії. Журналістка та фотографка Катя Москалюк поговорила з засновницею школи соціальної кінології та каністерапії Олександрою Береговенко про те, у чому особливість каністерапії та як вона може допомогти.

Погладити собаку

У Романа в руках телефон. Він знімає на відео руду собаку з фіолетовим язиком. 

«Не спішіть забирати мобільний, він захищає хлопчика від світу. Реальність не така страшна, коли дивитись на неї крізь екран. Принаймні залишається ілюзія, що її, як і будь-який фільм жахів, можна вимкнути», — усміхається засновниця та керівниця школи соціальної кінології та каністерапії Harmonic Dog Олександра Береговенко. 

Струнка, з білявим волоссям та привітною усмішкою. Майже двадцять років Олександра проводить заняття з каністерапії, розробляє нові реабілітаційні методики та програми для дітей і дорослих з інвалідністю. Олександра та Красуня — «кудлата левиця» чау-чау — терпляче чекають, поки Роман освоїться та сам сховає телефон у кишеню. Заняття можна розпочинати.

У залі з великими вікнами розставлені кольорові конуси, ігрові тунелі, гімнастичні обручі. На низеньких лавочках під стіною сидять помічники Олександри — Костянтин, Христина із риджбеком на кличку Хайді, а також двоє студентів у білих халатах, які вивчають фізичну терапію та ерготерапію. Дитині комфортніше, коли усі присутні в залі перебувають на одному з нею рівні — так легше налагодити контакт. 

«Стосунки потрібно будувати на довірі, а не на страху. Це правило універсальне, як для дітей, так і для собак», — говорить Олександра. 

Вона на волонтерських засадах щоп’ятниці приїжджає у Багатопрофільний навчально-реабілітаційний центр Святого Миколая у Брюховичах на околиці Львова, щоб провести заняття із каністерапії. Олександра каже, що собака — це провідник між світом дитини та світом дорослих.

Ромчик бере за повідець Хайді — високу собаку з очима кольору бурштину, акуратно гладить її по голові, і вони разом долають перепони. Протягом двох годин Олександра встигає попрацювати із трьома учнями Центру Святого Миколая. Усі заняття — індивідуальні. Запросити більше дітей протягом одного дня не вдається — собаки, як і люди, втомлюються. Учителька навчально-реабілітаційного центру Іванна склала анкети із діагнозами, вподобаннями та фобіями кожного учня. На основі цих протоколів та запиту батьків Олександра формує програму занять із дитиною. У Романа, наприклад, є проблеми із рахунком та розрізнянням барв. Хлопчик разом із Хайді сортує конуси за кольором, складає їх у такої ж барви обручі. Коли йому вдається, Олександра усміхається — це маленька перемога для всіх.

«Ми відкриті до нових ініціатив: коли Олександра запропонувала проводити заняття із каністерапії, погодились без вагань», — каже директорка Навчально-реабілітаційного центру Святого Миколая Наталя Цимбалюк. 

Увесь простір її кабінету заповнений стосами паперів та книжок, на стіні — дипломи та графіки занять. Наталя пояснює, що корекційно-реабілітаційні заняття починаються в обід, коли закінчуються уроки в школі. 

«Після каністерапії діти стають спокійнішими та уважнішими, знімається стрес. Навіть коли вони просто гладять шерстку собаки, ці тактильні відчуття сприятливо на них впливають. Тепер каністерапія — один із видів реабілітації нашого центру», — пояснює директорка. 

Вона пригадує, що одна з учениць школи, Єлизавета, боялась навіть заходити у приміщення із собаками. Втім, уже на другому занятті дівчинка із задоволенням виконувала разом з ними вправи.

Урятувати собаку

«Те, що жодні лікарі не змогли зробити за вісім років, пес зробив за вісім днів: вона сама захотіла піднятись», — почула Олександра від мами дівчинки із важкою формою ДЦП, коли в них удома з’явилося цуценя породи чау-чау. 

Дитина, яка не мала бажання рухатись, постійно тягнулась до цуценяти, усміхалась і просила допомогти їй з ним спілкуватися. Диво, яке сталось у 1994 році, зародило у житті Олександри не просто мрію, а велику мету — каністерапію. Перше знайомство із закордонною практикою відбулося в Англії. У наступні роки, завдяки дружнім та професійним зв’язкам у кінології, Олександра вивчала роботу каністерапевтів у Європі та Америці. 

«До середини 2000-х лише спостерігала та навчалась — адже справа серйозна та відповідальна. Напевно, я б так і не наважилась використати свої набуті роками знання та зробити крок до створення центру соціальної кінології та каністерапії, якби не один випадок. На черговій виставці собак організатори влаштували конкурс «Дитина та собака». Вірю, що задум був хорошим, але я побачила переляканих дітей, які тягнули за собою не менш переляканих собак під оплески дорослих глядачів. З того моменту зрозуміла, до чого прагну», — пригадує Олександра Береговенко. 

Її перша вища освіта не пов’язана із психологією. Утім, захоплення когнітивною етологією (наука, яка вивчає інтелект тварин) та кінологією завжди були частиною її життя, а не просто хобі.

З 1998 року Олександра Береговенко займалась із собаками з «проблемною поведінкою», з тваринами, які змінили господарів, та з псами — претендентами на присипляння. У той час такі тварини мали украй малі шанси повернутися до повноцінного життя серед людей. Згодом у Львові зібралась команда однодумців з реабілітаційної роботи в кінології. Результат трирічної праці волонтерів — сотні врятованих життів. 

«Якщо розповсюджувати знання, боротись зі стереотипами та системою, з’явиться шанс змінити ставлення до найбільш беззахисної частини нашого суспільства: дітей та собак», — підкреслює Олександра. 

З 2013 року вона керує Центром соціальної кінології, професійного хендлінгу (мистецтво показу собак на виставках) та виховання власників собак Harmonic Dog. Вона створила цей проєкт, щоб «допомогти організувати комфортне життя з домашніми улюбленцями та наповнити світогляди власників найновішими знаннями із соціальної (коли собака — повноцінний член сім’ї) та професійної кінології».

Олександра пояснює, що потреба у службових та мисливських собаках зменшується з кожним роком. Натомість росте запит на собак, які стануть комфортними компаньйонами для людини в місті. Для цього потрібні як навчання комунікації та розуміння з боку людей, так і соціалізація собаки: зміна її природних реакцій та поведінки. Собака соціальна — антагоніст природи. Наприклад, тварину навчають слідувати за своїм господарем у незнайоме їй середовище — заходити в автомобіль, трамвай чи під’їзд, спокійно реагувати на тупотіння дитячих ніжок, ігнорувати агресію та неадекватну поведінку інших собак, а також людей із нетиповою зовнішністю. З початком епідемії коронавірусу Олександра отримувала багато дзвінків від власників собак — люди в медичних масках лякали їхніх вихованців. 

«Не лише людям має бути зручно з домашніми улюбленцями. Собаки також мають почуватися вільно та комфортно кожного дня», — каже Береговенко.

Навчити собаку

«Тобі немає чим зайнятись, чи що?» — читалось у поглядах чиновників, які кивали головами та обіцяли підтримати пропозиції Олександри. 

На початку 2000-х каністерапія не цікавила ні державників, ні місцеву владу, ні інших суспільних діячів. Жінку підтримували друзі з-за кордону, і вона хотіла довести, що «можна виростити в пустелі сад». Олександра почала проводити перші сесії візитерської каністерапії — приїздила в дитячі будинки та сиротинці. Виявилось, що потреба такого виду абілітації та реабілітації велика — тільки на Львівщині роботи вистачить на десятки собак та їхніх провідників. Однак каністерапія досі не закріплена на законодавчому рівні. Роками декілька людей з різних куточків України намагаються зрушити ситуацію з мертвої точки. 

«Ми настирні, не відмовимося від поставлених цілей», — з оптимізмом переконує Олександра.

У Центрі соціальної кінології Harmonic Dog нещодавно завершився пілотний курс підготовки фахівців із каністерапії: 25 людей з усієї України — Києва, Харкова, Вінниці, Одеси, Рівного, Луцька, Чернівців та Львова — мали 100 годин лекцій та 50 годин практики. Навчання вимагало багато праці, тож курс завершили не всі. У проєкті, який тривав майже рік, Олександра з колегами відпрацювала майбутню освітню програму. З вересня цього року на базі Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій вперше в Україні розпочнеться навчання спеціалістів з анімалотерапії, а саме із каністерапії. Олександра, як викладачка університету, буде їх проводити. Щоб навчатися на курсах, необов’язково бути студентом вишу, однак вища освіта — обов’язкова. Перевагу віддаватимуть людям, які пов’язали своє життя із корекційно-реабілітаційною роботою, — фізіотерапевтам, ерготерапевтам, реабілітологам тощо.

«Сподіваюсь, що після курсів під егідою вишу з’явиться підстава ввести фах «каністерапевт» у Класифікатор професій України», — говорить Олександра Береговенко. 

Вона пояснює, що, з одного боку, відсутність державних рамок дозволяє активно розвиватись та впроваджувати різні ініціативи, а з іншого — провокує безсистемні заняття без наукової школи та фахівців: «Каністерапія — це не просто потримати собачку за повідець, це серйозна робота на стику багатьох дисциплін — психології, ерготерапії, кінології тощо. Якщо під назвою «каністерапія» проводити заняття, головна мета яких — відмити грантові кошти, ми втратимо кредит довіри держави та людей».

Олександра розповідає, що в Україні не вистачає шкіл саме соціальної кінології, коли сімейну собаку виховують як повноцінного члена сучасного суспільства. Доволі часто собак тренують за старими правилами радянської тюремної кінології, коли від тварини вимагається лише підкорення через страх покарання та безапеляційний послух без власної інтерпретації подій.

Намалювати собаку

Софійка забігає в зал і рішуче бере Красуню за повідець. Це вже не перше заняття дівчинки, і вона з нетерпінням чекає його початку. 

«Собака може вивести дитину на співпрацю, якої не досягне жоден дорослий. Тварини здатні відчувати стан людини й підказують напрям дій провіднику, який з нею займається», — говорить Олександра. 

Пригадує, як до неї на заняття прийшов хлопчик із ДЦП, батьки якого вкладали максимум зусиль для реабілітації дитини. Хлопчик відвідував фізіотерапевта, ходив на масажі, але внутрішнього стимулу працювати в нього не було. Він не підіймав високо ніжки, і найменша перепона на його шляху видавалась нездоланною. Олександра з помічниками розставила невисокі планочки, через які спочатку переступала собака, а потім дитина. Наприкінці заняття хлопчик пішов до мами й самостійно переступив перешкоду — собаки мотивують дитину рухатись. 

«Протягом одного заняття відбуваються зрушення, яких чекали місяцями. Якщо правильно використовувати якості собаки та емоції, які вона викликає в дитини, можна досягти бажаних результатів. Утім, потрібно працювати, а не чекати дива», — каже Олександра. Вона додає, що зараз немає достатньо провідників та собак-терапевтів, щоб закрити всі запити.

Заняття проводять як з маленькими дітьми, так із дорослими та людьми похилого віку. Навіть страх собак «лікується» методами каністерапії. Єдине обмеження — це алергія на шерсть собаки. Також каністерапію не застосовують, коли йдеться про важкі афективно-агресивні стани, які можуть становити загрозу для собаки.

Підготовка собаки-терапевта розпочинається, коли той ще цуценя, і триває щонайменше півтора року. Багато місяців глибокої соціалізації, тренінгів, навчання та тестувань. Після професійної підготовки та сертифікації зв’язки «собака і провідник» розпочинається повноцінна робота. Далеко не всі собаки та їхні провідники успішно завершують навчання. 

Багатьох помічників Олександра «витягнула» зі звичайних занять із соціалізації тварин — наприклад Христину з її собакою Хайді: «Для каністерапії недостатньо любити собак, дітей чи і собак, і дітей. Це серйозна робота, яка потребує багато часу та сил».

Олександра пояснює, що порода не має особливого значення: собаки генетично відрізняються різним типом нервової системи лише на базовому рівні.

«На світогляд і поведінку домашнього улюбленця найбільше впливає етап первинної соціалізації: від народження до двох з половиною місяців. Саме в цей час формується основна частина майбутньої особистості. Далі залишається ще кілька місяців, які остаточно завершують роботу з формування характеру», — каже Олександра. 

Звісно, на підготовку золотистого ретривера потрібно менше зусиль: тривалим штучним відбором людина вивела породу, яка не йде з нею на конфлікт. На противагу іншим породам з яскравим індивідуалізмом та схильністю до власних рішень. 

«За той час та зусилля, які ми витратили на підготовку до каністерапії ріджбека та чау-чау, можна було виховати сорок ретриверів, — жартує Олександра. — Утім, результат вартує вкладених сил: ми отримали собак, які не лише чудові помічники, але ще й ідеальні партнери: «сканують» стани людей та підказують інформацію, яку не отримати іншим способом».

Після кожного заняття Олександра просить дітей намалювати свої враження. Поки Софійка спілкується із Красунею, учителька центру Іванна приносить роботу Романа. У лівому кутку намальоване сонце, у правому — симпатичні хмаринки, унизу серед трави ростуть червоні квіти, а в центрі — висока собака з очима кольору бурштину. «Усе буде добре», — усміхається Олександра.