Без садка й хати. Чому в Україні постійно зникають села

На початку березня в Чернігівській області зникло село Блешня: там помер останній мешканець. Це не перше й не останнє село в Україні, яке спорожніло. За часів незалежності лише офіційно таких нарахували понад 500, а ще майже п’ять тисяч сьогодні перебувають на межі вимирання. Заборона розповідає, чому зникають українські села, як виживають такі, де працює лише десята частина мешканців, і до чого тут гарбузові цукати.

Джунглі

«Взимку й ранньою весною тут дороги нема: через сніг не проїхати», — розповідає Борис Фролов. Він один із тих, хто народився в селі Блешня на Чернігівщині. У березні цього року село спорожніло. Єдині, хто інколи сюди приїжджає — це сам Фролов і пара його сусідів із міста Семенівка, що поблизу. 

Коли холодно, продовжує чоловік, у селі він майже не буває. А влітку може і два, і три рази на тиждень приїжджати. Бо він майстер лісу — працює в місцевому лісгоспі. А ще дачу має: бджіл розводить.

Але село було найкраще, найкрасивіше, переконує Фролов.

«Навіть не було, а є. Я й досі його люблю, — поправляє він сам себе. — Річка поруч, ліс навкруги! За молодості ми тут добре жили. Ходили в клуби на танці: чи в наші, чи в російські — тут же ж до Росії 3-4 кілометри — розважалися! За Радянського Союзу автобус рейсовий ходив зранку і ввечері. Можна було в місто поїхати вільно».

Із 70-х років місцевих ставало все менше. Аж поки з півтори сотні жителів не лишилося зовсім нікого. Закрився клуб, магазинчик, школа. Замість рейсових автобусів люди пересіли на велосипеди чи стали ловити попутки. Хтось просто переходив кордон із Росією й лишався жити там: родичів у сусідній країні вистачало.

Місцеві порівнюють тутешній район із джунглями. Природа дика, зв’язок не ловить, як тільки від’їдеш за 10 кілометрів від найближчого міста. Та і Блешня — не єдине безлюдне село. Років п’ять тому в цьому ж районі спорожніло село Хандабоківка. А в прилеглих Орликівці, Баранівці і Мхах лишилося по 10-15 людей.

З 1991 року в Україні зникло понад 500 сіл. Ще майже п’ять тисяч нині перебувають на межі вимирання. Найгірша ситуація в Сумській, Чернігівській і Харківській областях: тут маленькі села, де проживає менш як 50 людей, становлять третину від усіх сіл. 

Природний процес

Люди виїжджають із сіл у міста в пошуках більш комфортних умов життя. Це природний процес і Україна в цьому не унікальна, каже експертка з децентралізації та місцевого розвитку Національного інституту стратегічних досліджень, голова громадської організації «Центр розвитку місцевого самоврядування» Діана Баринова. У селах часто немає нічого: роботи, інфраструктури, місць для відпочинку, можливостей для розвитку, тож те, що вони спустошуються, не дивно.

Інший фактор — зміна свідомості людей. Молодь, пояснює Баринова, дедалі більше вважає себе «космополітами» й не прив’язує життя до однієї місцевості. Тепер обирають не просто місто замість села, а інші держави замість країни, у якій народилися.

В Україні занепад сіл нерідко пов’язують із розпадом Радянського Союзу. З одного боку, це логічно, каже Баринова, адже тоді зруйнувалися усталені  економічні зв’язки. Однак європейський досвід говорить про те, що населення в селах скорочується й без цього фактору. У країнах Євросоюзу у 60-х роках минулого століття зменшувалися 70% сіл.

Коли десь в Україні зменшується село, населення Київської області одразу збільшується, додає Баринова. Переїзд людей із сільської місцевості означає більше навантаження на інфраструктуру міст, і вони не завжди з цим успішно справляються.

«Але для цього є міська влада, яка має думати, як правильно організувати життя містян — і старих, і нових. А люди — це завжди можливості. Це кадри, таланти, які роблять економіку», — переконана фахівчиня.

