Читаєте зараз
«Я старий, а супровід окупантів такий, ніби я Шварценеггер». Батько журналіста Євгена Сафонова — про російський полон за допомогу ЗСУ

«Я старий, а супровід окупантів такий, ніби я Шварценеггер». Батько журналіста Євгена Сафонова — про російський полон за допомогу ЗСУ

Katerina Sergatskova

Підтримайте Заборону в цей складний час, щоб ми могли продовжувати інформувати вас і записувати важливі історії.

Володимир Сафонов, батько двох дітей (один з них співзасновник українського видання про сучасну культуру Bird in Flight та ініціативи Keep Going Євген Сафонов), працював старшим диспетчером у Херсонській комунальній аварійно-рятувальній службі. Коли в місто зайшли окупанти, він почав надсилати інформацію Збройним силам України. У вересні Володимира затримали під час фотографування військової техніки, били струмом в вуха й тримали в камері з пухлиною, через що, за прогнозом лікаря, він мав померти за два-три дні після огляду. Йому вдалося вийти з полону живим.

У розмові з головною редакторкою Заборони Катериною Сергацковою Сафонов розповідає про тортури, місяць хвороби в ув’язненні й те, що ненависть — це вже спротив. 

Відеорепортажі Заборони виходять на нашому ютуб-каналі, а також у мережі European Broadcasting Union, що об’єднує 112 суспільних мовників у 55 країнах, і через агенцію Getty Images.

Як ви зустріли окупацію? Пам’ятаєте, коли зайшли російські війська?

— Це був кошмарний день, я чергував. Вони вже були на території [Херсонської] області. Мабуть, обійшли Херсон із півночі. Цього дня було дуже багато стрілянини. Наша служба розташована на проспекті Адмірала Сенявіна, паралельно вулиця Паровозна. Виходить, між цими двома вулицями йшов бій, через нашу службу. Слава богу, на території служби є бомбосховище. Ми там сховалися і відсиділи той напружений момент, коли стріляли гранатомети, вибухали гранати, працювали кулемети. 

[З початком окупації] ми продовжували жити, як і жили. Стало зрозуміло, що вони [російські солдати] не будуть виганяти нас із будівлі [ДСНС], розстрілювати. Більш-менш життя налагодилося, вони просто моталися по наших вулицях у своїх броньованих машинах. Але цивільних не чіпали. 

— Не обшукували квартир, не витягували людей?

— Це було, звичайно, у процесі. Через день-два-три-п’ять вони, мабуть, стали вираховувати тих людей, які працювали в СБУ та поліції. З’являлися зранку чи вночі, пакували, мішки на голову. Особисто до мене не приходили. 

— Ви тримали зв’язок з українським керівництвом [ДСНС]?

— У нас був керівник, який, слава богу, залишився, він молодець. Помічники — багато хто за день-два вже був у Парижі, Лондоні, Одесі, Львові. Частина працівників і керівників служби зникла. Можна сказати, без попередження. Керівник залишився й працював до моменту, коли його стали схиляти до співпраці. Він написав заяву на звільнення та відмовився колаборувати. Ми працювали доти, доки частина служби не перейшла під крило російського МНС. Частина перейшла, частина — просто не вийшла на роботу. 

— Про що йшлося, коли люди мали переходити до них на службу?

— Я навіть цього не скажу — не переходив, не знаю. Якось перейти, быть русским парнем и работать по их порядкам, законам, уставам, инструкциям, наверное. 

Працювали ж лікарі, але лікарі не підпадають під колаборацію. Вони виконують свої обов’язки, лікують усіх хворих. Їм платять і росіяни, й українці. Вони в шоколаді. Ну і МНС у такому самому становищі. Наші хлопці висмикували залишки ракет, мін, які були навколо Херсона, Степанівки. Ось моя родина була якраз у Степанівці — дві ракети прилетіли, осколками побило хату й дах знесло в літній кухні. Недалеко вибухнуло, обсипало шрапнеллю. Приліт був із городу, а вони [родина] спали в тих кімнатах, які вікнами на вулицю виходять. Залишилися живі. А зранку приїхали рятувальники МНС і витягали залишки зарядів, які стирчали в землі. 

