Під Новий рік усі звикли чекати дива, але буває всяке. Наприклад, наздоганяє передсвяткова нудьга або прозаїчні похмілля й переїдання. Ми не віримо в максиму «Як зустрінеш Новий рік — так його і проведеш», але впевнені: часом те, як пройшло свято, може запам’ятатися на все життя. Тому напередодні 2022 року команда Заборони вирішила згадати свої найяскравіші новорічні враження й заразом показати, якими ми були до того, як прийшли у світ великої журналістики (спойлер: дуже зворушливими!). Як і в житті, у цих історіях є місце і для новорічних одкровень, і для гостросюжетних поворотів.
Юліана Скібіцька
заступниця головної редакторки
Моє дитинство припало прямісінько на 90-ті. Типова ситуація: мама розлучилася з татом, у неї двоє дітей і немає роботи. У 5–6 років цукерки та мандарини я бачила рідко, тому Новий рік був моїм улюбленим святом. Ми збиралися в бабусі з дідусем великою компанією: наша сім’я та сім’я моєї хресної. У них удома завжди стояла ялинка — невелика і трохи кособока. Зазвичай дідусь домовлявся з кимось із ялинкових торговців, щоби забрати ненайкраще дерево дешево. Прикрашати її я не дуже любила: як це часто буває, ми зі старшим братом дуже сварилися в цей момент. Але як же круто було прокинутися 1 січня й бігти дивитися подарунки! Досі пам’ятаю це хвилювання, коли ти вперше прокидаєшся в новому році, усі дорослі ще сплять, але ти вже бачиш завітні пакети під ялинкою.
Коли мені було 9 років, мої мама з татом помирилися і якийсь час тато жив із нами, тому Новий рік ми святкували разом. 1 січня я прийшла на кухню, а на підвіконні стояли пляшки з вином та шампанським — і в кожній ще залишався алкоголь. Я вирішила спробувати — шампанське було прикольним та газованим, а вино — солодким. Так я рази з чотири ходила на кухню і відпивала по ковточку. Потім я зрозуміла, що мені важко стояти на ногах, і швидко пішла спати. Добре, що мама і тато не здивувалися й нічого не помітили. Потім в мене страшенно боліла голова. Можна сказати, на Новий рік у 9 років Дід Мороз приніс мені алкоголь та гіркоту похмілля.
Євгенія Костіна
шеф-редакторка новин
На святах у садочку я зазвичай була Червоною Шапочкою. Було ніяково. Я думала: усі нормальні люди — сніжинки в білому та сріблястому, а я інша, я в червоному та чорному (яка іронія).
Це був ще Радянський Союз, і моя мама-вчителька хотіла, щоб я відрізнялася. Щоб хай маленька, але вже особистість зі своїм голосом. А бабуся пов’язує цей образ із тим, що зовні я була дуже схожа на кіногероїню Яни Поплавської.
Казку про Червону Шапочку, до речі, я не люблю — і не лише через костюм. Вона ж просто жахлива!
Маркіян Оліярник
редактор новин
Я виріс у сім’ї греко-католиків на Західній Україні. Новий рік наша сім’я зустрічала не за святковим столом під бій курантів, а в церкві. Як правило, ми йшли туди пішки, а дорогою колядували та співали новорічні українські пісні. Тоді мені це здавалося доволі нудним, але зараз я згадую ті моменти з особливим теплом.
Новий рік-2022 для моєї родини буде особливим. Наш улюблений собака Джессі отримає «братика». Ми беремо ще одного золотистого ретривера — уже дорослого, оскільки попередні власники від нього відмовилися (так, від породи собаки це не залежить — це взагалі від собак не залежить).
Слава Соловйова
SMM
У мене дуже багато гарних новорічних знімків з перших років життя. Мій тато тоді захоплювався фотографією. Коли я народилася, так сталося, що він втратив роботу й довго не міг знайти нову. Тому ми проводили багато часу разом, і найулюбленішою нашою спільною активністю було фотографування. Це була його головна розрада, а я з задоволенням позувала, бо мені було приємно бачити його щасливим і чути, що я «найгарніша дівчинка у світі».
Новорічні свята в дитинстві я любила не стільки за подарунки чи сімейні застілля, скільки за ці фотосесії, коли мама наряджала мене в щось красиве, вкладала волосся, а тато фотографував на фоні завжди круто прикрашеної ялинки, і всі мною захоплювалися.
