У Білорусі триває найжорсткіша президентська кампанія за всю історію незалежності. Чому так і що далі – в репортажі Заборони | Заборона
Читаєте зараз
У Білорусі триває найжорсткіша президентська кампанія за всю історію незалежності. Чому так і що далі – в репортажі Заборони

У Білорусі триває найжорсткіша президентська кампанія за всю історію незалежності. Чому так і що далі – в репортажі Заборони

9 серпня в Республіці Білорусь відбудуться чергові президентські вибори. У країні, де президент не змінювався понад 20 років, це давно стало формальною подією. Однак цього разу кампанія розгорнулася за несподіваним сценарієм. З’явилися непередбачувані кандидати, і навіть аполітичні білоруси вийшли на протести. Спеціально для Заборони білоруська журналістка Ліза Мороз розповідає, чому похитнувся статус Олександра Лукашенка і що чекає країну далі.


Інавгурація О. Лукашенка. 1994 рік. Фото: RIA Novosti

30-річна мінчанка Олександра Звєрєва, як і більшість білорусів, майже не брала участь у політичному житті країни. Вона могла висловити свою думку в соцмережах, але ніколи не була активісткою. Сім років тому Саша познайомилася з Едуардом Бабариком, сином банкіра Віктора Бабарика. Цьогоріч Едуард розповів Олександрі, що його батько збирається балотуватися в президенти. «Я виходила з душу, коли Едик розповів мені про намір Віктора Дмитровича, – згадує Саша в розмові з Забороною. – Я усвідомлювала, як працює білоруська система, і такий крок дорівнював принесенню себе в жертву. Я сказала, що якби це був мій тато, я не дала б йому це зробити».

У Олександри не було сумнівів, що Едуард піде за батьком, а це означало, що вона теж буде брати участь у передвиборчій кампанії. Її хлопець очолив штаб Віктора Бабарика, а Саша увійшла до ініціативної групи і почала збирати підписи за кандидата. Весь цей час вона боялася за своїх близьких, за якими могли прийти в будь-яку хвилину. У червні Віктора й Едуарда Бабариків затримали. Політика серйозно увійшла в життя Саші.

Як Лукашенко будував свою диктатуру

Після розпаду СРСР в Білорусі настала глибока соціальна, економічна та політична криза. Країна переживала те саме, з чим зіткнулися багато пострадянських республік – дефіцит, інфляцію та розчарування. Якраз у цей час відбулися президентські вибори. У 1994 році більшість проголосувала за 39-річного директора радгоспу Олександра Лукашенка. Він говорив те, що хотіли почути втомлені від кризи білоруси – обіцяв припинити приватизацію та «повернути порядок».

Група білоруських парламентарів сидить на підлозі зали засідань Верховної Ради у Мінську 11 квітня 1995 року. Фото: Reuters

Шлях Лукашенка до тотальної влади в країні почався майже одразу, щойно він став президентом. У 1995-му глава держави запропонував внести поправки до Конституції, які і сформували сучасну Білорусь. У них йшлося про новий герб і прапор, про рівний статус російської та білоруської мов, інтеграцію з Росією і право президента достроково розпускати Верховну Раду в разі порушення останньою Конституції. Протести опозиції жорстко розігнали ОМОН і міліція, а за запропоновані Лукашенком поправки проголосувало 75% виборців.

Уже в 1996 році відбувся другий референдум, який закріплював особливі повноваження Лукашенка. Глава держави міг без затвердження парламентом розпускати його, призначати міністрів, а президентські укази і декрети здобували вищу юридичну силу. Проти референдуму виступили Верховна Рада і Конституційний Суд, опозиція назвала це «державним переворотом». Але Білорусь підтримала Росія, Конституцію переписали, президент став головним у країні, а парламент залишився на задвірках. Потім Лукашенко розігнав цей законодавчий орган і призначив новий, який не визнавало міжнародне співтовариство.

Противники Лукашенка почали дивним чином зникати. Наприклад, Віктор Гончар – колишній голова ЦВК, який пішов в опозицію ще за часів референдуму 1996-го, його друг – бізнесмен Анатолій Красовський, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, оператор телеканалу ОРТ Дмитро Завадський і активіст вітебської опозиції Юрій Корбан. Офіційно вони вважаються зниклими безвісти. У лютому цього року екс-боєць спеціального загону швидкого реагування Юрій Гаравський зізнався, що брав участь у викраденні і вбивстві Захаренка, Гончара та Красовського. Але кримінальну справу так і не порушили.