— А скільки у вас працювало людей до вторгнення і скільки залишилося? 

— Понад три десятки. Залишилося менш як двадцять. Чотири зміни рятувальників, чотири зміни диспетчерів плюс керівництво. Залишилося в зміні по двоє-троє осіб. Виконували тільки екстрені завдання, пов’язані з життям людей [під час березневих мітингів херсонців проти окупаційної влади, які закінчилися збройним придушенням і жертвами серед цивільних]. 

Два-три медики вивозили загиблих на вулиці Перекопській. Було дуже багато загиблих цього дня, потрібно було просто вивозити людей у морг. Нас теж залучили. Ми декілька завдань виконали, потім на вулиці Ганнібала став [російський] БТР — він уже не пропускав наші машини, щоб ми їхали забирати трупи. 

— Чому?

— Місто розділене на дві частини залізницею, два проїзди всього. Вони не пропускали нас [на переїзді]. Я не знаю чому. Мабуть, люди не знали, що комендантська година. Ті, хто її оголосив, знали, тому покремсали дуже багато людей на Перекопській. 

У нас у журналі були записи, звернення людей. Просили допомогу на Перекопській, також були загиблі на Шуменському, у районі Бузкового парку, — там хлопці загинули [з територіальної оборони]. Хлопці з ТрО також загинули в районі ліцею на Шуменському, туди теж просили приїхати, але нас просто не пропускали [окупанти]. Я не знаю, скільки днів там пролежали трупи. Хлопці якось брали участь у тому, щоб це забрати, навести лад, бо собаки бігають — страшне діло. 

— Коли вас забрали в полон?

— 8 вересня. Того дня повіз дитину в музичну школу. Я, знаючи, що заняття тривають дві години, пройшов недалеко. Там якраз розташовувалася база дислокації ворога. Це колишня школа міліції, юридичний інститут, вона вже була знищена. Я пішов зняти. У цей момент мене засікли та арештували.

— Ви знімали на телефон?

— Я імітував, що розмовляв по телефону, але насправді знімав. Ті, хто їхали «опелем», одразу зрозуміли, що я роблю. Збили з ніг машиною. Викликали підмогу, передали групі, яка мала мене відвезти. Доправили в так звану «Стекляшку». 

— Що це таке?

— Це ізолятор тимчасового тримання. За радянських часів тут був витверезник. З таким гарним ремонтом. 

Як я входив у саму тюрму, надягли мішок на голову. Завели в «стакан» [тип камери розміром із телефонну кабінку]. Один дзвінок. Дали можливість зателефонувати жінці, щоб вона забрала дитину зі школи. Потім десь водили лабіринтами, я вже того не бачив: підйом нагору, вниз, коридори. Тільки штовхнувши мене в камеру, зняли мішок. 

— Що ви побачили?

— «Сиділих». Херсонські жителі, наші хлопці. Дуже добре зустріли. Вони зрозуміли, що я в шоці, дали попити води, прийти до тями. Одразу пояснили, що тут усі — політичні агенти, партизани, диверсанти. Були хлопці з криміналом, але в основному так звані політичні. 

— Скільки людей було на камеру?

— Камера розрахована на чотирьох людей. Нас було від шістьох до дев’ятьох — у різний час по-різному. 

— Що вони з вами робили? Як виглядало ваше життя там?

— Два дні — і я прийшов до тями. Зрозумів, яким далі буде моє життя. Потім були допити, просто за протоколом: біографічні відомості, інформація про те, хто я, звідки, чим займався. Через день-два — троє слідчих, допити з тортурами. 

Чіпляли кліпси на мочки вух, крутили. Я був у мішку, але бачив цей апарат ще в армії, тільки без трубки. Це був перероблений для тортур польовий телефон ТА-57. Б’є електрострумом в вуха, дуже неприємно. Ставлять питання відповідно до того, що вони бачать у телефоні. А в телефоні, на жаль, так сталося, було чимало інформації, яку я не встиг знищити. Було багато запитань — і тортур. 