На думку Баринової, українці перестануть виїжджати із сіл, якщо місцева влада працюватиме над тим, аби покращити умови для життя людей і створюватиме можливості для їхнього розвитку. Ще одна умова — налагодження співпраці з владою. Щоби ситуація змінилася, потрібно, аби в сільських жителів був запит на зміни, а місцева влада допомагала ці зміни впроваджувати. Однак наразі далеко не всі села активні й борються за розвиток, а місцева влада не всюди змогла напрацювати механізми допомоги тим, хто прагне змін.

«Допомога — це консультації для тих, хто хоче відкрити власну справу, пільгові кредити на це, — пояснює експертка. — Організаційна й фінансова підтримка тих, хто збирається створити кооператив. Це промоція спроможностей регіонів та громад на зовнішніх ринках. Ці інструменти не нові, але щоб вони працювали, їх потрібно застосовувати на практиці, а не лише говорити про них».

Гарбузи

«У нас на все село є хіба старий клуб, як глиняна Шевченкова хата, яка от-от впаде, магазинчик і медпункт в одному з будинків», — каже Світлана Гарнадко. З 2018-го вона староста села Маломиколаївка у Дніпропетровській області.

«Але в нас люди душевні, ініціативні, — каже Гарнадко. — Ми регулярно збираємося біля клубу й обговорюємо, як можна змінити життя в селі. У таких розмовах вирішили, що оскільки місцевим незручно їздити в найближчі міста на концерти, будемо влаштовувати свої. А у 2019-му розширили цю справу — започаткували власний фестиваль «Гарбуз Fest».

Чому гарбуз? Бо його вдосталь у місцевих на городі, вирощувати просто, а приготувати можна десятки страв. Щоби підкреслити фішку села, навіть встановили пам’ятник гарбузам. Староста називає його місцевим артоб’єктом.

«Але на самому фестивалі ми не зупинилися. Зараз створюємо кооператив. Будемо робити крафтовий товар — цукати з гарбуза! Подумали, що ми нічим не гірші за села на Західній Україні. Там виготовляють лікери, сири, а ми маємо багато гарбузів, тож і працюватимемо з ними, створимо нові робочі місця», — пояснює сільська староста й додає, що це не просто мрія. Маломиколаївка вже отримала грант для цього на 100 тисяч гривень від Посольства Королівства Нідерланди в Україні.

За словами Гарнадко, місцеві зрозуміли: треба самим боротися за відновлення села. Інакше воно просто зникне.

Варіанти

Зараз щось змінювати вже пізно, впевнений Борис Фролов із Блешні на Чернігівщині. Він каже, що треба було раніше думати про майбутнє села — ще в минулому столітті, коли люди тільки почали виїжджати й закрили школу.

«А тепер як вмирає село, так і Україна вмре з таким-то ставленням», — додає чоловік.

У Блешні, як і в сусідніх селах, на відміну від Маломиколаївки особливо свят не влаштовували. До «сіл на відшибі», каже староста Алла Протапщук, через день привозять хліб і заморозку: рибу, м’ясо. Раз на місяць місцеві збираються в одному «УАЗіку», який везе їх до міста на базар чи в банк — отримати пенсію. Це чи не вся допомога від місцевої адміністрації.

Редакція Заборони звернулася за коментарем до Міністерства розвитку громад та територій, а також профільного комітету у Верховній раді, аби дізнатися, що робити селам, які опинилися в скрутному стані, та чи є план розвитку таких місць. Відповіді ми не отримали.

Втім, Діана Баринова впевнена: для українських сіл ще не все втрачено. Хоча пандемія згубно впливає на життя та економіку, це свого роду шанс для сіл, каже вона. Адже багато містян почали шукати приватні будинки ближче до природи, аби не бути замкненими в чотирьох стінах без власного подвір’я.

«Для людей важливий комфорт, тому вони оберуть будинок у тому селі, до якого буде дорога, де буде мінімальна інфраструктура, — каже Баринова. — А щоби це з’явилося, місцевій владі потрібно діяти вже зараз. Так, сприяти розвитку українського села потрібно було ще 20 років тому. І якби децентралізацію провели раніше, зараз проблема [вимирання сіл] не стояла б так гостро. Але треба працювати з тим, що маємо. Місцевій владі — бачити проблему й реагувати на ініціативи мешканців. А мешканцям — не просто писати листи чи скарги, а пропонувати варіанти рішень і активно долучатися до розвитку своїх територій».