«Безрідні та буржуазні»: як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу | Заборона
Читаєте зараз
«Безрідні та буржуазні»: як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу

«Безрідні та буржуазні»: як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу

Безрідні та буржуазні

У 1948 році, невдовзі після завершення Другої світової війни, політичні репресії в СРСР набули нової сили. Попри те, що Радянський Союз позиціював себе як антагоніста антисемітському Третьому Рейху, у країні посилилися репресії проти євреїв, які відбувалися і раніше. Не оминула ця доля й архітекторів. Разом з Енциклопедією Архітектури України розповідаємо, як склалася доля архітекторів-євреїв, по яких проїхалася радянська репресивна машина, та як це вплинуло на архітектуру.

ЕАУ — це мультимедійний онлайн-проєкт, який розкриває панораму архітектури України, в сучасній і популярній формі аналізує та показує, як суспільство формує архітектуру і як архітектура формує суспільство. Проєкт реалізує громадська організація Urban Forms Center у партнерстві з малою культурною столицею України 2020-2021 року — містом Славутич, Славутицькою міською радою та Центральним державним науково-технічним архівом України за фінансової підтримки Українського культурного фонду і Zagoriy Foundation. Заборона — головний медіапартнер проєкту.

За спогадами соратників Йосипа Сталіна, після Другої світової війни радянський вождь, який на той час уже пережив кілька інсультів, остаточно перетворився на людину «гіпертрофовано жорстоку та маніакально підозрілу», що майже всюди шукала сліди «американо-сіоністської змови». Історик Геннадій Костирченко, автор книги «Тайная политика Сталина. Власть и антисемитизм», вважає це хворобливою реакцією на «зраду» створеного в тому ж році Ізраїлю: нова держава, яка мала б стати сателітом Радянського Союзу на Близькому Сході, успішно налагоджувала стосунки зі США.

Відтоді ще одними ворогами для Сталіна стали «безрідні космополіти». Так радянська пропаганда охрестила людей, які нібито «принижують заслуги російського народу-переможця» та захоплюються іноземцями, що «постійно крадуть винаходи російських вчених». Зокрема, саме росіянам приписували винайдення повітряної кулі, електричної лампи, радіо та велосипеду.

Згодом виявиться, що майже всі «космополіти» працюють у сфері культури, науки, освіти — і, що найголовніше, мають єврейські прізвища. Пізніше саме за цією ознакою їх будуть звільняти з роботи, позбавляти наукових ступенів, виселяти з квартир та арештовувати.

«Буржуазний ретроград» Лангбард

У 1939 році Йосип Лангбард, на той час уже відомий у Союзі архітектор, звів у Києві першу будівлю для радянського уряду — монументальний будинок ЦК КП(б)У на Десятинній вулиці, де сьогодні працює Міністерство закордонних справ. Задля цього знесли барокову Трьохсвятительську церкву, а поруч — Михайлівський собор разом із дзвіницею Михайлівського Золотоверхого монастиря. За проєктом Лангбарда, на їхньому місці мала постати не менш монументальна будівля Раднаркому. Між двома новобудовами він планував розмістити велетенський монумент Леніна заввишки 75 метрів, чиє обличчя бачили би всі, хто пливе Дніпром, а замість історичного фунікулера — спустити до набережної циклопічні сходи.

Цей задум так і не був реалізований. Раднарком переїхав на вулицю Грушевського, у будівлю нинішнього Кабміну, а надвартісний проєкт із гігантськими сходами та Леніним-велетнем уже не викликав у чиновників будівельного ентузіазму.

Лангбард був одним із найвпізнаваніших радянських архітекторів. Він зробив собі ім’я в післяжовтневому Мінську, проєктуючи монументальні будівлі, які кардинально змінили обличчя донедавна провінційного міста: Будинок уряду БРСР, Театр опери й балету та Будинок Червоної армії. Ці проєкти, зокрема, отримали відзнаку гран-прі в Парижі на Всесвітній виставці мистецтв та техніки 1937 року: тоді європейські архітектори відзначили їхню «прогресивність та неординарність». А двома роками раніше Лангбард спроєктував разом із Матвієм Манізером соцреалістичний монумент Тарасові Шевченку в Харкові: для скульптур персонажів із шевченківських творів позували актори театру «Березіль», а сам пам’ятник став одним із символів міста.

