Брейншторм: Чому я не можу пісяти, коли хвилююся?

Двічі на місяць у рубриці «Брейншторм» наукова журналістка Настя Травкіна розглядатиме листи читачів Заборони, у яких вони пишуть про цікаві (або дошкульні) для них ментальні, психологічні чи просто побутові проблеми, і відповідатиме на запитання через призму нейронаук.

— Дорога Настю, маю серйозне питання, хоча розумію, що це може виглядати якжарт. Чому я не можу пісяти, коли переживаю сильний стрес? 

                                                             Анонім

Привіт, дорогий аноніме!

Перш ніж відповісти, хочу нагадати, що ми ніколи не сміємося з питань, які наші читачі надсилають до редакції. Ми цінуємо вашу довіру і сподіваємося, що наша взаємна відвертість дозволить вести діалог та розширить межі нашого розуміння та прийняття одне одного.

Порушення сечовипускання, навіть тимчасові, можуть завдавати не тільки фізичного дискомфорту, а й спричиняти соціальну незручність, підвищення тривожності та падіння самооцінки — саме тому, що проблеми з деякими частинами нашого тіла не заведено обговорювати.

Багато хто чув про нетримання сечі, а ось її затримка (нездатність повністю випорожнити сечовий міхур) не така відома. Це не хвороба, а стан, який може бути пов’язаний з іншими проблемами зі здоров’ям, зокрема з простатою у чоловіків або цистоцеле у жінок. Така затримка може настати раптово та швидко зникнути, або розвиватися поступово та стати хронічною — залежно від причин. 

Симптоми можуть відрізнятися, але зазвичай вони проявляються так:

• слабкий або переривчастий струмінь при сечовипусканні;
• необхідність тужитися;
• відчуття, ніби сечовий міхур не порожній, навіть після туалету;
• неможливість сечовипускання;
• біль внизу живота.

Приблизно у 10% чоловіків старше 70 років і майже у 30% у віці 80 років буває гостра затримка сечі. У жінок це трапляється набагато рідше: щороку симптом розвивається приблизно у трьох зі 100 000 жінок.

Затримка сечі може бути симптомом і психічних розладів. Це хоч і не такий поширений симптом, але все-таки він може сигналізувати про тривожний розлад. Тривога — це нормальна реакція на стрес, але коли вона посилюється, то може перетворитися на тривожний розлад. Люди з таким розладом можуть постійно відчувати цілу низку симптомів та побічних ефектів, у тому числі фізичних. Серед них — прискорене або дуже сильне серцебиття, незрозумілі болі, запаморочення, задишка та інколи затримка сечі. 

Також затримка сечі може виникнути у людей з тривожним розладом через прийом препаратів, наприклад трициклічних антидепресантів, зокрема амітриптиліну, кломіпраміну, дибензепіну і доксепіну. Крім цього, затримку сечі здатні викликати як побічний ефект антихолінергічні засоби та антигістамінні препарати, як-от: циклобензаприн, діазепам, нестероїдні протизапальні препарати, амфетаміни та опіоїди.

Щобільше, психогенна затримка сечі виникає при поширеному типі соціофобії — парурезі або «синдромі сором’язливого сечового міхура». Людині з парурезом важко чи зовсім неможливо помочитися, коли поряд є інші люди. Синдром часто вперше виникає у школі, де немає достатніх інтимних умов, аби сходити в туалет. У легких випадках синдром проявляється як занепокоєння у громадських вбиральнях, у важких — людина з парурезом може мочитися лише на самоті вдома. В популярності цей тип соціофобії поступається лише страху публічних виступів.

Як сечогінна функція повʼязана з психікою та емоціями?

Як і інші функції тіла, сечовипускання контролюється нервовою системою: периферичною (спинним мозком) та центральною (головним мозком). Частково сечовипускання рефлекторне, а частково перебуває під нашим свідомим контролем, адже наша туалетна поведінка має не лише вчасно задовольняти нашу потребу, а й бути доречною. Окремі відділи мозку відповідають за те, щоб ми мочилися лише тоді й там, де це буде доречно та безпечно, і щоб це нікому не зашкодило. Тобто це складний процес, який потребує аналізу власного стану, середовища та ситуації довкола.

Виходить, щоб сходити в туалет, нам потрібно: а) знати, що сечовий міхур досить заповнений; б) організувати поведінку, яка дозволить нам не обмочити штани і сховатись у досить затишному місці, нікого не ображаючи своїм виглядом. Для цього у нас є висхідні та низхідні нервові шляхи, а також центральна сіра речовина середнього мозку — це своєрідна «ретрансляційна станція» для інформації про сечовий міхур від спинного мозку та сигналів з інших областей мозку.

Коли сечовий міхур наповнюється, він посилає сенсорну інформацію в мозок. Ці сигнали вказують мозку, що потрібно спорожнити міхур. Частини мозку, здатні оцінювати безпечність та доречність, аналізують ситуацію, а ті частини, що відповідають за контроль поведінки, мають спланувати кроки з розв’язання цього завдання.

Від мозку до сечового міхура сигнал подає центр сечовипускання (також відомий як ядро Баррінгтона). При активації ця область розслабляє сфінктер уретри, дозволяючи розпочати процес.

Є сильна кореляція між тривогою та сечовим міхуром, і є декілька припущень, чому так відбувається. Імовірно, через те, що тривожні стани викликають стресову реакцію «бій / біжи / замри». Вона активує серце та легені, підвищує кров’яний тиск, збільшує доступ крові та кисню до м’язів — тобто все, що потрібно, щоб отримати додаткову енергію для битви з ворогом або якнайшвидшого тікання. При здоровому сечовипусканні спочатку розслабляються м’язи сечівника та тазового дна, а потім скорочується сечовий міхур. В деяких випадках стресова реакція може активувати відповідальні за сечовипускання м’язи, і їхній спазм блокує або ускладнює сечовипускання, поки людина не опиниться у безпеці й не розслабиться. Також є ймовірність того, що активація стресових нейронних шляхів в мозку «вимикає» деякі центри, зокрема центр сечовипускання — для того, щоб направити всю енергію на виживання. Але чому відбувається саме так?

Річ у тім, що коли ми розпочинаємо свої туалетні справи, ми достатньо вразливі. А якщо ми відчуваємо тривогу, це означає, що зараз не час і не місце бути вразливими, тому що потрібно рятуватися. Адже сечовипускання — це не просто рефлекс, а складна соціальна поведінка, і воно позначене так у мозку.

Ядро Баррінгтона (центр сечовипускання) координує свої дії з іншими центрами мозку:

• з лобовою корою (там розташовані зони, пов’язані з мотивацією та контролем);
• гіпоталамусом (пов’язаний з гомеостазом тіла, зокрема відчуттям безпеки);
• та острівцевою корою (пов’язана з інтроспекцією, зокрема з відчуттям наповненості сечового міхура).

Острівцева кора — дуже цікава багатозадачна зона мозку. Вона відповідає за самосвідомість тіла, активно обмінюється інформацією з мигдалеподібним тілом (воно багато в чому відповідає за формування емоцій). Кора відіграє важливу роль у переживанні емоцій, а ще вона передає інформацію у зони префронтальної кори (мотивація та поведінка) та у моторну кору (забезпечує фізичні дії). 

Тобто ця острівцева кора збирає тілесну інтроспекцію, зокрема аналізуючи емоційний стан, інтегрує та узагальнює її в когнітивні висновки вищого порядку та передає їх іншим відділам мозку. Можна сказати, що це обчислювальний центр наших психофізіологічних станів, який намагається усвідомити спектр наших відчуттів та допомогти нам поводитися відповідно нашому стану та потребам. Загалом острівець бере участь в ухваленні рішення, чи доречно зараз розслаблятися на унітазі, чи треба ще потерпіти.

Крім того, острівцева кора пов’язана з формуванням соціальних емоцій: вона бере участь в обробці інформації про порушення загальноприйнятих норм поведінки та активна при ухваленні соціальних рішень. Цей факт підтверджує теорію «соціального мозку», згідно з якою устрій головного мозку може бути пов’язаний зі специфікою соціальних груп, в яких живе людина. 

Необхідний великий соціальний контроль у всьому процесі: від планування маршруту заздалегідь з урахуванням туалетів та культурних способів повідомити «відлучуся до вбиральні» і до потреби потерпіти у довгій черзі. Тому у людей сильні та прямі зв’язки центра сечовипускання з центрами контролю поведінки, які відповідають за пригнічення сечовипускання, дозволяючи його тільки тоді, коли воно одночасно бажане та соціально прийнятне. 

Через те, що сечовипускання перебуває під довільним контролем, його особливості залежать від набутої поведінки, що розвивається в процесі дозрівання нервової системи дитини в певному середовищі. Можливо, ваш мозок навчився у стресові моменти затримувати сечовипускання у процесі вашого дорослішання, тому що це було адаптивно — тобто вигідно для вашого виживання та добробуту.

Ось який складний оркестр органів та нейронних зон потрібен для того, щоб «збігати в туалет» — і наскільки сильно переплетено в тілі «високе» та «низьке», психоемоційне та фізичне!

Психогенна затримка сечі піддається корекції за допомогою когнітивно-поведінкової терапії та техніки релаксації. Особливо резистентні випадки успішно лікують методом парадоксальної інтенції.

Будьте уважні: затримка сечі може свідчити про порушення здоров’я. Вона може бути спричинена закупоркою уретри (через хвороби передміхурової залози, сечового міхура та уретри, запор або пухлини внутрішніх органів). Тому якщо затримка сечі турбує вас часто або завдає дискомфорту і болю, проконсультуйтеся з урологом.

Інша причина порушень роботи сечового міхура — неврологічна дисфункція, яка може виникнути не тільки внаслідок захворювання, а й у разі внутрішньої чи зовнішньої травми. Отримані поранення в зонах бойових дій можуть призводити до порушення роботи центральної та периферичної нервових систем, а також ураження самого сфінктера сечового міхура. В результаті у людини може розвинутись недостатня активність або навпаки гіперактивність сечового міхура чи втрата координації сфінктера.

Така втрата контролю над сечовим міхуром через проблеми з головним та спинним мозком або нервами називається «нейрогенний сечовий міхур». З кожним місяцем повномасштабної війни травмованих людей стає більше. Щоб такі проблеми не призводили до їхньої соціальної ізоляції, зростання рівня тривожності та депресії, варто більше знати про те, як складно влаштовані такі прості функції тіла та як легко їх порушити.