Учасники білоруських опозиційних рухів з портретами зниклих противників президента Олександра Лукашенка. 4 вересня 2001 року. Фото: EPA

У 2004 році Лукашенко провів третій референдум, на якому попросив дозволу у народу обиратися на наступних виборах і прибрати з Конституції припис про те, що президент може бути при владі тільки два терміни. Виборчий кодекс забороняє виносити подібні питання на референдум, але це не завадило Лукашенку переписати Конституцію знову. У 2006 році, на чергових виборах, де президент дістав 83% голосів, опозиція заявила про фальсифікації і вийшла на «Плошчу» – білоруський Майдан. Протест тривав чотири дні, потім ОМОН розігнав незгодних, заарештували понад 500 осіб. Спостерігачі ОБСЄ не визнали результати виборів, а ЄС і США ввели економічні санкції. Наступна «Плошча» через п’ять років закінчилася таким же результатом.

Із допомогою силовиків Лукашенко змусив білорусів змиритися зі своїм нескінченним президентським терміном. У суспільстві зріла політична апатія, тому від виборів 2020 року ніхто нічого не чекав. Але ситуація змінилася, пояснює Забороні політолог і журналіст Валерій Карбалевич: «У 2006 і 2010 проти Лукашенка виступав традиційний демократичний електорат, орієнтований на європейські цінності. Зараз невдоволення висловлює і та частина населення, що сповідує інші ідеали, але їм теж не подобається Лукашенко».

Проти Олександра Лукашенка зіграв його ж головний козир – стабільність, яка за роки його правління перетворилася на застій. Але особливо по іміджу Лукашенка вдарила його риторика і дії під час пандемії COVID-19. Президент спочатку заперечував коронавірус, запевняючи, що якщо він його не бачить, значить його зовсім немає, потім припускав, що від коронавірусу «вилікує трактор», і до того ж звинувачував лікарів, що ті розносять COVID-19. Допомоги держави люди так і не дочекалися.

Три богатирі та Саша 3 %

Усього в 2020 році вирішили балотуватися 55 осіб – рекорд за всю історію незалежної Білорусі. Крім відвертих технічних кандидатів, як-от глава Ліберально-демократичної партії Олег Гайдукевич, що пізніше знявся з виборів, передавши свої 30 тисяч підписів групі Лукашенка, в кампанію влилися абсолютно несподівані люди. Це автор Youtube-каналу «Країна для життя» Сергій Тихановський, колишній очільник Белгазпромбанку Віктор Бабарико та екс-керівник Парку високих технологій Валерій Цепкало.

ЦВК відмовила 40 претендентам: хтось неправильно заповнив заяву, у когось були визнані недійсними підписи, ще у когось не була погашена судимість. З-поміж «відмовників» опинився і Сергій Тихановський, оскільки в заяві про реєстрацію ініціативної групи та в списках був не його підпис, а дружини Світлани Тихановської. На той момент блогер відбував арешт за участь у протестах проти інтеграції з Росією в грудні 2019 року, тому Світлана подала списки на реєстрацію своєї групи – і її зареєстрували. А Сергій, щойно вийшов із-під варти, очолив штаб дружини, але заявив, що це його кампанія, а Світлана – лише технічний кандидат. Подружжя почало боротися за чесне голосування, а не перемогу на виборах.

Сергій Тихановський на пікеті у Мінську. Фото: TATYANA ZENKOVICH / EPA / ТАСС

Олександр Лукашенко на зустрічі з робітниками Мінського тракторного заводу назвав Тихановського «шолудивим» і заявив, що йому відомо, «на чиїх машинах він їздить, хто його фінансує». І додав: «Розуміє ж, що за дружину ніхто не проголосує в Білорусі. У нас Конституція не під жінку. І у нас суспільство не дозріло до того, щоб голосувати за жінку».

На збір підписів виділили менш ніж місяць. За цей час потрібно було зібрати 100 тисяч автографів білорусів, а краще – більше, оскільки Центральна виборча комісія безжально їх відбраковує. Аби залишити підпис за Тихановського, збиралися кілометрові живі черги. У натовпі стояли люди з величезними капцями і дихлофосом. Вони вигукували: «Стоп тарган!» – гасло Сергія Тихановського, що є алюзією на казку Корнія Чуковського «Тарганисько», де вусатий шкідник залякав звірів і став правителем.

Згідно з опитуваннями білоруських інтернет-видань TUT.BY і Onliner про те, за кого б проголосували білоруси, якби вибори були вже завтра, Олександр Лукашенко набрав 3–6%. За ним закріпилося прізвисько «Саша 3 %», хоча, звісно, його рейтинг вищий. У квітні, за даними Інституту соціології, в Мінську Лукашенку довіряло 24 %. А до кінця червня рівень довіри до глави держави по країні сягнув 76 %.

Машина репресій

Першим до в’язниці сів Сергій Тихановський. Коли його затримували на мітингу в Гродно в травні, один із правоохоронців впав на асфальт. На наступний день МВС порушило кримінальну справу за «насильство на адресу співробітників органів внутрішніх справ». Трохи пізніше у Тихановського на дачі здійснили обшук і знайшли $900 тис. «Слідчі бригади змінювалися. Одна приїхала, пошукала, поїхала. Інша приїхала, пошукала і поїхала. Третя приїхала, почекала якесь керівництво, і тільки після того як воно приїхало, були виявлені ці гроші», – розповідав голова ініціативної групи Тихановського.

Наступними затримали Віктора й Едуарда Бабариків. 11 червня в центральний офіс Белгазпромбанку прийшли з обшуком. Слідчі порушили кримінальну справу за «ухилення від сплати податків в особливо великому розмірі та легалізацію коштів, отриманих злочинним шляхом». «В останній тиждень Едик просив мене не приїжджати в будинок Віктора Дмитровича, тому що всі бачили, до чого все йде. Ми домовилися, що будемо зідзвонюватися в певний час, – згадує Саша Звєрєва. – Напередодні арешту я питала Едика, що мені робити в разі, якщо його затримають. Він відповів, що, якщо так станеться, це буде цинічно, і влада просто розпишеться в своєму безсиллі. Він все-таки дав мені телефони адвокатів, а вранці його заарештували».

Обшук «Белгазпромбанку». Фото: Олександра Квіткевич, TUT.BY

У різних містах продовжували затримувати людей на пікетах. Водіїв, які проїжджали повз, штрафували за те, що вони сигналили. 19 червня в Мінську на протест вийшли тисячі людей. Вони писали на асфальті «3 %», на трасі під Мінськом залишили великі білі літери «Стоп тарган». Сувенірна крамниця Symbal.by продавала майки з принтом «ПСІХО3%» – так Олександр Лукашенко говорив про пандемію COVID-19. Зрештою частину продукції вилучили, в магазині відключили світло та закрили швейний цех.

В автозаки кидали не тільки протестувальників, а й перехожих і журналістів. «Одному чоловікові вибили зуби, у нього була кривава щелепа, коли він зайшов. Були пенсіонери, їх теж заштовхували силоміць. Люди оббивали собі ноги об сходинки автозака. Потім було три людини з велосипедами – їх закидали першими, а слідом у спину летіли їхні ровери. На черговому колі запхали чоловіка, він прямо обмочився від страху. Тепер уявіть, що нас відпустили тільки о 9:00 наступного ранку – а тоді було тільки 20:00», – розповідав в інтерв’ю KYKY.ORG хлопець, який в кінці червня побував у своєму першому автозаці.

Лукашенко назвав ці події «Майданом»: «Ми абсолютно знаємо цілі, які переслідують окремі вітродмухи. Ці цілі нам зрозумілі: влаштувати нам майданчик напередодні президентських виборів або в день президентських виборів. Усіх цих майданутих хочу попередити, що майданів у Білорусі не буде».

Завершений роман із Росією

Вперше, будуючи свою передвиборчу кампанію, Олександр Лукашенко зосередився не на «західних ляльководах», а на «російських». Таку риторику він вжив щодо Бабарика, який 20 років очолював білоруську дочку Газпромбанку. З 2018 року непорушні, здавалося б, відносини Росії і Білорусі зіпсувалися.

Читайте також
баес

Президент Росії Володимир Путін (зліва) і президент Білорусі Олександр Лукашенко (справа) на Валаамі 17 липня 2019 року. Фото: AFP

У кінці 2018-го Дмитро Медведєв запропонував Білорусі глибше інтегруватися з Росією, як це було прописано в Договорі про створення Союзної держави 1999 року. Він намалював дві схеми, за якими може відбуватися інтеграція. Перший варіант – консервативний, за якого все залишається як раніше, але Білорусь не отримує економічних преференцій. Другий – просунутий, за якого дотримуватимуться пункти, викладені в договорі 1999-го, тобто йдеться про об’єднання двох економічних систем. Але також у цьому документі йшлося про створення спільних парламенту, Конституції, суду, Рахункової палати і валюти.

Лукашенко хотів одержати пільгову ціну на газ без поглибленої інтеграції, а Росія поставила ультиматум, що це станеться після підписання Договору про створення Союзної держави Росії і Білорусі. Олександр Лукашенко вважав таку вимогу шантажем. Особисті зустрічі Лукашенко і Путіна нічим не закінчилися. Опитування «Білоруської аналітичної майстерні» показало, що понад 75 % білорусів висловилися за те, «щоб Росія і Білорусь були незалежними, але дружніми країнами». Соціологи також здійснили дослідження з фокус-групами, зафіксувавши зростання критичності до російського інформаційного потоку.

«У Лукашенка з Заходом в останні роки були досить непогані стосунки. А з Росією, навпаки, останні півтора року були вічні конфлікти, зокрема енергетичні. Дуже зручно використовувати цей контекст. Це дає Лукашенку змогу позиціонувати себе як захисника суверенітету», – пояснює політичний оглядач Артем Шрайбман.

Минулого тижня державні ЗМІ Білорусі повідомили про 200 бійців іноземної приватної військової компанії. З них затримали 32, які пов’язані з так званою групою Вагнера. Бійці цієї ПВК воювали зокрема і на боці проросійських бойовиків на Донбасі. Російський письменник і польовий командир самопроголошеної «ДНР» Захар Прилєпін упізнав у затриманих деяких своїх бійців.Лукашенко екстрено зібрав Раду безпеки: «Я дивлюся на реакцію росіян. Вони вже, виправдовуючись, кажуть, що ледь не ми їх самі сюди завезли. Зрозуміло, треба ж якось виправдати свої брудні наміри». За підсумками прикордонний комітет посилить оперативне прикриття кордонів, зокрема з Росією, а також розширить заходи безпеки під час виборчої кампанії та інших масових заходів. Така тактика звична для Білорусі, але вперше причиною стала Росія.

Очікування і реальність

Журналіст Валерій Карбалевич, який раніше на «Єврорадіо» стверджував, що білоруси – несформована нація, зараз констатує бурхливий процес формування громадянського суспільства. «Я вважаю, що ця кампанія стала каталізатором, який сприяв цьому процесу». Але чи продовжитися він після виборів – невідомо. Карбалевич не виключає, що може повторитися сценарій 2010 року, коли жорсткі репресії зменшили запал громадян. «В активному політизованому стані суспільство довго перебувати не може. Я цілком припускаю, що якщо влада жорстко всіх задавить 9–10 серпня, то ситуація може заморозитися на наступні 5 років».

Акції протесту 2010 року. Фото: newrepublic.com

Артем Шрайбман змальовує два сценарії. Якщо 9-го і 10-го серпня все мине легко, без масових арештів, і у нинішньої влади травма швидко загоїться, багаторічного посилення заходів не буде. «За песимістичнішого сценарію закручування гайок може виражатися як тиск на пресу. Лукашенко вже згадав про позбавлення іноземних ЗМІ акредитації. Триватиме пресинг блогерів, ну і традиційний кримінально-адміністративний тиск на політиків і активістів, як у 2011–2012, коли під заміс потрапили багато громадянських ініціатив».


«Я не думаю про майбутнє, – каже Олександра Звєрєва. – Зараз є тільки список завдань, який весь час зростає. Коли читаю в листі Едика рядки «допомагай мені влаштовувати побут», мені стає моторошно, бо я не хочу, щоб він налагоджував побут у місці, де він не має бути. Спочатку я думала про те, що я можу зробити, щоб це закінчилося. А зараз думаю, коли ж це закінчиться». Вона сподівається на максимальну залученість у процес білоруського народу: «Я бачу, як поводяться люди. Їх неабияк дістало те, що відбувається, і миритися з цим вони більше не хочуть».

Саша не припиняє спілкуватися зі ЗМІ, відповідати на повідомлення в директ і інформувати людей про те, що відбувається. «Емоція, що тебе все відверто дістало, стає сильнішою за страх. З’являється відчуття, що у тебе вже все забрали, і торгуватися з тобою вже неможливо», – описує вона свої переживання.

Вона ділиться, що всі емоції звикла переживати наодинці з собою. «Я даю їм вихід, коли їду в машині одна і музика перекриває голос. Зараз у мене є мета і чіткі установки. Істерики і розпухле обличчя не принесуть жодної користі. Цей період, як пише Едик, «просто потрібно пережити, зціпивши зуби».

Саша запевняє, що вона не вважає себе «дружиною декабриста», і кілька разів на тиждень усе-таки вибирається з друзями в місто, намагається нормально їсти і спати. Думок про еміграцію за цей час у неї так і не виникло. Вона не зможе залишити ні Едуарда, ні Віктора Бабарика. Але мріє про той день, коли все закінчиться, і вона зможе поїхати у відпустку, де буде щодня читати, їздити на велосипеді і слухати музику.

Нагору