Брейншторм: Чому я зависаю у соцмережах замість того, щоб робити щось корисне?

Двічі на місяць у рубриці «Брейншторм» наукова журналістка Настя Травкіна розглядатиме листи читачів Заборони, у яких вони пишуть про цікаві (або дошкульні) для них ментальні, психологічні чи просто побутові проблеми, і відповідатиме на запитання через призму нейронаук. 

— Дорога Настю, як з погляду нейронаук можна пояснити, чому ніби й хочеш щось робити — наприклад, читати чи малювати, — але зависаєш у соцмережах і шортсах? Я розумію, що це залежність.

Анонім

Дорогий аноніме, 

те, що відбувається з вами — не просто проблема багатьох людей, а цивілізаційна проблема сучасного технологічного суспільства, яку вивчають і намагаються розв’язати дослідники у всьому світі. Вміння дивитися на такі проблеми крізь призму науки дуже важливе, оскільки так вони перестають належати до категорії індивідуальної відповідальності або, ще гірше, особистих пороків. Науковий підхід хоча б почасти позбавляє нас самобичування і, звичайно, дає інструменти для спостереження та роботи над своєю поведінкою.

Увага в епоху цифрових технологій — це «нова нафта», за яку конкурує величезна кількість сторін. Ваша присутність на платформах соцмереж забезпечує їхнім власникам величезний прибуток, адже чим більше часу ви проводите в соцмережі, тим більше вашої уваги продадуть компаніям, які купують таргетовану рекламу в соцмережах. У тому, щоб утримати вашу увагу, зацікавлені й конкретні автори контенту: блогери, які отримують рекламні контракти, або політики, які розповсюджують свій курс через медіа. Аналітики соцмереж постійно прораховують кількість секунд, які користувачі проводять біля екрана, а армія software-інженерів підкручує алгоритми для того, щоб збільшити кількість проведених вами у додатку секунд і перетворити їх на хвилини та години.

Тому користувач соцмереж має розуміти, що на нього іде постійне контент-полювання, а ефекти, які він переживає в соцмережах та додатках, — не випадкові, а сконструйовані інженерами алгоритмів, архітекторами віртуального середовища та дизайнерами поведінки.

Так, дизайн поведінки — це реальна професія, що має попит. Вона на практиці відповідає на питання про те, як змусити користувача поводитися певним чином через організацію середовища. Грубо кажучи, якщо у дворі багатоповерхівки все закатати асфальтом і зробити розмітку для паркування, то простір покриється автівками, а якщо посадити газон та побудувати дитячий майданчик — там гратимуть діти. У соцмережах — нефізичному просторі, де діє наша увага, а не тіло, — такі механізми ще складніші й цікавіші, і працюють вони з нашою увагою та цифровою поведінкою.

Увага — це спрямованість нашого усвідомлення та психічної діяльності на якийсь об’єкт чи процес під час абстрагування від інших об’єктів чи процесів. В уваги є різні властивості:

Можна подумати, що увага — це безпристрасний інструмент на зразок об’єктива камери: зняв кришку, налаштував фокус, куди треба, — і знімаєш стільки, скільки задумано. Але насправді не вся наша увага підкоряється свідомому контролю.

Є довільна та мимовільна увага. Довільна (вона ж навмисна) увага працює, коли ми свідомо вирішили сісти та прочитати статтю. За неї відповідає розташована в області чола префронтальна кора мозку (ПФК) — вчені пов’язують її роботу із самоконтролем та контролем емоцій, самодисципліною та плануванням, тому її називають виконавчою зоною мозку. Мимовільна (чи ненавмисна) увага автоматично фокусує вас на нових, яскравих, гучних та раптових стимулах: крику дитини чи шумі машини. Такою ненавмисною увагою займається розташована в області вух тім’яна кора. Хоча є багато відхилень від цієї дуальної теорії (нещодавно знайдені нейрони у скроневій частці мозку, що відповідають за увагу), вона допомагає помітити, як працюють два типи уваги. 

Щоб сконцентруватися на чомусь, нам потрібна мотивація — стан організму, який призводить до активізації тіла та дії. Суб’єктивно цей стан ви переживаєте як бажання, потяг, відчуття наполегливої потреби щось зробити. Ось приклад: ви лежите на дивані та дивитеся лекцію, яка допоможе вам скласти іспит. Ви свідомо хочете скласти іспит, тому мотивовані уважно подивитися лекцію. Через деякий час ви стаєте голодним, рівень глюкози у вашій крові падає, і ви починаєте відволікатися на думки про щось їстівне. У вас з’являється мимовільне, ненавмисне бажання поїсти. Згодом потреба в калоріях зростає, і ваша мотивація поповнити енергетичні запаси пересилює мотивацію додивитися лекцію. Ви свідомо ставите її на паузу, перевівши вашу навмисну увагу на фокус ненавмисної уваги — їжу. Мотивований стан організму змушує тіло встати з дивана і прямувати до холодильника.

