Як я бачила зовнішність, професії та пентхауси Барбі в пострадянській країні. Колонка Поліни Вернигор

Після релізу «Барбі» Ґрети Ґервіґ знову розпочалися дискусії про те, хто ж така ця лялькова білявка: приклад об’єктивації та нереалістично заданих стандартів краси чи рольова модель, яка допомагає жінкам повірити у себе і домагатися бажаного? У своїй колонці журналістка Заборони Поліна Вернигор пробує відповісти на ці питання, а ще розповідає, як це було — зростати з лялькою Барбі в Східній Європі, розуміючи, що роль президентки чи астронавтки, яку приміряла Барбі, недоступна в регіоні через гендерну політику, як і пентхауси — в країні, яка не так давно відмовилася від ідеї комунальних квартир.

Барбі вперше зʼявилася на прилавках на початку 1960-х років — і повністю змінила індустрію іграшок для дівчат, інкорпоровану в ляльок гендерну роль і насамперед сприйняття дитиною себе. Раніше більшість ляльок виглядали як пупси або дівчата до 10 років, а тепер на вітринах маячили стрункі довгоногі білявки в блискучих сукнях та туфлях на підборах. Цікаво, що цей переворот у світі ляльок стався одночасно з трендом на худорлявість у рекламі та кіно, який досі приносить мільярди світовим корпораціям.

Після премʼєри фільму Ґрети Ґервіґ низка медіа знову заговорила про закладену в іграшку феміністичну ідею: мовляв, різноманітність соціальних ролей ляльок дала дівчатам впевненість у собі. Барбі була президенткою, задаючи тренд на емансипованість у політиці; Барбі була астронавткою, яка говорила, що навіть найважча «чоловіча» робота доступна жінці; Барбі з синдромом Дауна чи з інвалідністю нормалізували ментальні особливості та інклюзивність. Однак так було не завжди і не всюди: контекст, що оточував американську Барбі, дуже відрізнявся від Барбі у Східній Європі.

Першу «дорослу» ляльку мені подарували на третій день народження — до цього я гралася тими самими пупсами. Гості приносили таких ляльок на будь-яке свято, а якщо вони не могли собі дозволити цілу ляльку, можна було подарувати чергове вбрання для неї, адже зазвичай вони були універсального розміру. Фірмова Барбі за все життя у мене була лише одна. За оригінальну ляльку треба було відвалити кругленьку суму, і таких грошей в моїй сімʼї не було.

В ті часи на прилавках іграшкових крамниць Запоріжжя знайти Барбі-солдатку, Барбі-баскетболістку чи Барбі-поліціянтку було неможливо, проте всюди можна було натрапити на стереотипну білявку з нереалістично заданими стандартами краси. Все в тих Барбі, що не дійшли до вітчизняних іграшкових крамниць, говорило про те, чого в нас не було і що, може, й не семимильними кроками, але розвивалося в Європі та США: справедлива гендерна політика, однакові професійні можливості, нарешті, пентхауси, які, думається зараз, виглядали б кумедно в країнах, що нещодавно відійшли від ідеї комунальних квартир. 

Барбі дійсно беззахисна перед критикою щодо обʼєктивації жінок. Проте якщо на Заході Барбі й була предметом обʼєктивації, вона так само була, може, не завжди успішно, рушієм змін — хоча б в площині мрій, які могли переконати дівчат, що вони можуть бути політикинями чи пожежницями. У дівчат зі Східної Європи цього не було. Нещодавно моя подруга зізналася, що купляти Барбі їй міг лише дядько, бо в мами таких грошей не було. Він ніколи не дарував нову ляльку просто так — тільки за особливі досягнення. «Це щоб ти дивилася на неї і ставала кращою», — казав він. 

Мультфільми про Барбі, ілюстрації в журналах, листівки — все буквально кричало: «Будь такою ж тонкою, гламурною та жіночною, як Барбі, шукай свого ідеального Кена, народжуй ідеальних пупсів і живи в рожевому пентхаусі. Це і є дівоче щастя». Ця ідея створювала в уяві ідеальний світ, який недоступний тобі, якщо у твоїй сімʼї не заведено купувати ці пентхауси чи якщо в тебе не підігнана під конвенційні стандарти краси комплекція. 

У 2013 році Американський центр залежності, який досліджує розлади харчової поведінки, підрахував, що якби Барбі була живою людиною, вона пересувалася б рачки, оскільки тонкі кісточки на ногах та маленькі ступні просто не витримали б її тіла навіть попри анорексію, на яку вона мала б хворіти виходячи з комплекції. Вона не могла б підняти голову фізично, а всередині її тулуба було б місце лише для половини печінки та до 10 сантиметрів кишківника. Шанс знайти жінку з такими ж пропорціями шиї — 1 на 4,3 мільярда жінок, а з такими ж пропорціями талії — 1 на 2,4 мільярда.

Читайте також

Алгоритми соцмереж навчилися продавати нам непотрібні речі, а потім переконали голосувати за Трампа. Через ШІ все буде навіть гірше. Колонка Сергія Жданова

Така інфографіка зʼявилася на сайті реабілітаційного центру — і це не просто метафора. Граючись Барбі, дівчата у всьому світі намагалися наслідувати свою привабливу пластикову подругу: це і про перші спроби накладати макіяж фломастерами, і про саморобні плаття з клаптя та гардин, і про примірку маминих підборів, коли вона не бачить. «Але все перераховане звучить доволі безневинно, цей етап проходить більшість дівчат», — ймовірно, скажете ви. Згодна, але є ще дещо.

Я ніколи не була товстою дитиною, але була вищою за своїх одноліток та завжди мала широкі плечі. Вперше про схуднення я замислилася, коли мені було 11. Спочатку це були просто короткострокові відмови від солодкого чи борошняного, але вже за три роки я міцно сиділа на голці екстремальних дієт та навіть почала купляти таблетки для схуднення на кишенькові гроші. Від недоїдання я стала непритомніти. Якось швидка забрала мене прямісінько з побачення. Я не відчувала, що роблю щось не так, тому що не була в цьому самотня. Ми ділилися з подругами рецептами дієт і навіть змагалися, хто довше просидить на самій гречці з кефіром або виключно на воді. Ми були одними з тих, хто разом з мільйонами нам подібних вигадав тренд. Але звідки він зʼявився?

Приблизно в той же час по телевізору одне за іншим транслювали шоу за участі молодої дівчини, яку в соцмережах прозвали «живою Барбі». Валерія Лукʼянова з Одеси у кожному своєму інтервʼю стверджує, що крім грудей, нічого в собі штучно не змінювала, проте експерти заявляють, що дівчина зробила щонайменше 20 пластичних операцій. Тренд на «живих Барбі» поширився на весь світ. До речі, вплинув він не тільки на жінок. У свої 17 років американець Джастін Джедліка зробив першу ринопластику. Зараз йому 39 років і він пройшов через понад 200 пластичних операцій, щоб стати схожим на вічного супутника Барбі — Кена.

Але чи будуть майбутні дитинства виглядати, як моє? Вже сьогодні на вітринах київських іграшкових крамниць можна зустріти Барбі різних рас, комплекцій та професій. Можливо, фраза однієї з героїнь фільму Ґрети Ґервіґ, яка вважає, що Барбі відкинула феміністичний рух на декілька століть назад, вже буде не настільки актуальною, а ляльки, ці проєкції наших бажань, тепер не оминуть увагою тих, кого вони так довго ігнорували.