Володимир Фоміченко-Закуцький
CMO
Новий рік у моїй сім’ї, як і в тисяч інших людей, — свято особливе. Це чарівний і незабутній час, наповнений позитивними емоціями, теплом та затишком. Роль Діда Мороза у нас завжди грав батько. План був дуже простий, і багато років працював як швейцарський годинник: відвести мене із сестрою та мамою до дальньої кімнати. Тим часом батько сімейства, справжній полковник, перетворювався на сивобородого добряка, який роздає подарунки.
І от якось, коли Дід Мороз прийшов за нами в ту дальню кімнату, я звернув увагу на те, що добрий старий взутий в інспектори батька, і поставив цілком логічне запитання: «Мам, а чому Дід Мороз у татових туфлях?». Здається, з того часу я почав щось підозрювати.
Світлана Степанчук
редакторка
Я росла в Євпаторії — невеликому курортному містечку на заході Криму. Новий рік тут такий самий, як і скрізь, хіба що феєрверки стріляють двічі за ніч — за Москвою та за Києвом. Домашні традиції святкування в нас завжди були теж без викрутасів. Але за 29 років життя ця новорічна рутина мені зовсім не набридла, і навіть відірвавшись два роки поспіль у колі друзів, наприкінці 2020-го я повернулася додому пити лимонад із чеського кришталю, дбайливо зібраного мамою в серванті.
Але моя історія не про наші дні, а про початок нульових. Мені 8, і я з нетерпінням чекаю на новорічну Ялинку у своїй фізмат-школі. Однак у призначений день свято не відбувається. У місцевій газеті з’являється страшний заголовок: євпаторієць під Новий рік зарізав власну дружину та дочку. Як з’ясується згодом, однією з жертв була завуч моєї школи. Зовсім скасовувати дитяче свято не стали: Ялинку просто перенесли на місяць уперед. Й ось, нарешті, я в актовому залі. На мені «костюм єті» — теплі білі штани з начосом та мамин, так би мовити, вінтажний светр. На тлі принцес та сніжинок я виглядаю не дуже святково — зате в теплі! Наступні пів години минають у дитячому захваті: «Новогодняя» Дискотеки Аварії, хоровод, вогні на ялинці, подарунки та вимога Діда Мороза привітати його якнайголосніше. Моє випендрежне: «Я вітаю ОСОБИСТО!» обертається запрошенням на танець від САМОГО Діда. Так і пам’ятаю його крижані від холоду в актовому залі руки, пухнасту бороду на рівні мого чола й жодної зморшки на обличчі. Воістину мороз омолоджує.
Наталія Вавилонська
стажерка
Мені було років шість. Одного передноворічного ранку випало багато снігу. Ми всією сім’єю були в селі в бабусі з дідусем. Тато першим вийшов надвір і спробував зліпити сніжок. Сніг ліпився так добре, що він покликав допомогу, і ми почали ліпити та катати сніговиків. Пробки від пляшок стали ґудзиками, сіточка від картоплі — подобою волосся, старий сотейник — брутальним головним убором, а сонцезахисні окуляри — ще однією частиною неповторного образу тата-сніговика. Маленькому сніговику придумали зробити очі та посмішку з вугільців прямісінько з грубки. Тато їх старанно викладав, а ми зі старшою сестрою контролювали якість виконання.
Звучить так просто: ми ліпили сніговика. Але все це було дуже весело та неймовірно по-сімейному. Згадуючи це зараз, здається, що той момент був би чудовим сценарієм для новорічної реклами Джона Льюїса. Хоча для мене в тому дні було багато неповторного: унікальний стиль сніговиків, мамина дублянка та величезна хутряна шапка, дідусь у майці-тільняшці та кролячій вушанці, які він носив, скільки я його пам’ятаю, сестра поряд, а потім ще й бабусина їжа, щоби зігрітися». Коли сніговики були готові, ми зробили кілька фотокарток, щоби запам’ятати дві такі щасливі сімейки: людей та сніговиків.
Настя Оприщенко
журналістка
У мене велика сім’я, тому свята для нас — це той ще квест. Новий рік починався однаково, але ти ніколи не знав, коли щось піде не так: згорить гірлянда, забудуть купити хліб або дядько застрягне в ліфті і вітатиме всіх у телефонному режимі. Статися могло будь-що.
