5 років неволі Миколи Мацея. Більд-редактор Заборони згадує історію свого діда, якого депортували в Німеччину, а потім у Сибір

PAVLO BISHKO

Микола Мацей був моїм дідусем. Він помер у 2011 році, але я досі добре пам’ятаю його розповіді про молодість. Дідусь розказував мені про роботу в Німеччині та Сибіру, про ув’язнення і повернення додому. Вже у зрілому віці я записав на диктофон наші розмови, що стали основою цього тексту. Починаючи з 1995 року моя родина шукала докази його перебування в Німеччині, щоб підтвердити статус остарбайтера для отримання компенсації від уряду Німеччини. Збираючи докази, ми знайшли декілька підписаних архівних фото діда з Німеччини, а також листування з людьми з іншої, гітлерівської епохи. Занурення в біографію звичайного парубка дає змогу скласти уявлення про життя мільйонів людей, яких відправили на примусові роботи в Третій Рейх, а після перемоги союзних військ — у Сибір.


1941 рік, нацистська Німеччина напала на Радянський Союз. 19-річного Миколу, найстаршого серед п’яти братів, нацисти насильно депортували в Німеччину на примусові роботи — як і ще 2 мільйони людей з України. Товарним потягом разом із сотнями інших остарбайтерів Мацея спочатку доставили до міста Гільдесгайм. Звідти його відправили на роботу в розташовану за сім кілометрів цукрову фабрику в селі Дінклар. Там він працював із жовтня 1941 року по травень 1945 року.

Під час видавання документів остарбайтерам німецька поліція попереджала через перекладача: «Щоб хтось із вас не думав тікати або щось украсти. У нас є такі місця, де через двері заходиш, а через комин виходиш». 

Робота на фабриці

Юнак не мав жодної професійної кваліфікації. Майстер Конрад Ґарбс, який завжди кликав його «Nikolaus, komma her» («Миколо, ходи-но сюди»), дав Миколі навички, що стали його професією на все життя. Мацей став газозварювальником і виконував ремонтні роботи в цехах німецької цукрової фабрики. 

Робочий день Миколи тривав 12 годин, з понеділка по п’ятницю. У суботу він працював до обіду. В Дінкларі Мацей познайомився з поліцейським, паном Хакке. Той разом із дружиною мешкав поруч із фабрикою, а працював у Гільдесгаймі. «Пан Хакке знав, що я працюю на фабриці. Покликав мене і запитав, чи можу я почистити та змастити його велосипед», — згадував Микола.

Мацей відремонтував велосипед, і пану Хакке сподобалася виконана робота. У будинку, де він мешкав, на першому поверсі був його магазин, у якому працювала фрау Хакке. Коли Мацей привіз подружжю велосипед, пан Хакке був удома, одягнений у форму і поліцейський головний убір. Він запросив Миколу до свого магазину і запитав:

 — Що хочете собі купити?

 — Та я все маю, хліб маю… «Тоді він зважив кілограм цукерок, печиво і все це дав мені», — розповідав Мацей.

У магазині Хакке було багато солодощів. Цукрові буряки привозили на фабрику конями, вантажними автомобілями й тракторами. Спочатку буряк мили водою, різали соломкою, а потім варили в котлах. Так виготовляли цукор.

«Бувало так, що буряк із поля в одній упряжі везли кінь та бик. Техніки тоді бракувало, для транспортування переважно використовували коней, але їх також не було вдосталь», — пригадував Микола.

Німці в селі, за спогадами Мацея, працювали дуже згуртовано. Коли жнива — усі на жнива. Коли заготівля дров — усі на дрова. Коли привезли вагон із вугіллям у брикеті — усі разом його розвантажували. 

«Це були важкі часи, однак я з повагою згадую цих добрих людей, що вчили мене працювати й дали мені професію», — згадував Мацей у своєму листі 1995 року, адресованому директорові цукрової фабрики (яка вже не існувала; лист відправили «наосліп»).

Ти пам’ятатимеш цей вечір 45 років

Американська авіація інтенсивно бомбардувала Гільдесгайм, біля якого була розташована цукрова фабрика. Микола пам’ятав, як під час повітряної тривоги голосно гуділи сирени, а в місті були надписи «Bomben sind schneller, bei Alarm ins Keller» («Бомби швидші, під час тривоги — у підвал»). Під час однієї з тривог заледве знайшов вільне місце в одному з переповнених бомбосховищ. «А в цей час Гітлер думав, що завоює всю Європу», — згадував він.

Бомбардували і вокзал у Гільдесгаймі, що за архітектурою та величиною нагадував Мацею вокзал у Львові. Коли туди влучила бомба, німці гуртом ішли відновлювати залізничну станцію. Товарні вагони були зруйновані або пошкоджені від бомбардувань. Мацей пригадує, як працівники цукрової фабрики разом із директором, паном Шаперманом, ішли розчищати колію, на якій вертикально стояли розірвані від вибухів вагони. В одному з вагонів зберігали їжу для фронту. Микола бачив, як із нього висипалися консерви із сиром, та ніхто з німців не смів узяти собі бодай одну.

Біля цукрової фабрики була столова, в якій харчувались остарбайтери. Їжу готувала жінка (ім’я якої Мацей уже не згадає) з дочкою Марією. Мати називала її ніжно — Marienchen. На світловолосу Марію 16 років, яка мешкала в будинку навпроти хлібного магазину, де остарбайтери отримували хліб, задивлялися всі молоді працівники фабрики. Під час одного з американських бомбардувань Гільдесгайма одна бомба впала на Дінклар. Микола та інші остарбайтери разом з Марією та її матір’ю забігли до підвалу котельні під димоходом. Переховуючись там, вони пекли на вогні картоплю. Мацей запам’ятав історію з печеною картоплею. Через 45 років, у 1990-ті, ця історія допомогла йому отримати компенсацію за депортацію від Німеччини (про що буде пізніше).

Відпустка

У 1943 році Микола отримав першу відпустку на один місяць. Він пішов на місцевий базар у Гільдесгаймі, щоб придбати валізу. 

— Bitte für mich einen Koffer (Мені, будь ласка, валізу).

— Nein, das ist alles für Soldaten (Ні, валізки лише для військових).

Микола запропонував заплатити більше, але продавець відмовив через походження українця.

Він отримав на дорогу буханку хліба, порізав її на шматки й помастив маргариною. Поїздом їхав до Польщі, а звідти — на Львівщину.

Після відпустки Микола все ж таки повернувся на роботу до Німеччини — він боявся арешту та депортації в концтабір.

Сибір

19 квітня 1945 року у Гільдесгайм зайшли союзні війська. Мацей згадує, як американські солдати частували його шоколадом та кликали із собою у США. Але Миколу відправили в місто Пархім, що було в зоні контролю Червоної армії. З кожним остарбайтером спецслужбісти проводили розмову. 12 травня призовна комісія при польовому військкоматі скерувала Миколу в 130-й окремий робочий батальйон, після чого його відправили на війну з Японією.

Батальйон мав подолати шлях через Східну Німеччину, Польщу та Білорусь пішки. Окрім особистих речей, у руках Мацей ніс придбаний у Німеччині костюм, який одягав тільки в неділю. Батальйон харчувався тим, що взяв із собою в Німеччині. Ночували зазвичай просто неба. Одного разу в лісі за Варшавою Мацей приліг ночувати у ямку: спина була у ямі, а ноги — на горбку. Вночі йшов дощ. Мацей весь змок, сухими залишилися тільки ноги. 

2 вересня Японія підписала капітуляцію, тим самим закінчивши Другу світову війну — батальйону Мацея вже не потрібно було відправлятися в Азію. Миколу демобілізували та скерували працювати на металургійний завод імені Сталіна в Магнітогорську. Крізь вікно товарного вагона він уперше побачив гори Уралу, а за ними — безмежні та безлюдні простори. Лиш на третій день подорожі у потязі він перший раз помітив людей за вікном — жінку з п’ятьма скелетоподібними зголоднілими дітьми. Так після бюргерської Німеччини він відкривав для себе Росію.

Магнітогорськ

Навколо металургійного заводу в Магнітогорську були розташовані тюремні табори, де і поселили Мацея, а потім призначили газозварювальником. Завод був настільки великий, що Мацей порівняв його з площею рідного Старосамбірського району Львівщини. На всіх п’яти прохідних заводу стояли озброєні пістолетами жінки. Обід у столовій був під контролем охорони, годували за талонами. При виході потрібно було віддати ложку, інакше не дозволяли повернутися до праці.

