Один довгий день у потоці тривожних новин. Колонка Ксенії Харченко
Ксенія Харченко — киянка, перекладачка, авторка художніх текстів та проєктна редакторка українського нонфікшну в Yakaboo Publishing. На прохання Заборони вона розповідає, як це — ростити дитину, працювати й будувати плани поміж новинами про загрозу великої війни у 21 сторіччі.
Я сьогодні проспала, і це було так солодко: нарешті спати, спати цілу ніч, легко засинати. Підняла сина, нагодувала кашею, відвела в дитсадок, а прийняти душ і помити посуд вирішила вже потім.
Але, повернувшись додому, я виявила, що води немає — взагалі. Брудний посуд, брудний одяг, невмита я, обіду не звариш. Щоб подзвонити в диспетчерську, треба поповнити рахунок, бо міського телефону в мене теж немає. І раптом я збагнула, що не готова до цього — відсутності мобільного зв’язку і води. Хай би навіть у мене було в запасі зо два-три відра технічної, кілька бутлів питної, але усе це ненадовго. Я сіла за роботу і відчула, як мене знову накриває хвиля тривоги. Я неначе подумки складала списки дій та речей, що знадобляться за різних варіантів розвитку подій.
О першій зателефонувала журналістка з BBC, і розмова, що планувалася як 10-хвилинний коментар, перетворилася на невеличку лекцію з історії України та екскурсію в моє серце. Ми навдивовижу багато сміялись і планували включення в радіоефір тренінгу для жінок із виживання у міських умовах. Я сказала, що моя мама, яка вночі 11 грудня 2013-го займалася «деморалізацією ворога», тобто «читала моралі» бійцям внутрішніх військ біля Будинку профспілок, готова здобувати зброю в бою. Але я до цього не готова.
Учора я телефонувала десь за п’ятьма міськими номерами (там, видно, і просадила всі гроші на рахунку), щоб з’ясувати, де найближче укриття. Після запиту на 1551 повідомили, що сховище в моєму будинку не придатне до експлуатації, бо переобладнане під бойлерну. Натомість є одне через дорогу, а ще одне — за два квартали. Мені чомусь легко уявити, як я хапаю свого п’ятирічного сина, один рюкзак на двох і перестрибую через відбійник або ж лечу до станції метро, що розташована мінімум за десять хвилин від нас.
Батько мого сина вважає, що я панікую. Він за тиждень збирається на відпочинок у Карпати — «бюджетний день народження друга, туди й назад». Деякі ж мої подруги збираються ставити внутрішньоматкову спіраль: вони добре вчили історію і бояться зґвалтувань.
По обіді вихователька з дитсадка надіслала повідомлення, що на свято весни треба костюм жука. Жуків буде четверо, тому костюми мають бути однакові. Я вже раз шукала сіру чаплю і знаю, що магазинів з уніформою для жуків не буває, але, звісно, ми з іншими мамами щось вигадаємо.
Мені подобається думати про весну, про дві пари нових черевиків на підборах, які я так вдало купила на зимовому розпродажу. Про нові штани, плащ, парфуми. Я виставила на продаж деякі речі. Одна жінка попросила: «Тільки надсилайте за два тижні, я на самоізоляції». Мені подобається думати навіть про таке близьке майбутнє. Подобається моя квартира, вазони під фітолампами, дитяча постіль з машинками, тарілочка з котиками на стіні, яку я привезла з Копенгагена. Я не можу уявити життя, в якому володію тільки набором речей першої необхідності. Мій психотерапевт одного разу вже поїхав із Ялти: «Тепер я принаймні уявляю, як це», — сказав він.
Насправді я несамовито злюсь. Щойно отямилася після розлучення, почала жити, планувати, мріяти — і мушу ввімкнути такий режим виживання, якого досі ще ніколи не було. «За моє життя відбулося три революції», — казала я телефоном тій лондонці з BBC. «Ту мач», — відповіла вона.
Дитячу вишиванку я продала жінці, яка живе за кордоном, піжами завезу мамі хлопчика із синдромом Дауна — виявилося, що вони живуть через дорогу. Воду включили по четвертій, я так і не встигла помитись — одразу побігла в садок. Завтра тренінг з безпеки. Мені подобається мати плани бодай на завтра.