Лангбард — виходець із єврейської родини, що мешкала в Бельську, тихому містечку Гродненської губернії. Він мав здібності до малювання, і, закінчивши гімназію, почав цілеспрямовано вивчати архітектуру: спершу в Одеському художньому училищі, згодом — у престижній Академії мистецтв у Санкт-Петербурзі.

architect langbard iosif grigorevich - <b>«Безрідні та буржуазні»:</b> як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу - Заборона
Фото: Wikimedia

У 1929 році Лангбард працював над проєктами забудови центра Мінська — його Будинок уряду виграв всесоюзний конкурс. Це була найбільша будівля довоєнного Мінська, де змогли розміститися всі чиновні відомства, що були в місті. Надихнувшись успіхом, Лангбард почав розмірковувати над реконструкцією всієї білоруської столиці. Його концепція передбачала збереження дореволюційних архітектурних пам’яток: мова йшла про «створення нового міста, але з урахуванням білоруських архітектурних традицій».

Саме з цього пізніше й почалися нападки на архітектора — спершу не надто дошкульні, але з кожним разом усе більшої сили. Так, прагнення Лангбарда зберегти історичну архітектуру були сприйняті як «міщанство та буржуазність». До Лангбарда стали ставитися підозріло.

У 1932 році ЦК ВКП(б) затверджує постанову про перебудову всіх літературно-художніх організацій. У всіх сферах мистецтва ліквідують творчі об’єднання, на місце яких приходять профспілки, зокрема, й архітекторів. Тепер пропозиція «згори» мала сприйматися як воєнний наказ, а незгода із керівництвом означала, що тебе позбавлять можливості проєктувати, викладати, займатися наукою.

«Фактично це означало «чистку рядів». Після цієї постанови почалися масові репресії: хтось мав дореволюційну освіту, хтось був «членом родини ворогів народу», — розповідав білоруський історик архітектури Сергій Харевскі.

У біографії Лангбарда було за що зачепитись: міщанин, здобув освіту до революції, не був у комсомолі, не мав партійного квитка, а на додачу ще й єврей. У 1937 році, після чергового з’їзду архітекторів, у газеті «Робітник» вийшла стаття, яка погрожувала «ворогам народу, шпигунам та диверсантам», які нібито займаються шкідництвом під час проєктування та будівництва. А невдовзі «прилетіло» й самому Лангбарду. Йому передали на доопрацювання проєкт мінського Театру опери й балету. Під час робіт Лангбарда постійно примушували спрощувати будівлю: урізали витрати на інтер’єри, занижували поверховість, відмовилися від облицювання фасадів червоною цеглою. А в 1938 році, коли роботи вже добігали кінця, його просто відсторонили від авторського нагляду за театром, щоби заощадити гроші.

На додачу Лангбарда ще і «пропісочили» за результати цього будівництва на з’їзді архітекторів, дорікаючи «безідейною бароковою ліпниною» й «непривабливими, похмурими фасадами, які потребують негайної реконструкції». Лангбард був змушений захищатись: «Коли я йду повз цього театру, то дійсно із соромом відвертаюсь від нього. Але мушу відкинути ці звинувачення, оскільки цей театр робили без мене — і вийшло безграмотно та потворно».

langbard u kiєvi 1936 - <b>«Безрідні та буржуазні»:</b> як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу - Заборона
Фото: wikimedia.org (Лангбард 3-й зліва)

У тому ж році заарештували дружину архітектора Ольгу. У будинку, де вона жила, також мешкали відомі актори, літератори, видні більшовицькі діячі — і майже кожну квартиру зачепила хвиля арештів. З 50 жителів будинку, за якими приїжджав «воронок», назад повернулася лише Ольга. Самого Лангбарда оминув арешт. Історик Ігор Кузнєцов вважав, що його врятувала репутація визначного спеціаліста з монументальної архітектури.

«Радянська влада навчилася «вирощувати» своїх письменників та поетів, тож підшукати заміну репресованим літераторам не було проблемою, — писав Кузнєцов. — А ось розстріляти чи загнати в табір архітектора, що спеціалізувався на великому, помпезному будівництві, яке так любив та підтримував Сталін — це вже інша справа».

Під час війни Лангбард мріяв, як буде відновлювати Мінськ. Коли місто звільнили від нацистської окупації, архітектор навіть увійшов до складу комісії, яка мала займатися відбудовою. Лангбард запропонував кілька проєктів оновленого міського центру, які зберігали історичну забудову та архітектурні пам’ятки. Його знову звинуватили в «буржуазному ретроградстві» та прибрали зі складу комісії. А потім звільнили з посади старшого консультанта управління з охорони культурних пам’яток.

«І щойно його прибрали, як центр міста зачистили від пам’яток: знесли костел Тамаша Аквінського, дзвіницю єзуїтської колегії, — майже все, що залишилося після війни», — розповідав Харевскі.

«Архітектурний космополіт» Каракіс

У 1934 році столицю УРСР перенесли з Харкова до Києва. Як зазначають дослідниці архітектури Олена Мокроусова й Тетяна Скібіцька, тоді в Києві було багато землі, вільної від забудови — ці ділянки складали більше половини міста. Отже, коли Київ знову став центром республіки, роботи вистачало. Люди, які приїжджали до міста, потребували житла — але для будівництва часто не вистачало грошей та матеріалів.

iosif karakis s bratom davidom - <b>«Безрідні та буржуазні»:</b> як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу - Заборона
Йосип Каракіс з братом Давидом. Фото: wikimedia.org

Окремо зводилися так звані «будинки спеціалістів», де давали квартири лікарям, науковцям, міліціонерам, артистам. Чимало таких будинків по всьому Києву спроєктував Йосип Каракіс. Знайомі архітектора згадували, що майже завжди бачили його за роботою, схиленим над креслярською дошкою.

Каракіс звів будинки для військових на Золотоворітській вулиці та Георгіївському провулку. Розробив експериментальні галерейні будинки на Чоколівці та Солдатській слобідці. Збудував житлові комплекси на вулицях Мазепи та Інститутській, де сходи між поверхами освітлювалися з вулиці через панорамні вікна. У 1940 році саме Каракіс спроєктував перший дитячий садок у Києві, який перебував тоді у відомстві заводу «Арсенал». За відгуками того часу, його фасад нагадував «аристократичну садибу або античний храм», а сам архітектор ще й окремо розробив для дитсадка авторські меблі.

Ще до Другої світової війни Каракіс встиг звести два будинки на Хрещатику: житловий шестиповерховий на замовлення «Метрострою» та будівлю Єврейського державного театру. Остання була спершу зведена в конструктивістському стилі, але другий варіант будівлі скоригували до неокласики. Культуролог Андрій Пучков називав цей театр «справжньою прикрасою Хрещатика»: тоді, на початку 1930-х, архітектор ще міг розмістити на театральному фасаді, скульптури єврея та єврейки в національному одязі. Під час війни ці будівлі згоріли, але відновлювати їх не стали.

Після війни всі стаціонарні єврейські театри чекала доля синагог, які зачиняли та «перепрофільовували» ще у 1920-х роках: тоді в київській синагозі Бродського облаштували спортзал, а Галицьку, поблизу сучасного цирку, переробили під заводську їдальню. Тепер партійці взялися за єврейські театральні студії та всіляко унеможливлювали спроби відродити їх бодай у форматі самодіяльних ансамблів — скасовували вистави, забороняли клеїти афіші, обмежували гастролі єврейським артистам.

Ще один відомий проєкт Каракіса — ресторан «Динамо», який у журналі «Архітектура СРСР» назвали «одним із найкращих прикладів київської архітектури». За нього він мало не поплатився життям. Під час будівництва цього конструктивістського ресторану замовник вирішив в обхід Каракіса змінити конструкцію перекриттів. Архітектор протестував, але вплинути на це рішення не міг. Йому порадили хоча б скласти про це доповідну записку. Уже невдовзі, під час банкету, на якому було присутнє велике військове начальство, над ними почала сипатися стеля. Тієї ж ночі за Каракісом приїхав «воронок».

Ірма Каракіс, донька архітектора, згадує, що «в ті роки (1937-38) майже в кожній родині були, про всяк випадок, мішечки зі зміною білизни, сухарями, зубною щіткою та документами. «У будинку, де ми жили, на вулиці Артема, 26а, арешти бували часто: забирали військових спеціалістів, інженерів… Так дві мої подруги залишилися без батьків».

Але за десять днів архітектора все ж відпустили — врятувала й доповідна записка, яку він встиг вчасно подати, й особисте заступництво Йони Якіра, який командував того часу Київським військовим округом. З архітектором розібралися вже після війни — у самий розпал кампанії проти «безрідних космополітів». Саме цей розхожий штамп найчастіше використовували, коли йшлося про євреїв.

«Жупел «сіонізму» стало можливим прикріпити до будь-якого єврея, який «демонстративно» не відмовлявся від своєї ідентичності. А тим, хто, маючи «незручну» «п’яту графу», мовно й культурно асимілювався, можна було закинути «космополітизм». Це робило заплановану чистку більш усеохопною», — так описував цей підхід історик Сергій Гірік, розповідаючи у своїй статті про вплив державного антисемітизму на архітектуру.

У вересні 1951 року в актовій залі Київського інженерно-будівельного інституту (сьогодні — Київський національний університет будівництва й архітектури), де викладав Каракіс, відбулися збори, на яких мали «рішуче засудити діяльність архітекторів-шкідників». «Обвинуваченими» стали член-кореспондент Академії архітектури УРСР Яків Штейнберг та доцент Йосип Каракіс.

Каракіса одночасно звинуватили і в буржуазному націоналізмі — за зведений у Луганську готель «Україна», де оформлення фасаду нагадувало традиційний український орнамент, — і в космополітизмі. Штейнберг тоді вимушено «покаявся» — і залишився працювати в інституті. Натомість Каракіса, який відмовився визнавати «провину» («я жив і працював по совісті»), постановили звільнити.

Це рішення обурило студентів, які називали Каракіса «одним із найкращих викладачів» і вважали, що «слухати його лекції було великою вдачею». На захист Каракіса студент інженерно-будівельного інституту Михайло Буділовський, який у майбутньому стане відомим у Києві архітектором-модерністом, організував збір підписів. Цю акцію потім назвуть «Листом тринадцяти».

Під зверненням підписалися тринадцять ініціативних студентів — найкращі учні інституту. Але на керівництво воно так і не вплинуло. Згодом керівництво інституту «пригадало» цю кампанію Буділовському. Його не стали «валити» на випускних іспитах, але після навчання призначили — за розподілом — працювати в Куйбишевоблсельпроєкт. За словами Буділовського, «це фактично означало кінець кар’єри». Випускнику допоміг архітектор Анатолій Добровольський, який повернув Михайла із «заслання» й познайомив із директором Київпроєкту, де Буділовський і працював наступні 25 років.

Архітектура без автора

В архівах можна знайти імена інших єврейських архітекторів, які працювали в радянському Києві: Соломон Венгеровський, Яків Красний, Григорій Благодатний. На початку 1930-х років єврейські прізвища фігурують і серед зодчих Бюро з будівництва будинків фахівців — наприклад, Гінзбург та Цельтнер.

