У грудні 2021 року конкурс на голову офісу «Кримської платформи» виграла правозахисниця Марія Томак. «Кримська платформа» — це новий державний орган, який має наблизити деокупацію відібраного Росією Криму. Марія Томак із 2014 року допомагала українським політв’язням у Росії та Криму, їздила на півострів, коли там щойно почалася анексія, була в Донецьку в розпал «російської весни», приїжджала до Чечні, де судили українців.
Заступниця головної редакторки Заборони Юліана Скібіцька розповідає про те, хто така Марія Томак та чи допоможе «Кримська платформа» з новою керівницею офісу повернути Крим Україні.
Березень 2014 року. Біля будівлі кримського парламенту в Сімферополі відбувається мітинг «за Росію». На ньому присутні дві дівчини — активістки українського руху Femen. Вони роздягнуті до пояса, на них чорні штани та традиційні українські вінки у волоссі. На голих грудях напис: Stop Putin War. На той час уже близько тижня на півострові діяли «зелені чоловічки» — російські військовослужбовці без розпізнавальних знаків. Вони блокували військові частини та стратегічні будівлі Криму. Повним ходом йшла підготовка до так званого «референдуму», де кримчани мали «визначити свою подальшу долю».
Дівчат одразу ж грубо затримали місцеві козаки. Згодом їх забрала міліція. У цей час у Криму перебувала правозахисниця Марія Томак. Вона приїхала на півострів із Києва, бо не могла залишатися осторонь того, що відбувалося.
«Ми були свідками цієї історії й потім просто увімкнулася майданівська звичка: якщо бачиш, що когось затримали, — треба їхати та шукати, — згадує Томак. — Ми поїхали до одного відділення міліції, потім до іншого. Тоді з міліцією ще можна було так спілкуватися та вимагати, щоби нам дали інформацію — куди відвезли й коли. Пізніше ми дізналися, що їх [Femen] від гріха подалі посадили на потяг і відправили на материк».
Читати більше новин в Telegram
Затримання активістки українського руху Femen біля будівлі кримського парламенту під час проросійського мітингу в Сімферополі, 6 березня 2014 року. Фото: ALEXANDER NEMENOV / AFP via Getty Images
Майже через вісім років після цієї історії ми сидимо з Марією Томак в офісі «Кримської платформи» в Києві. Відколи вона стала свідком анексії півострова, Крим для неї — одна з найважливіших тем у житті.
Київ
У дитинстві Томак була, як вона каже, «борцем за справедливість». Вона киянка, із сім’ї київських інтелігентів — її дідусь був відомим у місті дитячим хірургом. У ліцеї, де навчалася Маша, багато розповідали про історію України, українську ідентичність, знайомили учнів із радянськими дисидентами. А коли Томак навчалася на другому курсі Київського інституту журналістики, у столиці розпочалася Помаранчева революція. Вона закінчилася перемогою Віктора Ющенка та небувалим підйомом українського громадянського суспільства. Уже за рік піднесення змінилося розчаруванням, а Ющенко почав стрімко втрачати рейтинг через політичні скандали зі своїми колишніми однодумцями. Але для Томак це було не найважливіше.
«Коли почалася революція, я, як і всі, просто встала й пішла з пар, — згадує Маша. — Мені було 17 років, це ідеальний час для революцій. Я ходила вся обклеєна цими помаранчевими стрічками, наклейками. У мене було біле пальто, а на спині великий напис «ТАК!» [гасло передвиборчої кампанії Віктора Ющенка]. В університеті я почала принципово говорити українською мовою. Тоді це було складно: на тебе дивилися як на білу ворону».
Мітинг прихильників опозиційного кандидата в президенти України Віктора Ющенка, 22 грудня 2004 року. Фото: MAXIM MARMUR / AFP via Getty Images
Під час навчання в Інституті журналістики Маша почала працювати в щоденній газеті «День», де за кілька років доросла з кореспондентки до заступниці головного редактора. Там же, у газеті «День», вона познайомилася з Ольгою Решетиловою — згодом вони стануть не лише партнерками по правозахисному руху, а й близькими подругами. Решетилова прийшла у газету 2008 року й каже, що досі пам’ятає, як познайомилася з Томак: «Зайшла до неї у кабінет, Маша сидить за столом, заваленим різними паперами, книгами — усім, із чим вона працювала. Такою вона мені тоді запам’яталася, така вона і є — трудоголік, завжди такою була».
Крим
«Ще за кілька тижнів до початку Євромайдану [у листопаді 2013 року] ми розглядали з Машею план дій, — розповідає Решетилова. — Ми йшли з нею після ранкового сеансу в кінотеатрі й саме обговорювали, що [експрезидент Віктор Янукович] може не підписати угоду про асоціацію [з Євросоюзом]. Ми говорили, що якщо розпочнуться протести, Росія може їх використати для введення «миротворчих сил». Ми повністю розуміли ситуацію й навіть спрогнозували те, що згодом сталося».
Ольга Решетилова. Фото: Ольга Решетилова / Facebook
Акції за асоціацію з Європейським союзом досить швидко переросли в наймасштабніший в історії України протест проти чинної влади. Ініціатива «Євромайдан SOS», що тоді виникла, була, мабуть, найвпливовішою: на їхній сторінці у фейсбуці постійно з’являлася найсвіжіша та оперативна інформація, волонтери допомагали затриманим, шукали людей, чергували в наметовому містечку. Марія Томак також була учасницею «Євромайдан SOS». А коли революція закінчилася втечею Віктора Януковича та перемогою протестувальників наприкінці лютого, Томак поїхала до Криму.
«Мені здається, це була якась постмайданна травма, — зізнається вона. — Ти просто лізеш усюди, бо вже не можеш по-іншому. Ми поїхали до Криму, бо хотіли бачити все самі, хотіли брати участь у проукраїнських мітингах, бути причетними до світлої сторони».
Це був уже не той Крим, який Маша знала з дитинства, де вона щороку відпочивала з друзями та купалася голою на мисі Фіолент. Це був похмурий Крим, мілітарний Крим, Крим невідомих раніше локацій. І водночас, каже Томак, це був ще активістський Крим. У ту першу поїздку Томак активно спілкувалася з проукраїнською частиною півострова, яка була проти анексії. У другу — спостерігала, як кримчани голосують на «референдумі за приєднання до Росії». Каже, що Сімферополь та Бахчисарай того часу запам’яталися їй напівпорожніми виборчими дільницями, де продавали пиріжки за копійки для тих, хто прийшов «голосувати». А ще їй запам’ятався страх.
«Страх був скрізь. Навіть ті проукраїнські активісти, з якими ми здебільшого спілкувалися, говорили: «Ну, до нас же їдуть потяги з бандерівцями» [навесні 2014 року низка медіа поширила інформацію, що до Криму їдуть «потяги з бойовиками» із Західної України], — згадує Томак. — Міліціонери, з якими ми говорили, поки намагалися знайти Femen, казали: «Ми цього не хочемо, але нам нікуди їхати, нам треба годувати свої сім’ї». 2015 року ми з Решетиловою поїхали до Криму ще раз — спілкуватися з родичами політв’язнів. Там, звісно, вже було не до демонстрації своєї активістської позиції. Ми намагалися взагалі нічим не видавати себе — не показувати, що ми не місцеві. Головний образ Криму тоді, який мені запам’ятався, — це великі автозаки. Таких просто нема в Україні. У Сімферополі вони були всюди.
Чечня
У травні 2014 року в Курській області російські силовики затримали двох українців — Юрія Яценка та Богдана Яричевського, вони обидва брали активну участь у Євромайдані. Яценко став першим українським політв’язнем у Росії — і саме з нього розпочалася історія великої правозахисної кампанії, яку започаткувала Томак. Пізніше, у 2016 році, у неї з’явилася назва Let my people go, що відсилає до відомої пісні Луї Армстронга.
Саме завдяки цій кампанії справи українських політв’язнів, яких ставало дедалі більше, постійно були на слуху. Томак зверталася до різних міжнародних організацій, комунікувала з українськими державними органами, організовувала масові акції написання листів політв’язням. А ще їздила на допити — наприклад, до Чечні.
«Ми називали себе тоді «команда недоумкуватих і відважних», — сміється Ольга Решетилова, згадуючи поїздку до найнебезпечнішого регіону сучасної Росії.
У Грозному тоді судили Миколу Карпюка та Станіслава Клиха, яких російська влада звинуватила в тому, що вони воювали в Першій чеченській війні проти федеральних сил. Особливо абсурдно це звинувачення виглядало для Станіслава Клиха, який тоді навчався в Київському національному університеті та ніколи не брав участь у жодних націоналістичних рухах. На черговий допит у 2017 році приїхали Томак, Решетилова та ще кілька журналістів. Тоді ж вони вирішили поговорити з Ігорем Каляпіним, головою Комітету проти тортур. У Чечні Каляпін був персоною нон грата.
«Це була ідея Маші, — каже Решетилова. — Ми їхали на суд до Карпюка та Клиха разом із їхніми рідними, поїздку повністю організовувала Маша. Було важливо, щоби рідні свідчили в суді та розповіли, що фізично ні Карпюк, ні Клих не могли бути в той час у Чечні. Засідання перенесли, ми вирішили залишитися на наступне й Маша згадала, що тут же Каляпін, і можна з ним поговорити. Я чесно їй відповіла, що це погана ідея».
Голова російської міжрегіональної громадської організації «Комітет проти тортур» Ігор Каляпін під час пресконференції у Москві, 28 липня 2015 року. Фото: YURI KADOBNOV / AFP via Getty Images
Інтерв’ю мало проходити в готелі «Грозний Сіті», який належить Рамзану Кадирову. Але воно не відбулося: у номер увірвалися чеченські силовики. «Кадировські тітушки», — уточнює Томак.
«Було страшно, — зізнається Томак. — Це зовсім не як на Майдані, бо на Майдані ти знаєш, куди бігти, а в Чечні бігти нікуди. Ти взагалі не можеш навіть зателефонувати комусь. Тебе ніхто не захистить».
Каляпіна тоді видворили з Чечні, а Томак поїхала туди ще раз — уже сама, без команди журналістів, давати свідчення в суді щодо Карпюка та Клиха. Їх звільнили лише у вересні 2019 року, у рамках великого обміну полоненими між Росією та Україною. Тоді Томак і познайомилася з Карпюком. Під час судових засідань вони не бачили одне одного.
Колишній український в’язень Станіслав Клих із родичем після висадки з літака у міжнародному аеропорту Бориспіль після обміну полоненими між Росією та Україною. Фото: Sergei Chuzavkov / SOPA Images / LightRocket via Getty Images
А у 2019 році Томак зрозуміла, що вигоріла.
Вигорання
«Роками я була впевнена, що мені нічого не буде, — каже вона. — Що всі ці розмови про вигорання — це якась нісенітниця, це для слабаків. Коли були всі ці події [Євромайдан, анексія Криму, арешти політв’язнів, війна на Донбасі], у мене не було емоцій. Ти просто працюєш і робиш те, що потрібно. Я пам’ятаю, що вперше розплакалася, коли прийшла на спектакль Євгена Степаненка про Іловайськ — я плакала й не могла зупинитися, це для мене стало якимось тригером. Якоїсь миті ти раптом розумієш, що не можеш як раніше. Не можеш більше слухати про тортури, не можеш більше цим займатися».
«Вона тоді просто прийшла до мене і сказала: «Я їду на пів року на навчання», — згадує Решетилова.
Томак поїхала до Італії, де навчалася міжнародної адвокації. Повернулася за пів року, працювала разом із неурядовою організацією USAID як експертка з міжнародної адвокації.
«Це допомогло тобі впоратися з вигоранням?» — питаю я.
«Так. Скажімо, я розуміла, що активізму, як у 2014 році, у мене вже не буде. Це не добре й не погано — це просто факт. Зараз є люди, яким 17–20 років, і, можливо, зараз саме їхній час. Я, наприклад, не пам’ятаю, коли востаннє була на акціях. Не тому, що я туди свідомо перестала ходити чи розчарувалася. Але просто людина проходить різні етапи.
Фото: Іван Чернічкін / Заборона
«Кримська платформа»
Торік у серпні в Києві пройшов перший саміт «Кримської платформи». У ньому брало участь 46 країн і це був наймасштабніший подібний захід із часів анексії Криму. Президент Володимир Зеленський заснував «Кримську платформу» як міжнародний майданчик, який має наблизити деокупацію Криму.
Російська служба Бі-Бі-Сі писала, що створити такий майданчик Зеленський вирішив після першої зустрічі з російським президентом Володимиром Путіним у 2019 році. Тоді глави держав не обговорили питання Криму, оскільки російська сторона відмовляється говорити на цю тему, вважаючи Крим частиною Росії та, відповідно, своєю внутрішньою справою. Тоді Зеленський вирішив, що питання Криму треба актуалізувати на міжнародному рівні, стверджували джерела Бі-Бі-Сі.
За підсумками серпневого саміту учасники ухвалили спільну резолюцію, у якій домовилися продовжити «політичний, дипломатичний та економічний» тиск на Росію через анексію Криму. Росія в саміті участі не брала, а міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров назвав захід «шабашем, на якому Захід продовжуватиме пестувати неонацистські, расистські настрої сучасної української влади». Спікерка російського МЗС Марія Захарова додала, що участь будь-яких країн у саміті буде сприйнята Росією як недружній крок.