Сидиш у мішку, не бачиш, але коли підходили, били, я так думаю, стволом або руків’ям. Дуже довго це заживало — в камері кисню мало, палять. Хлопцям ребра ламали, але в мене обійшлося: били ногами, але в живіт. Без зламаних ребер та пальців. Хлопці розповідали, що це були поліцейські, а до цього — військовослужбовці. Було набагато жорсткіше: різали та ламали пальці плоскогубцями. Хлопець, який зі мною сидів, Антон із Білозерки, пережив місяць із солдатами. Казав, що було дуже страшно. Він був увесь синій; його після цього місяць не чіпали, щоб уся та синява з тіла й лиця зійшла. Далі вже продовжили «інтелігентні» допити з кліпсами, які не залишають слідів. 

Класні хлопці, історії різні. Багато з них допомагали ЗСУ різними шляхами: телефонами [передавали дані], хтось робив маленькі вибухові пристрої, а хтось ховав. Не останні люди Херсона: керівники залізниці; підприємці, які фінансово допомагали армії, підтримку надавали патріотам та партизанам. Як мінімум два чоловіки [сиділи] за те, що їхні діти працювали в СБУ. Вони були як заручники, але їм також діставалося — кліпсами, струмом. Одного привезли, просто щоб підтвердити: його це син [в СБУ] чи не його. Але перед тим, як зв’язатися із сином, його довбали електрострумом. А в людини цукровий діабет, його зразу ж почало теліпати. Вони самі злякалися, що тут щось не так. Наче завжди б’ють одного, другого, третього — усе нормально, ну підскакують.

— Що росіяни хотіли від вас дізнатися?

— Головне — це зйомка об’єктів. Там [у телефоні] було багато роликів із вибухами в районі Чорнобаївки, в інших місцях. Тільки-но траплявся вибух, багато диму, — я це знімав. Якщо це мало інтерес, відправляв хлопцям. 

— ЗСУ?

— Так, конкретному чоловікові, який знав, куди передати далі ці знімки, координати отримати. 

— Це те, що називається «навідник»?

— Скажімо так. Вони мене одразу прийняли як навідника, а потім: «А, так ти активіст. А, ти ще бандерівців виховуєш». У мене [у фотогалереї в телефоні] маленький хлопчик у вишиванці з прапорцем. 

Я знімав ще техніку й солдатів на вулицях Херсона — теж відправляв хлопцям, щоб вони розуміли ситуацію. 

— Коли вас допитували, ви їм відповідали як є? Яка у вас була тактика?

— Вони просто були дуже злі. Я знав, бо мені хлопці пояснювали, що багато хто попадається через допомогу ЗСУ, але всі чистять телефони. Можуть через якісь програми щось відновити, але в мене було всього дуже багато: залишилася переписка, зйомка. Для них це був трохи шок, що так багато інформації. Вони навіть не знали, із чого почати, бо тут і наводка, й агітація, і просто зйомка військової техніки, зброї. Типу: «Дед, кто ты такой?» «Старый человек, живет с семьей, воспитывает сына, учит музыку — Чайковский, Прокофьев» — у такому дусі я їм відповідав. 

Їх це заводило. Питали: «Зачем ты наших солдат снимал?» Я кажу: «Нормальные симпатичные ребята ходят, почему бы не снять? Не такие, как наши, немножко, вот я снял». 

— Як вас відпустили?

— Я захворів через місяць, може, трохи раніше. [Внаслідок тортур] було запалення лімфовузла на шиї. Спочатку боліло трохи, невелика була пухлина, але потім вона почала рости, біль. Якось у камеру [одноразово] потрапив лікар. Я показав йому свою шию, він сказав, що, мабуть, це запалення лімфовузлів. 

Лікарів не було в тюрмі. Я просив їх або знайти лікаря і привезти сюди, або відвезти в лікарню, щоби поставити діагноз. Пухлина росла, біль також. Вони знайшли лікаря, знеболювальне якесь на ніч. У мене таке враження, що через цей біль я зовсім не спав. Це тривало тиждень, другий, третій, місяць. 

Привезли з Херсона в Олешки. Там узагалі капут: можна не чекати ліків, допомоги, медсестри. Коли приїхали в Каланчак, воно ще більше виросло. Уже страшно було дивитися в дзеркало. Я їх мучив, щоб відвезли мене до лікаря, — страшний біль. 