За переживання бажання та мотивації відповідає важливий гормон тіла та нейротрансмітер мозку дофамін: він впливає на емоційний стан, поведінку, пам’ять, навчання. Найбільше дофамін помилково відомий широкому загалу як «гормон задоволення» (насправді він не приносить задоволення сам по собі, але мотивує прагнути речей, які принесуть вигоду та задоволення організму). Дофамін виробляється в центрі мозку в базальних гангліях, звідки він може надходити в різні області різними шляхами.

Ось два найбільші шляхи дофамінових нейромереж:

Якщо дуже грубо узагальнювати, ця система має працювати так: базові потреби, які виробляються в глибині мозку лімбічною системою, змушують нас хотіти чогось, що забезпечить нам їжу, безпеку, секс та все інше, що потрібне для виживання та процвітання організму. В обмін на отримання об’єкта бажання мозок отримує дофамінову нагороду.

Водночас наші свідомі рішення, вироблені ПФК, мають знаходити розумні варіанти реалізації цих потреб. Наприклад, ПФК зосереджується не на миттєвих насолодах і дофамінових винагородах, а на більш стратегічних цілях — саме тому ми дивимося лекцію, щоб здобути освіту, а не задовольняємось поїданням доступної їжі. Дві системи — не вороги одна одній, а друзі: одна керується емоційною та тілесною оцінкою можливостей, а інша — раціональністю, і разом вони знаходять найкращі рішення.

Читайте також

Мирослав Ягода. Майстер психоделік-арту, який нещадно ставився до своїх картин. Артексплейнер у сторіз

Але проблема в тому, що ця складна система формувалася задовго до виникнення техногенної цивілізації (мозок, схожий на той, що має сучасна людина, з’явився приблизно півтора мільйона років тому, а мозок виду Homo Sapiens — приблизно 500 тисяч років тому). Середовище, в якому формувався мозок, було набагато біднішим на стимули, об’єкти бажань і задоволення, тому в сучасній цивілізації налаштований на пошук солодких фруктів мозок трохи «ламається» від достатку солодкої їжі на полицях магазинів. А іноді його навмисно «зламують» нейромаркетологи та дизайнери поведінки.

Я називаю архітектуру соцмереж дофамінергічною, тому що соцмережі й застосунки сконструйовані з урахуванням того, що змушує наш мозок виробляти дофамінову винагороду, щоб утримувати нашу увагу. Ось на що спираються дофамінергічні соцмережі:

Перераховувати можна нескінченно, але важливо зрозуміти одне: соцмережі наповнені контентом, що викликає швидкі й часті припливи дофаміну, а алгоритми стають розумнішими з кожним місяцем, показуючи нам саме те, що максимально ефективно краде нашу увагу.

Ви вірно помітили, що наші відносини із соцмережами часто схожі на залежність, адже саме дофамін бере участь у формуванні залежної поведінки. Найбільш вражаючий експеримент з дофаміном був проведений у 1954 році Джеймсом Олдсом і Пітером Мілнером, коли вони дозволили пацюку безпосередньо стимулювати свій дофаміновий центр, чим той довів себе до голодної смерті, оскільки більше не мав мотивації шукати та вживати їжу і воду. Схожий експеримент повторили у 1960-х на людях (коли це ще не вважалося неетичним), спостерігаючи, як учасники з електродом у мозку доводили себе до нервового виснаження, нескінченно натискаючи на кнопку дофамінової стимуляції. Ніхто з них не отримував задоволення та взагалі не хотів стимулюватися без мети і сенсу, але вони не могли зупинитися, і просили вчених відібрати у них кнопку. Хоч і дещо перебільшено, ці історії зображають наші відносини з об’єктами нашої залежності, у тому числі з соцмережами.

Отже, відповідаючи на ваше запитання: у конкуренцію за вашу увагу та мотивацію вступили два різні типи стимулів.

Перший тип — це заняття, які вимагають тривалої навмисної концентрації, з низьким рівнем стимуляції нервової системи та відкладеною винагородою. Щоб малювати або читати, потрібно довго односпрямовано концентруватися на аркушах: нічого яскравого не відбувається (тільки у вашій уяві), а задоволення від виконаної роботи ви отримаєте, коли закінчите тривалий процес (якщо не всю картину чи книгу, то значний елемент або розділ).

Другий тип — це заняття, які не потребують тривалої концентрації, привертають мимовільну увагу та гіперстимулюють нас новизною і винагородою кожні кілька хвилин, якщо не секунд. Чим більше і частіше ви натискаєте на «дофамінову кнопку», тим більше дофаміну стає нормою вашої мотивації — і тим нуднішими вам здаються всі інші, менш стимулюючі процеси. 
Цей конфлікт створює різницю між тим, чого ви хочете (ПФК прагне реалізувати ваш план бути начитаним або стати художником), і тим, чого вам хочеться (лімбічна система прагне емоційних стимулів — позалипати в соцмережах, потикати в тест та подивитися тверк).