Високі представники 43 країн беруть участь в інавгураційному засіданні саміту «Кримської платформи» у Києві, Україна, 23 серпня 2021 року. Фото: Sergii Kharchenko / NurPhoto via Getty Images
І справді: лідери деяких держав зіткнулися з критикою за участь у саміті — наприклад, президентка Молдови Мая Санду. Її попередник Ігор Додон заявив, що такий жест «не сприяє вибудові хороших відносин із Росією», а в Державній Думі РФ сказали, що «врахують участь Молдови» в саміті. Сама Санду сказала, що Молдова в такий спосіб «підтримала територіальну цілісність України».
Самітом робота «Кримської платформи» не закінчилася: тепер це офіційний державний орган з офісом у Києві.
«Всі хто до нас заходять з громадського сектору, кажуть, що ви, звичайно, державний орган, але дуже відрізняєтесь від інших. Саме ціннісно, — каже заступниця представника президента в Криму Таміла Ташева. — Я впевнена, що зараз в країні немає людини, яка підходить на цю посаду краще, ніж Марічка».
Таміла Ташева. Фото: Vladimir Shtanko / Anadolu Agency/Getty Images
«Я знаю, що Маша довго думала й сумнівалася, перш ніж подаватися на конкурс», — додає Решетилова.
«Я вирішила податися на цей конкурс [на главу «Кримської платформи»] та вийти зі свого «білого пальта», бо знала людей, які тут працюють, — каже Томак. — Також мені здається, що президент України зацікавлений у деокупації Криму. І нічого важливішого за вісім років [ніж «Кримська платформа»] не було створено».
«Кримська платформа» має багато планів і завдань. За задумом вона має працювати аж до деокупації Криму. Ключове, пояснює Марія Томак, — це постійно утримувати тему Криму в українському інформаційному просторі. Але йдеться і про абсолютно практичні завдання для мешканців півострова, як, наприклад, будівництво в Херсоні поряд з окупаційною лінією сучасної лікарні.
Є й інші ідеї — створити великий освітній портал для кримських школярів, які хочуть навчатися в Україні, каже Таміла Ташева. За її словами, це має бути максимально зручна і практична платформа, де можна відразу отримати всю інформацію про вступ, українські виші, правила виїзду. Швидше за все, таку платформу відразу заблокує «кримська влада», погоджується Ташева. Втім, для кримчан це не буде несподіванкою: більшість українських ресурсів на півострові заблоковані.
Сім’я кримських татар біля поїзда після прибуття із Сімферополя до Львова 7 березня 2014 року. Фото: YURIY DYACHYSHYN/AFP via Getty Images
«Вірю, що Крим повернеться»
«Мене вразила одна історія, яку мені розповідала переселенка із Криму, — згадує Томак. — Дівчинка-підліток — їй, здається, було 13 років — не знала, що живе в окупації. Вона вважала, що живе в Росії, і навіть не знала, що сталося тут лише 8 років тому, бо була ще дуже маленькою. Для мене це ставить питання про те, як нам взагалі боротися «за уми та серця», адже в нас зовсім немає доступу до Криму. Можемо лише вести якусь партизанську діяльність через телеграм-чати».
Томак каже, що для неї дуже важливо не втрачати зв’язку з «полем», тобто безпосередньо з Кримом. Спілкуватися з людьми, які там живуть, розуміти, що їх непокоїть. Для себе вона поставила часові межі до наступного великого міжнародного саміту. На той час, пояснює Томак, буде зрозуміло, як вибудовується робота з іншими органами, чи є політична воля та підтримка для роботи «Кримської платформи».
«Зараз ти знову займатимешся тим, що не приносить швидких результатів, — питаю я насамкінець. — Немає страху знову вигоріти? І чи є план, як працювати, коли результатів немає, і, можливо, не буде?».
Пляж «Лазурний» у літньому таборі «Артек» неподалік Гурзуфа, Україна Фото: Victor Boyko / Getty Images
«Мені не звикати до цього, — відповідає вона. — Ти працюєш, пашеш, а результати… Ну, вони бувають, звичайно, — як той великий обмін полоненими у 2019 році. Я не кажу, що це моя заслуга, але, звичайно, якби постійно не говорили про це, може, обміну й не було б. Я намагаюся для себе ставити реалістичні завдання, але щиро вірю, що Крим буде деокуповано».
За підтримки Медиасети
Читати більше новин в Telegram