25 жовтня мене доправили в місцеву районну лікарню в Каланчаку. Там був лікар, росіянин. Він запитав, що це. Я кажу: «Ви ж знаєте, де я був, це й так зрозуміло. Мене часто било током». Він злий був, дивився на них сердито. Сказав, що не може нічого зробити, не може оперувати, бо немає УЗД. Типу українці виїхали, вивезли все, залишилися одні радіатори. Він сказав: «Два-три дні — і хлопця цього не буде». 

Вони мене вивели, були дуже сердиті. Старший [окупант] каже: «Старик, тебе бы врезать ещё с другой стороны по шее, чтобы там такая же шишка была». Я сказав, що можна, але краще я ломануся в бур’яни, а ви мене пристрелите в голову, щоб не мучився. Бо вже не міг терпіти. 

Зранку 26 жовтня мене відпустили. Я встиг за добу добратися до Олешків, з Олешків — до Херсона. Вони повернули все, що конфіскували під час затримання, окрім телефона, звичайно. Сказали, щоб ішов. Просто не хотіли, щоб у них були проблеми. Навіщо їм труп, тяганина, якісь документи?

— Коли ви все знімали й відправляли до ЗСУ, чи розуміли, наскільки це ризиковано?

— Так, просто авантюризм. Куди подітися, такі люди бувають. Я розумів. Я винен перед родиною та рідними, тому що всі були потім знервовані: дружина, син, пасинок, теща. Теща мене до цього часто попереджала: граєшся з вогнем. 

— Як ви вважаєте, це допомогло перемозі в Херсоні?

— Допомогло те, що хлопці прийшли та визволили. Це допомогло. Моя участь маленька.

— Я багато чую від різних людей, що ті, хто залишаються під окупацією, усі колаборанти й усі за Росію. Що ви про це думаєте?

— Багато було таких людей, які за Росію. Люди всі різні. Я за Україну. Таких моїх товаришів дуже багато в Херсоні. 

Люди не виїжджають скоріше з інших причин: просто не хочеться їхати зі свого міста, хочеться бути вдома. Я люблю Херсон, хочу бути тут. Так, мабуть, думали всі, хто залишився. 

Я розумів, що в людей були моменти. Наприклад: поліцейський, чи офіцер СБУ, чи армійський офіцер. Їм треба було тікати. По суті, звісно, потрібно було захищати Херсон — так, як Миколаїв захищали. Наші херсонські військові (я не кажу про хлопців, які стояли біля Криму і загинули), може, десь ховалися або тікали.

— Як ви думаєте, що може робити людина, яка опинилася в окупації? Чи може вона чинити опір? 

— Так, вона чинить опір. Навіть своєю ненавистю вона чинить опір. Тетяна Іванівна — колишня директорка 24-ї школи — не виходила на вулицю з плакатом, не кричала гасла, але її ненависть до ворога була такою сильною. Я просто з нею як із сусідкою поспілкувався, зрозумів, що ця жінка — кремінь. 

Це енергія, яка їх [росіян] пригнічує. Чого вони втекли? Хлопці [з ЗСУ] прийшли — це одне, але їх зневажали й ненавиділи такі Тетяни Іванівни. Вони це відчували. Я зокрема з ненавистю та зневагою ставився до них. Вони це відчували. Нас [полонених] навіть супроводжували ніби зі страхом: один камеру закриває, двоє йдуть із пістолетами, там з автоматом стоїть хтось. Міцні хлопці по 25–30 років, я старий, а супровід такий, ніби я Шварценеггер, спецпризначенець. 

Страх у них був. Вони гадали, що прийшли сюди як визволителі, але вони зрозуміли, що до них ставляться зі зневагою. Бабулька, яка отримала 10 тисяч [рублів від окупантів], — це таке. Основна маса херсонців, яка залишилася в Херсоні, чекала на наших хлопців. Дехто чинив якийсь опір: хтось надавав інформацію ЗСУ про розташування ворога й куди треба лупонути, хтось робив гранати й підривав. Хлопець, який зі мною сидів, улаштував вибух у центрі. Він не приніс ніяких результатів, але це був подвиг. 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору