«Ми сім років говорили гаслами». Розповідаємо, як світ та Україна борються за деокупацію Криму

Восени 2020 року президент України Володимир Зеленський заявив про створення Кримської платформи — майданчика для координації міжнародної спільноти. Його глобальна мета — деокупація Криму. Це перша за сім років амбіція розглянути проблему Криму комплексно. Чи буде це конструктивним — невідомо, бо сама Кримська платформа офіційно почне роботу лише в серпні, якщо її презентація таки відбудеться. Заборона пояснює, що саме зробив світ та Україна за сім років для того, аби повернути Крим, у чому сенс обговорень без Росії, та чому в нас за цей час не з’явилося стратегії деокупації півострова.

Кримська платформа

У жовтні 2020 року президент України Володимир Зеленський заявив, що мир на Донбасі та деокупація Криму — його пріоритети, і тому він планує створити Кримську платформу.

Це перша за сім років амбіція створити міжнародний майданчик, присвячений деокупації Криму, каже Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод.

Детальної презентації та пояснення, чим саме буде новостворена Кримська платформа, поки не було, як і плану, як саме Крим планують реінтегровувати та деокуповувати. Відомо, що до участі в роботі платформи запросили також Росію — але її участь та згода брати участь в обговореннях під питанням, а самопроголошений прем’єр-міністр окупаційної влади в Криму Сергій Аксьонов заявив, що новий міжнародний майданчик не допоможе повернути Крим.

«Ідея про те, що треба створити платформу, яка би займалась і захистом прав людини в Криму, і розробляла стратегію деокупації Криму, далеко не нова. Вона обговорювалася, але ніхто не знав відповіді на питання, як туди затягнути Росію. Водночас, попри те, що Росія вже заявила, що не братиме участь у жодних форматах, це не означає, що такі майданчики не потрібні», — пояснює Олександра Матвійчук.

Саміт

Кримську платформу планують започаткувати на Кримському саміті. Спершу його планували провести в травні, але врешті перенесли на серпень. Тоді ж планують ухвалити Кримську декларацію — документ, який підпишуть партнери України, він ґрунтуватиметься на політиці невизнання й питаннях прав людини. Заступниця постійного представника президента України в Криму Таміла Ташева пояснювала, що Україна має працювати всередині країни, аби підтримувати зв’язки з людьми на окупованих територіях, а також працювати з міжнародними партнерами, які накладають санкції на Росію.

Чи буде така платформа ефективною, залежить від її наповнення, наголошує Олександра Матвійчук. Але є проблема: мета платформи станом на зараз сформульована доволі абстрактно.

«Це виглядає як точка збору наших міжнародних партнерів, які цікавляться темою окупованого півострова та відновленням зламаної системи безпеки. Друга мета — побудова навколо цієї кримської платформи зовнішніх експертних та правозахисних мереж. Але оскільки презентації концепції не відбулося, а все, що є — це уривки коментарів посадовців і президента, то що саме являтиме собою кримська платформа, спрогнозувати важко», — пояснює експертка.

До дня спротиву окупації Криму Зеленський закликав міжнародних партнерів долучатися до Кримської платформи, а Міністерство закордонних справ закликало посилити тиск на Росію, щоби вона звільняла українські території, політичних в’язнів і виконувала міжнародні судові рішення. Зокрема, Зеленський повідомив, що підписав указ про заходи, спрямовані на деокупацію та реінтеграцію окупованого Криму. Серед завдань — підготувати проєкт Стратегії деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Криму.

Стратегія

Сенсу в «символічній ритуальній платформі», яка збиратиметься раз на рік та висловлюватиме занепокоєння, немає, переконана Олександра Матвійчук. Щоб імплементувати конкретні політики на рівні держав, потрібна передусім українська стратегія з деокупації півострова.

Її почали розробляти лише в травні 2020 року й зараз її ще не можна прочитати. Про факт її існування розповідав міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. За його словами, там має бути детальний план як внутрішньої політики, так і змін у законодавстві.

«Зараз немає вікна можливості для деокупації Криму, але до цього треба готуватися. Україна не готова взагалі. Ми всі ці роки говорили гаслами: «Крим — це Україна», «Донбас — це Україна». Вони правильні і красиві, але не підкріплені реальними діями. Якщо ж глянути на реальну політику держави щодо людей на окупованих територіях, то дії розходяться з гаслами», — пояснює Матвійчук.

Якщо Україна говорить про повернення півострова, то потрібно говорити і про повернення людей, зокрема потрібно вибудовувати діалог із людьми на окупованих територіях. Україні поки це не вдається.

Експертка наводить приклад початку пандемії, коли навесні 2020 року Україна без попередження закрила так званий адміністративний кордон із Кримом у зв’язку з COVID-19: «Це теж про стратегію України. Якщо її немає, то питання в тому, що саме вона збирається просувати на міжнародній платформі. Коли стратегія є, то її можна критикувати, до неї можна апелювати. Але це принаймні дає розуміння, куди ми взагалі рухаємося. Зараз це незрозуміло».

Санкції

Одними з основних важелів впливу на Росію з боку міжнародної спільноти були і залишаються санкції. Це політичні та економічні обмеження, які країни Євросоюзу, США накладають на Росію, аби та припинила фінансувати терористичні організації, змінила свою політику щодо окупації півострова.

Наприклад, у 2014 році Євросоюз призупинив перемовини з Росією щодо лібералізації візового режиму. У тому ж році ввели санкції проти конкретних осіб: російських політиків, військових. Їм заборонили в’їзд до країн ЄС, заморозили активи.

У наступні роки США, ЄС, Японія та низка інших країн світу продовжували санкції проти Росії й наразі не збираються їх скасовувати. Щоправда, Росія теж жодним чином не змінила своєї політики щодо Криму.

У 2016 році Росія заборонила на території Криму Меджліс кримськотатарського народу, визнавши його членів такими, що працюють поза законом.

Через це Україна подала позов до Міжнародного суду Організації Об’єднаних Націй. Цей суд розглядає справи, пов’язані із суперечками між державами щодо порушень міжнародних договорів. У 2017 році Україна виграла в суді. Тоді Росію зобов’язали поновити діяльність Меджлісу, відновити освіту українською на півострові, забезпечити відсутність дискримінації за расою.

Однак по факту рішення суду й досі не виконане: Росія просто ігнорує його та каже, що суд не має повноважень виносити рішення з цієї справи. Тож тепер у суді розглядають заперечення з боку Росії.

Читайте також

Енні Лейбовіц. Фотографка, яка гіпнотизувала зірок та останньою зняла Джона Леннона перед убивством. Артексплейнер у сторіз 

«Санкції, які були введені за окупацію Криму, не так боляче б’ють по російській економіці. І невиконання рішення міжнародного суду ООН виглядає як привід говорити на міжнародному рівні про те, що треба підвищувати рівень санкцій, бо ситуація тільки погіршується. Кілька тижнів тому відбулися нові арешти — шестеро людей запроторили за ґрати, і вони зараз проходять за сфабрикованими справами», — додає Олександра.

У січні 2021 року Європейський суд із прав людини (ЄСПЛ) почав розглядати позов України проти Росії. Україна звинувачує російську державу в порушеннях прав людини під час захоплення півострова, а саме: обмеженні пересування, конфіскації майна, забороні української мови. Водночас суд не взявся розглядати справу в контексті організованих вбивств та конфіскації майна українських військовослужбовців, зіславшись на брак доказів.

Це рішення ЄСПЛ називають новим юридичним фактом, який підтверджує окупацію Криму Росією, каже заступник міністра юстиції України Іван Ліщина.

«До цього моменту щодо факту окупації це були або твердження України, або інших країн, або рішення політичних органів — таких, як Генеральна асамблея ООН. А тут у нас є рішення суду і встановлені факти», — пояснює урядовець.

Щоправда, Європейський суд з прав людини не може виносити рішення щодо незаконності окупації півострова, оскільки це не в його компетенції. ЄСПЛ розглядає лише справи, які стосуються прав і свобод людей, а точніше — порушення цих прав і свобод. 

Підхід

Україна має змінити підхід до роботи з міжнародними партнерами, переконана Олександра Матвійчук. Зокрема, змістити фокус на конструктив:

«Ми не можемо вже сім років виїжджати на статусі жертви. Мовляв, ми стали жертвою агресії Російської Федерації, і нам у зв’язку з цим потрібна допомога. Звісно, це так, але це вже нікого не зачіпає. З думкою про Україну країни не засинають і не прокидаються. Наша проблема не єдина на міжнародній арені: є щонайменше протести в Білорусі, масові арешти в Росії, розморожений конфлікт у Карабаху, військовий переворот у М’янмі. Ми працюємо в зламаній системі миру й порядку у світі», — пояснює експертка. 

На її думку, потрібно акцентувати на тому, що інші країни мають підтримувати Україну в її боротьбі за демократичний вибір, бо це стратегічно важливо не тільки для нашого регіону: «Геополітичні амбіції Росії — на різних шахівницях, зокрема, в тій же Сирії і М’янмі. Власне, чому Росія почала воєнні дії на Донбасі та окупацію Криму після того, як Янукович втік в Ростов-на-Дону? Бо в нас з’явився шанс швидких демократичних перетворень. І от коли демократія підійшла до кордонів самої РФ, авторитарний режим Путіна почав захищатися, бо це почало загрожувати йому особисто. Успіх України матиме невідворотній вплив на весь регіон — і саме так треба подавати цю ситуацію на міжнародній арені».

Відтак, пояснює експертка, є проблеми, які Україна має вирішити самостійно (скажімо, реформи), а війна — це та проблема, яку неможливо вирішити в національних кордонах, тут потрібна допомога інших держав.

«Ми також маємо показати, що таке жити в країні, де є справедливий суд, влада підзвітна та підконтрольна людям і не б’є мирні демонстрації. Це все покаже привабливість демократичної моделі», — додає Матвійчук.