Один із працівників пішов замовляти у віконце обід, ложку залишив на столі. Коли повернувся, її вже не було. Таким чином він не міг ані з’їсти обід, ані продовжити працювати.

У землянках навколо заводу проживали полонені німці. Німецькі солдати запитували в Миколи про Німеччину. Він розповів їм про інтенсивні бомбардування. 

Свій німецький костюм, що Мацей проніс через Східну Німеччину та Польщу, він віддав у камеру зберігання заводу. Невдовзі побачив лише розбите скло камери. Мацей звернувся до начальника цеху — пана Носака, українця високого зросту. На крадіжку речей Миколи він заспокійливо відповів: «Не переживайте, ми маємо скоро отримати «американські подарунки». Так називали речі вбитих полонених концтаборів, звільнених американськими військами.

Чотири роки тяжкої праці остарбайтера у Німеччині не могли порівнятися з радянським табірним побутом. Завод оточували високі житлові будинки, а територія була забруднена фекаліями через відсутність туалетів. Одного разу Мацей був свідком злочину в трамваї, яким зазвичай доїжджав на роботу. Один із пасажирів помітив, як хтось намагався витягнути з кишені гаманець іншого пасажира, відтак привселюдно звернув на це увагу. Коли трамвай наближався до зупинки, злодій, тримаючи в руці носовичок із загорнутим лезом для гоління, підійшов до свідка крадіжки й зі словами «На, высморкайся!» відрізав йому ніс. 

Уже скоро після постійного голоду та 40-градусних морозів молодий Мацей уперше зрозумів, що таке свобода.

Відпустка, з якої не повертаються

Минув рік роботи Мацея в Магнітогорську. В цей час працівники заводу одержували «американські подарунки». Микола отримав піджак і штани, а також дозвіл на відпустку. Він стояв у черзі два дні до начальника відділу кадрів, щоб дістати відпускні документи. Пасажирським потягом через Москву і Київ він урешті приїхав на Львівщину, з якої більше ніколи не повернувся до Сибіру.

У Добромилі він улаштувався працювати газозварником у місцевому деревообробному комбінаті. Згодом його арештували за «дезертирство». Суд вирішив не повертати Мацея у Сибір, а залишив працювати на фабриці в Добромилі й постановив віддавати державі половину зарплати протягом 10 років.

«Мої чотири роки під час війни в Німеччині були кращими, ніж один рік у Сибірі», — підсумував Мацей.

Печена картопля 

На початку 2000-х уряд Німеччини розпочав програму виплати компенсацій примусовим робітникам Третього Рейху. На цей момент Мацею вже було 80 років. Дізнавшись про можливість отримання фінансового відшкодування, родина Мацея почала збирати докази його роботи на цукровій фабриці. Практично всі німецькі посвідчення та документи він утратив у Магнітогорську. Фактичних юридичних доказів, які доводили б статус остарбайтера, не було. 

Родина Миколи зверталася в архіви Львова, Києва і Москви. Але там не змогли знайти жодних записів. В архіві Дінклара відповіли, що цукрової фабрики, де працював Мацей, уже не існує і що записи відділу кадрів під час війни не збереглися. Пошуки доказів зайшли в глухий кут. 

Упродовж багатьох років Мацей жив приємними спогадами про свою молодість під час війни. Він часто розповідав своїм дітям та онукам історії з Німеччини. Одна з них була про те, як під час чергового бомбардування американцями околиць цукрової фабрики він пік картоплю під димоходом котельні з Марією та працівницями столової. 

Родина Мацея описала цю історію в листі до бургомістра Дінклара. А також те, як Микола відремонтував велосипед німецькому поліцейському Хакке. Через кілька тижнів Мацей отримав відповідь, що знайшли Марію. Вона письмово підтвердила, що пекла картоплю в укритті разом із «Миколою з України». Історія про печену картоплю забезпечила йому статус остарбайтера. На основі цього доказу Микола отримав компенсацію в німецьких марках.

Через якийсь час Мацей отримав особистого листа від Марії. Вона розповіла йому про свою сім’ю, одруження з польським біженцем зі Щецина і смерть сина. На добру згадку Марія також надіслала два свої фото — з 1945-го та 2001 року. 

Частину німецьких марок Микола поділив поміж дітьми, а решту залишив собі та дружині «на пам’ятник». 

Сподобався матеріал?

Підтримай Заборону на Patreon, щоб ми могли випускати ще більше цікавих історій

Нагору