Але більшість цих людей загубилися в історії. Згадку про себе в місті залишив тільки Благодатний, співробітник Інституту «Київміськпроєкт», який встиг попрацювати ще під керівництвом Павла Альошина. Саме за його проєктом зведений будинок для працівників цього ж Інституту на нинішній вулиці Липинського та будинок Харчоторгу на Гончара. Архітектор пережив війну, а в 1973 році, незадовго до своєї смерті, спроєктував монументальний будинок обкому комуністичної партії в Донецьку. Саме в цій будівлі до захоплення міста проросійськими сепаратистами працювала обласна державна адміністрація.

proekt gotelyu na 500 nomeriv u kievi  - <b>«Безрідні та буржуазні»:</b> як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу - Заборона
Проєкт готелю на 500 номерів у Києві, Григорій Благодатний. Фото: wikimedia.org

Після смерті Сталіна політика «антисіонізму» не зникла, але трансформувалася: так званих «космополітів» звільняли, а потім — просто витісняли з громадського життя. Така «ідеологічна боротьба» успішно тривала до самого розпаду СРСР і стала невіддільною частиною радянської пропаганди. За спогадами сучасників, навіть у 1985 році, під час горбачовської перебудови, євреїв за інерцією звинувачували в «знищенні довоєнних пам’яток архітектури». Тоді Євген Пашкін, згодом почесний реставратор Союзу реставраторів Росії, вважав, що «міжнародний сіонізм звив собі гніздо в Головному архітектурно-планувальному управлінні Москви».

Лангбарда й Каракіса врятувала їхня слава та зв’язки. Лангбард повернувся до Ленінграда, де ще кілька років викладав у Академії мистецтв. Він помер незадовго до свого 69-річчя. Його викладацькій діяльності не заважали, але авторство всіх його проєктів замовчували до самого кінця радянської епохи.

Після звільнення Каракіса його родина по-справжньому бідувала: архітектурних замовлень не було, викладання заборонили, жити доводилося на пенсію матері. Була покарана й Ірма Каракіс, яка мала підвищену стипендію за відмінне навчання: на одному з іспитів їй демонстративно поставили «трійку» — і взагалі позбавили будь-якої стипендії.

Певний час Каракіс перебивався неофіційним заробітком, який запропонував йому тодішній голова Союзу архітекторів УРСР Григорій Головко. Архітектор креслив проєкти станцій київського метро, які Головко купував та видавав за свої. Уже пізніше з’ясувалося, що саме він і запропонував вигнати Каракіса з інституту як «космополіта».

За рік Каракіс усе ж знайде роботу: друзі запросять його в Діпромісто — проєктно-дослідницький інститут, який займався плануванням міст. Тут він спеціалізуватиметься на проєктуванні шкіл — і пізніше по всій країні за його проєктами зведуть 4500 навчальних закладів. Згодом він перейде до інституту КиївЗНДІЕП, де розроблятиме, зокрема, й експериментальні школи для дітей із ДЦП.

Як і у випадку Лангбарда, весь творчий доробок Каракіса буде замовчуватись. Архітектори пам’ятають, як він, вийшовши на пенсію, провів останні роки життя на Русанівських садах. Якщо в радянський період у друкованих виданнях писали про його будівлі або публікували їхні фотографії, то його прізвище там взагалі не згадували. Сьогодні практично всі будівлі Каракіса є офіційними пам’ятками архітектури, хоча деякі з них нещадно реконструювали: ресторан «Динамо» перебудували на ресторанно-розважальний комплекс, а житлові будинки, спроєктовані архітектором, зарясніли надбудовами та фасадними «покращеннями». Та й мало хто з киян взагалі знає, яке складне життя було у їхнього автора через упередженість до його походження.

6547 - <b>«Безрідні та буржуазні»:</b> як єврейські архітектори будували радянські міста і втрачали через це роботу - Заборона

Проєкт «Енциклопедія архітектури України» реалізує Громадська організація Urban Forms Center у партнерстві з малою культурною столицею України 2020–2021 року — містом Славутич, Славутицька міська рада й Центральний державний науково-технічний архів України за фінансової підтримки Українського культурного фонду та Zagoriy Foundation. Позиція Українського культурного фонду може не збігатись із думкою авторів.

Нагору