Блекфейс і боротьба за борщ: у чому проблема культурної апропріації і як її розв’язати

У новинах сьогодні дедалі частіше можна натрапити на заголовки про те, як той чи інший бренд/знаменитість зіткнулися зі звинуваченнями в культурній апропріації. Так, днями в соцмережах розкритикували бренд спідньої білизни Savage X Fenty, що належить співачці Ріанні. Білим манекенницям для показу заплели африканські коси, що обурило глядачів. Приводом для суперечок стають не тільки зачіски, але й елементи одягу, діалекти й навіть спосіб вживання їжі. Проте суть цього терміна і його проблематику розуміють далеко не всі. Редакторка Заборони Марія Педоренко розібралася в тому, яка різниця між апропріацією та повагою до чужої культури й чому ця проблема ближча до України, ніж нам здається.

Що таке культурна апропріація?

По суті це привласнення інтелектуальної власності, традиційних знань, форм культурного самовираження або артефактів чужої культури без дозволу носіїв цієї культури. Апропріація охоплює використання танців, одягу, музики, мови, фольклору, кухні, традиційної медицини, релігійних символів іншої культури і не тільки.

Знаменитий Vogue Мадонни — це апропріація в ЛГБТ-спільноти, індіанський вінець із пір’я на показі Victoria’s Secret — теж, і навіть використання діалекту чорних жінок білими чоловіками-геями є проявом культурної апропріації.

Як про соціокультурний феномен у науковому середовищі про апропріацію заговорили в 1980-х роках, проте її приклади, звісно, існували задовго до того, оскільки велику роль у процесі присвоєння культури відіграє довга історія колоніалізму та окупації. Апропріація нерозривно пов’язана з пригніченням меншин: і тоді, і зараз представники домінантних культур привласнюють культуру корінних народів, національних і сексуальних меншин, які піддавалися та піддаються утискам і експлуатації.

Саме тому новини про те, що когось звинуватили в культурній апропріації, найчастіше надходять зі США — могутньої й багатої сьогодні країни, в минулому відомої рабською експлуатацією афроамериканців і геноцидом корінного населення за часів колонізації. І ті, й інші, наприклад, не мали права голосу на виборах аж до середини 20 століття. А боротьба за базові людські права триває й сьогодні — чого варта сама кампанія Black Lives Matter (BLM).

Так у чому проблема культурної апропріації?

Насамперед в ігноруванні контексту. Спадщину конкретного народу чи субкультури окремі люди або цілі корпорації можуть розглядати тільки як образ для подіуму або вечірки на Хелловін, не замислюючись про дискримінацію, з якою представникам цих культур доводиться стикатися донині.

«Коли ви знаєте про нас тільки як про когось, у кого можна вбратися на Хелловін або для музичного кліпу, тоді ви перестаєте думати про нас як про людей. Це неймовірно небезпечно, оскільки ми щодня боремося за базове людське право жити своїм життям без участі сторонніх людей, які хочуть визначати нашу долю або ідентичність», — каже Джесіка Меткалф, представниця індіанців чіппева.

Така гра в переодягання може перекручувати, сексуалізувати й перетворювати на товар традиції або навіть священні образи. Крім того, подібні запозичення позбавляють оригінальних носіїв заслуженого визнання, а часом і капіталу, який їм належить. Той же танець Vogue, широко прославлений Мадонною, своїм корінням сягає в бідні райони чорної й латинської гей-клуб-сцени. Виходити в мейнстрім і приносити носіям дивіденди ЛГБТ-культура почала тільки через десятиліття після виходу знаменитого кліпу Мадонни.

Не кажучи вже про те, що культурна апропріація може бути банально расистською. Американський стендап-комік Бо Бернем у своєму останньому музичному шоу Inside пригадує, як 17-річним одягнувся на Хелловін у костюм Аладдіна. «Я не робив свою шкіру темнішою, але заднім числом це однаково виглядає дивно», — співає він, і тут нескладно згадати аналогічний епізод із юності канадського прем’єр-міністра Джастіна Трюдо. Його фото в тюрбані та з блекфейсом два роки тому облетіли світові ЗМІ — політик відбувся вибаченням.

Блекфейс (дослівно «чорне обличчя») у США майже 200 років був елементом театрального гриму і способом карикатурно зобразити афроамериканців, педалюючи стереотипи про ледачих і неосвічених рабів і тим самим підтримуючи пригнічення темношкірих. Позбутися такої практики в Америці лише у 20 столітті допоміг рух за расове рівноправ’я. В Україні ж, де під новинами про BLM-протести розгортається парад ксенофобії, блекфейс можна побачити просто на національному ТБ.

Приклад — шоу «Як дві краплі», що виходило на телеканалі «Україна» кілька років тому. Ось співак Володимир Дантес постає в ролі Джеймса Брауна, ось фронтмен групи «Друга ріка» Валерій Харчишин в образі Сезарії Евори. Африк Симон, Даяна Росс, Тіна Тернер, Вітні Г’юстон — усіх цих темношкірих знаменитостей українські зірки грали з обов’язковим блекфейсом. Знайти критичні розбори з цієї теми в українських медіа нам не вдалося.

До чого тут Україна? Ми не гнобили століттями африканців і корінних американців

Так, але в нас є своя історія дискримінації етнічних і сексуальних меншин. Ми вже писали про проблему расизму і ксенофобії в Україні, яку, наприклад, міністр культури Олександр Ткаченко не вважає системною. Як і про вимоги до влади від української ЛГБТ-спільноти, представники якої часто стикаються з проявами нетерпимості на свою адресу.

Заграючи з чужою культурою і стверджуючи, що у такий спосіб ми демонструємо повагу до неї, ми можемо несвідомо відтворювати стереотипи, які накладають відбиток упередженості як на ту чи іншу спільноту в цілому, так і на окремих її представників. Усе це тільки підтримує наявну соціальну нерівність.

Українську культуру теж апропріюють?

Так, і, як можна здогадатися, велику роль у цьому відіграють відносини з Росією — і зараз, і за часів Російської імперії та Радянського Союзу. Стирання української ідентичності та нав’язування своєї в минулому після 2014 року змінюються гібридною війною, частиною якої в тому числі є й культурна апропріація.

Прикладом тут може бути історія зі «скіфським золотом» — експонатами кримських музеїв, які навесні 2014 року виставлялися в Амстердамі. Офіційний Київ вимагає передати їх Україні, Росія — повернути в Крим. Судові слухання з цього приводу тривають досі.

Інший приклад — боротьба за борщ, який Росія позиціює як своє національне блюдо. У грудні 2020 року в Міністерстві культури заявили, що ведуть роботу з визнання борщу об’єктом нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО. За словами міністра Олександра Ткаченка, це «поставить крапку в спеціально створених дискусіях про етнічну батьківщину рецепта страви».

Як тоді уникнути культурної апропріації?

Загалом варто розуміти, що в культурному обміні й запозиченні немає нічого поганого — особливо в контексті глобалізації та мультикультуралізму. Але диявол апропріації криється в деталях. Щоби розібратися в нюансах, професорка права у Фордемському університеті Нью-Йорка й авторка книги про культурну апропріацію Сьюзан Скафіді пропонує систему трьох S: source (джерело), ​​significance/sacredness (значущість/сакральність), similarity (схожість).

Під джерелом мають на увазі наявність негласного або прямого запрошення поділитися частиною своєї культури. Розглядаючи культурну значущість, варто поставити питання: чи є об’єкт елементом повсякденності або ж це релігійний артефакт, який вимагає більшої поваги? У питанні подібності важливо розуміти, буквальна це копія або ж данина колірній гамі/силуету.