Подарунки мене не дуже хвилювали — мені подобалася навколишня метушня. Тато проводив кілька годин у магазині — а потім ще кілька, перетягуючи і збираючи стіл. На кухню було небезпечно заходити просто так — інакше тебе завербують у лави тих, хто кришитиме салати. Бабуся дзвонила й говорила щось на кшталт: «Передай мамі, що я знайшла 10 ложок і ту велику каструлю, а виделки шукайте самі». Виделки на свята зникали з нашого будинку, і хтось завжди їв ложкою. Ще ми говорили бабусі неправильний час для зустрічі — години на дві раніше. Але вона завжди спізнювалася. Ми сиділи голодні о 10-й вечора й дивилися, як вона забігає у квартиру зі словами, що холодець не встиг застигнути. Але найбільше у світі я любила слухати сімейні розмови: жарти, вигадки, щось із життя. Я засинала за столом, але не йшла до останнього, щоб зібрати та зберегти в серці найголовніші та найважливіші сімейні історії.
Поліна Вернигор
журналістка
Я вірила в Діда Мороза років до 11. Якось так склалося із самого дитинства, що подарунки під ялинкою з’являлися тоді, коли нікого не було в кімнаті, де вона стояла. Причому я кілька разів намагалася підстерегти Діда Мороза й залишалася в кімнаті після бою курантів, щоби побачити, як він прилітає до нас на балкон і кладе подарунки. Але нічого не виходило: у цьому випадку подарунки з’являлися під ялинкою лише вранці, після того, як усі добре висипалися.
Після невдалих спроб побачити Діда Мороза я зрозуміла, що мені важливіше отримати подарунок якомога раніше: лягати спати без нього не хотілося. Тому я придумала традицію: щороку 1 січня рівно о 00:00 я відводила всю сім’ю з кімнати на кухню, щоб дивитися на салюти у вікно. Коли ми поверталися до ялинки, подарунки вже були на місці. Я правда не бачила, як хтось із рідних у цей момент йшов із кухні. Тому я вважала це нашим із Дідом Морозом мовчазним пактом про співпрацю: я йому всіх людей із кімнати виводжу — а він мені під ялинку подарунки кладе.
Наталія Рослік
фінансова директорка
Запам’ятався Новий рік, який ми зустрічали у квартирі дідуся й бабусі. Там на великому лакованому столі, застеленому гобеленовою скатертиною, стояла пишна ялинка, прикрашена скляними старовинними іграшками: блискучим годинником, кульками й дощиком. Ми з братом свято вірили: щоби Дід Мороз приніс подарунки, треба залишити кватирку на всю ніч відчиненою. Це ми проконтролювали. Наступного дня я прокинулася дуже рано. Побігла в кімнату з ялинкою і відчиненою кватиркою — аж тут неочікувано побачила, що під нею копошиться наш дідусь, викладаючи подарунки. Я так зраділа! Я зрозуміла, що наш дідусь і є тим справжнім Дідом Морозом, який усім приносить подарунки. Оце так удача! Я вирішила, що це буде наш із ним секрет.
Роман Степанович
СЕО
Ця історія добра й тепла, мабуть, лише для мене. Вона про невинне зловживання службовим становищем заради онука. Отже, мій дідусь працював на високій посаді в профкомі найбільшого заводу в Горлівці. У 90-ті профспілка мала дуже серйозне значення в місті: відстоювала права робітників у трудових суперечках, видавала путівки в санаторії та всіляко організовувала дозвілля дітей тих же робітників — серед іншого й новорічні вистави.
Ялинка від заводу завжди проходила феєрично: усі отримували запрошення, було чудове шоу, яскраві костюми, а наприкінці Дід Мороз роздавав подарунки. Які подарунки могли бути у 90-х? Зазвичай це були набори цукерок, шоколадні зайці, машинки та ляльки з місцевої фабрики іграшок. Подарунки отримували всі незалежно від посад батьків: усі були рівні. Майже.
Мій дідусь домовлявся з місцевим Дідом Морозом та підкладав подарунок від себе. Одного року це був конструктор «Лего», іншого — оригінальна «Монополія». До речі, пізніше я дізнався, що дідусь починав добувати ці подарунки мало не з літа.
Подарунок від Діда Мороза я завжди отримував останнім. Він казав мені: «Ну а цей хлопчик поводився особливо добре, і подарунки в мене відповідні». Щоразу діти навколо були максимально охрінілі від того, що відбувається. Одного разу хтось навіть поставив мені ніжку. Але тоді, у свої 5–6 років, я свято вірив, що поводився добре й що за ту підніжку хтось знову не отримає «Лего». Це дуже мотивувало мене бути поступливим щонайменше за місяць до наступного Нового Року.